Головна › Новини › СУСПІЛЬСТВО
Парамедик Віталій Ніконенко: "До війни можна звикнути, повертатися важче..."
03-Квіт-19 1229 5.0 0
За 6 місяців у секторі «Б» поблизу Донецького аеропорту у час запеклих боїв парамедик Віталій Ніконенко з позивним «Робін» врятував 146 людей.

- До війни на сході ти мав стосунок до націоналістичного руху?
- Так, у мене дуже патріотична родина. Мій брат, Антон Ніконенко з позивним «Вусатий», загинув у 2008 році. Він був один із керівників захисту Катерининської церкви під час конфлікту з московським патріархатом, який претендував на церкву. У 2008 році після його смерті я повернувся до Чернігова підтримати батьків і лишився у рідному місті. Мені допомогли місцеві хлопці, ми охороняли Катерининську церкву. Співпрацював із «Тризубом». Брав участь у вишколах. У 2009 році ми ще не знали таких термінів, як «тактична медицина». Я був інструктор по медицині, співпрацюючи з організацією «Патріот України», яка в принципі стала прообразом полку спецпризначення «Азов». Тобто патріотизм у нашій родині це абсолютна норма.

- Коли почалась війна – де ти був?
- Я брав активну участь у Революції Гідності. На самому Майдані був не так часто, приїздили з волонтерами, привозили каски, медикаменти. На початку 2014 року я був у Києві, працював на одному з заводів. Коли почалась війна, у мене були певні проблеми зі здоров’ям, але на початку осені я прийняв рішення їхати на фронт. Зробив операцію, пройшов реабілітацію після неї і 14 жовтня, на Покрову, рушив з Києва на Дніпро, звідкіля мене машиною перекинули на базу 5-го окремого батальйону ДУК ПС. Таким чином я став «правосєком» і парамедиком, на відміну від інших маючи певну підготовку, не два тижні (а «учєбка» в Десні у «Правого сектора» була саме стільки). Я потрапив одразу на базу. Кілька днів обкатки, перевірки моїх навиків і в ніч з 17 на 18 я поїхав вперше в Піски. Основна наша робота була там і в інших населених пунктах навкруги аеропорту. Наша задача була не дати замкнути кільце, не дати зробити блокаду аеропорту.

Пройшовши бойову обкатку, у листопаді саме моя медико-штурмова група потрапила на початок 2-ї «ядрьоної хвилі», коли наші опоненти-сепаратисти дуже сильно активізувались. Ми провели значну ротацію, повернулись. Тоді ж мене зробили начмедом 5-го батальйону і куратором сектору «Б» - це якраз ДАП, Піски, Водяне, Опитне… У добровольців керівник – це не та людина, яка сидить за спиною. Керівник – це людина, яка має більший досвід, вміє контролювати та вчити інших, може якісно працювати, при цьому вирішуючи якісь організаційні питання. Моя основна спеціалізація була – робота в «червоній» зоні, де працює артилерія, снайпери, де йдуть контактні бої… Перші півроку так у мене і пройшли. Рятували поранених. Потім я отримав дуже серйозні проблеми зі здоров’ям, переніс запалення серцевого м’яза. Мусив на певний період випасти з обойми.

Потім у 2015 році мене запросили до однієї збірної незалежної групи, яку запросили в полк «Азов» і в травні ми рушили уже в сектор «М», де допомагали у створенні снайперського взводу в «Азові». Навчання, бойові виїзди, обкатка з ними… Певний час після створення школи снайперів я залишився ще працювати зі взводом. Потім мене запросили у підрозділ «Карпатська Січ», це підрозділ 93-ї бригади. І в лютому 16 року невеличку ротацію я провів у складі цього підрозділу. На околицях ДАПа з ними робив виїзди, навчав тактичній медицині їхніх бійців. Близько року займався цивільною роботою, відновлювався фізично і психологічно, поки не грянула Світлодарська дуга. Там ми співпрацювали з військовими 54-ї бригади. Після того був виїзд у складі 1-го добровольчого мобільного шпиталю ім. Пирогова у квітні 2017 року в Гранітне. Після цього кілька місяців я відпочив і нашу групу запросили працювати інструкторами в школу снайперів 169-го навчального центру ЗСУ. Вже близько півтора року я займаюсь викладанням тактичної медицини для курсантів.

