Папа зник...

Так ось він і зник, цей Папа.

Папа був старим чуваком, що вмів дуже красиво не говорити нічого.

Чесно кажучи, я не збирався про нього думати. Я взагалі не люблю людей у білому, які говорять повільно і ніби весь час втомлені від «добра». Але коли він помер, щось у мені чмихнуло.

Він сидів на троні, що коштував більше, ніж три лікарні в Ефіопії, і думав, що світ – це хор. Тільки от пів світу ревло, а друга половина – здохла від куль.

Коли йому сказали, що росіяни бомблять дитсадки, він спитав, чи ті діти були хрещені. Коли його запитали про зло, він подивився на небо. Може, чекав там вказівки. Або просто на голуба дивився.

І я подумав – може, й добре, що він більше не скаже нічого. Бо кожне його слово останнім часом було як листівка з іншої планети. Там, де все ще вважають, що «великі» культури можуть бити «менші» – бо в них, бачите, більше музеїв і картини бувають у космосі.

Я пригадав, як він казав: «Слухай серце, а не тих, хто просить тебе пробачити того, хто щойно бив». Він вмів різати просто, як хліб.

І от коли нарешті він помер (спокійно, з келихом мінералки в руці), весь Ватикан видихнув.
– То все ж ми й далі з людьми? – спитав один кардинал.
– Поки не зашкодить, – відповів другий і посміхнувся, як той, хто ховає щось за підрясником.

Так от. Це кінець історії.
Папа вмер. Слова лишились. Вони ще довго будуть літати в повітрі, як конфетті після вечірки, яку краще було не влаштовувати.

Може, тепер хтось інший вийде до вікна й просто скаже: «Зло – це зло. Навіть якщо воно слухає Баха».
І цього, чорт забирай, буде досить.
Так буває.
Так от.
І все.

Віктор БОНДАР