- Що мотивувало тебе йти на війну?
- Мотивація була дуже проста. Є такий вислів «Якщо не зустрічаєш ворога зі зброю в руках - готуйся його годувати». Я і багато моїх чернігівських побратимів розуміли: якщо ми не будемо захищати наші землі на Сході, то незабаром може прийти той момент, коли наші батьки, матері, рідні будуть ховатись по селах і підвалах тут, на Чернігівщині.

- А твої бойові побратими? Адже доводилось чути , що багато добровольців тоді, у 14-15 році пішли воювати, погнавшись за пільгами…
- Так, я теж чув таку думку, але наша держава не визнає добровольців учасниками бойових дій. Поодинокі випадки визнання лише підкреслюють загальне правило. Це дуже складний і довготривалий процес, який нескоро ще завершиться перемогою. Серед добровольців кожен мав якусь ідейність. У когось це була помста за побратима чи посестру, за батьків. У когось – бажання воювати за свою землю. Нам не платили зарплату, нам не давали відпускні, продукти, зброю, камуфляж – це все в добровольчих підрозділах отримувалось через волонтерів. Тому навряд чи хтось ішов заради пільг чи збагачення.

- Якщо заговорили про людей на війні і згадали наших хлопців – а хто був з протилежного боку?
- Абсолютно різні люди. Бачив молодих хлопців, російських футбольних хуліганів, наприклад. Вони за участь у якійсь бійці отримували умовний тюремний термін, і ось в якийсь момент їх викликали і казали: «Або ми переглядаємо справу і ви отримуєте реальний термін і сідаєте на Зону, або ви одягаєте камуфляж і йдете надавати братську допомогу». Коли виходив в роботу з розвідкою, бачив людей у перснях, у куполах… Є там і ідейні. Є якісь буряти… Збірна солянка. Був момент у 15 році, коли ми працювали з «Азовом» раптом якось по-іншому почала працювати ворожа артилерія. Якщо раніше вони хаотично, не дуже вміло і не дуже вдало стріляли по нашій території, то раптом почався прицільний і доволі неприємний вогонь. Потім, захопивши полоненого, ми дізнались, що в цей момент в сектор «М» в Широкіно приїхали випускники Пітерської військової академії, артилеристи, для яких ми, фактично, були випускною практикою.

- Деякі ветерани кажуть, що до війни можна звикнути…
- До війни можна звикнути, важче повертатись. Навіть з бази, де бородаті мужики, в камуфляжі, зі зброєю, з ножами в кишенях ходять, повертаєшся – і не можеш звикнути до електричного світла, до теплої води… Я перший час кудись у глухий кут забивався і курив – треба було поміняти картинку в голові. Хоча момент адаптації у всіх проявляється по-різному. На жаль, тривалий час не існувало реабілітаційних центрів. Зараз у нас, у Чернігові, відкрився такий заклад, де є і психологи, і навіть масажисти. Це дуже важливо – у більшості тих, хто був у «червоній» зоні, зірвані спини.

- Є така фраза «На війні немає атеїстів». Це правда?
- Так, на війні немає атеїстів. Не можу сказати, що я істинний християнин. Вірю у вищу силу. Молився на війні лише раз. Наша група потрапила під дуже щільний обстріл. Поряд з нами, менше як в півсотні метрів, випустили пів касети (близько 40) реактивних снарядів установки «Град». Ми попадали біля тоненької вишеньки, притуляючись до снігу. Відчуття було, наче ми підстрибуємо на водяному матрасі. І ось у цей момент у мене промайнуло прохання – щоб якщо мене зачепить, то щоб раз – і все, світло погасло. Щоб не було хрипів, кривавої піни з рота, щоб просто все зникло. Узагалі у кожного свої захисні психологічні прояви. У мене – сміх. Колись я біг 250 метрів під 120 мм мінами так, що мене кидало по асфальту, у мене лопнув тактичний ліхтарик, я падав, підривався на ноги, знову біг… І я ніколи в житті так дико не реготав.

- Якщо згадали про сміх – були кумедні випадки на війні?
- Їх було безліч. Коли нас, ветеранів, запрошують у школи, наприклад, намагаємось саме їх розповідати. Скажімо, ось кумедна, на мій погляд, історія. Якось нам волонтери привезли цілий мішок болгарських перців. Нащо так багато - важко сказати. Ми довго ламали голову, як їх використати, відсипали кому можна. І ось у нас був один боєць, який сказав, що зробить фаршировані перці. Ми подивились на нього, як на божевільного, але він кудись пішов, приніс продукти і зробив страву, смачнішої за яку я на війні не пробував. Він перемішав подрібнену «Мівіну» з тушонкою, запарив її з кетчупом, нафарширував перці, відварив їх у якійсь велетенській каструлі… Коли ми спробували перці - язик можна було відкусити. І за законом підлості саме в цей момент в ефірі лунає: «Медики, медики, на виклик, у нас поранений!». Ми поклали цю каструлю на землю, обклали цеглою, щоб голодні собаки її не відкрили… Якби мені сказали до війни, що я таким займатись буду – не повірив би. І ось ми поїхали. А повернулись майже через дві доби. Стомлені, форма просякнута чужою кров’ю, руки в крові… їхали і думали: «Цікаво, собаки нашу каструлю розкопали чи ні?». І ось третя ночі, у світлі місяця 4 людини сидять на вулиці і черпають ложками холодні перці з каструлі… Це було достойно картин Сальвадора Далі.

- Ти належиш до якоїсь політичної сили?
- Я абсолютно аполітичний. Категорично не підтримую, коли військових витягають на сцену якісь політики, як це недавно відбувалось. Це політично брудно та неетично.

- Давай трохи відволічемось від політики і серйозних тем. Зараз виходить дуже багато фільмів, книжок про війну на Сході. Дивився/читав щось?
- Дивився «Кіборгів» Сеїтаблаєва. Коли вийшов з кінотеатру і мої друзі запитали – «Як тобі?», виявилось, що я вже кілька хвилин стою, мовчу і курю одну за одною цигарки. Мене відкинуло на кілька років назад. Ця атмосфера війни, важко зрозумілі людям жарти… там багато зібрано історій реальних людей. Але люди часто не хочуть бачити реалізм. Пишуть: «Ми втомились від війни». Від чого ви тут, у Чернігові втомились? Вас скоріше ціна на проїзд у маршрутках хвилює. ..

- Про особисте. Знаю, що ти одружений. Як дружина реагувала, коли ти був на війні? Як ставиться зараз?
- Ми одружились у 2018-у році. Дружина – мій джек-пот. Окрім того, що неймовірна красуня, вона ще й дуже розумна, знає, наприклад, коли я воюю уві сні. Вона відчуває, коли мене треба розбудити, коли просто обійняти. Розуміє, коли треба вислухати мене, а коли – підтримати мовчки. А ще вона колись сказала, що, хоча у мене є нагороди, найвища з них – врятовані люди, їхні спогади, їхня повага. Єдине, що її страшенно тривожило, чи може бути таке, що я знову поїду на фронт.

- Як думаєш, чим завершиться війна?
- Тільки перемогою.

Питав Арсен ЧЕПУРНИЙ. "Голос України"
На фото: Віталій Ніконенко на фронті.
Фото надані автором.


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:російсько - українська війна, парамедики, Широкине, Арсен Чепурний


Читайте також



Коментарі (0)
avatar