..Ото таке, вже й Шендерович
..Ото таке, вже й Шендерович
------------------------------
порівняв Україну з нацистами, бо, мовляв, не поважають українці російську культуру. І я б не реагував, але тут озвався інший росіянин - Анатолій Стрєляний, який українською мовою нас вчить, що звинувачувати російську культуру - це наслідувати російських фашистів... Не можуть, словом, без фашистів ніяк.
Я б міг, звичайно, нагадати на якому питанні закінчуються російські ліберали. Або ж запросити обох достойників з'їздити в Бучу. Але не буду.
Поставлю лише одне, дитяче запитання: а навіщо взагалі українцю російська культура? Я можу зрозуміти російських лібералів: для них це "наше всьо". А українцеві-то вона навіщо?
Стати більш культурним? Але ж є незвіданий океан світової культури, до якої навіть тільки доторкнутися життя не вистачить.
І повірте мені, російськомовному колись росіянину, який у молодості захоплювався Достоєвським, обожнював Булгакова, запоєм читав Бітова, Маканіна, Анчарова, міг не затинаючись назвати прізвища 20 сучасних російських поетів і по кілька разів поспіль дивитися фільми Германа й Абдрашитова.... - повірте моєму слову: російська не найвеличніша з культур у світі.
Я нічого не маю проти телесеріалів про життя росіян на кшталт "Строгових", "Сибіру", чи "Тєні ісчезают в полдень". Я визнаю талант Шукшина, Распутіна, Астафьева, які розповідають росіянам про росію. Це - дійсно російська національна культура.
Але коли російська культура починає годувати імперськими світоглядними міфами українців, це вже не руская література, це вже вивіска над входом у тюрму народів.
І йдеться навіть не про якісь політичні наративи
Достоєвський - це ж не тільки ідеологія руского міра. Це було б пів біди. Федір Михайлович у всій свої творчості вчив змирятися з рабською долею, приймати несправедливість безропотно, не намагатися змінити світ.
Достоєвського називають великим гуманістом, але ж він зовсім не гуманіст, пише Освальд Шпенглер, бо в його романах ви ніде не прочитаєте про, скажімо, права жінок, чи 8-годинний робочий день для робітників, який би міг дати їм час для культурного розвитку.
Весь гуманізм Достоєвського криється в трьох слова: "Терпи, молись і не висовуйся". Загалом Достоєвський - це щось дуже далеке від життя. Якщо хтось читав Бахтіна, згадає, що в Достоєвського майже немає портретів його героїв і зовсім немає пейзажів. Його персонажі як віртуальні фантоми, що народилися, живуть і помирають в голові самого Достоєвського, в якомусь шизофренічному багатоголоссі власних сутностей.
Російські письменники кінця ХХ століття так само жили й запрошували жити у вигаданому світі, якого ніколи не існувало. У вторинному віртуальному зліпкові з того, що колись було реальністю, у світі, побудованому на алюзіях і ремінісценціях російської літератури.
Її герої або рефлексують з приводу власної зради, або стібуться з реальності, яку органічно не сприймають як реальність, стібуться винятково в езопів спосіб- як той же Шендерович і іже з ним.
Страшно далекі всє оні от народа
Андрон Кончаловський, коли ще не був служкою в путіна, зробив цікавий висновок з історії класичної російської культури - її споживачем є тонесенький і майже прозорий прошарок так званих "європейських росіян". А 99% російського народу ця культура непотрібна, він живе в невігластві. темноті й пияцтві - і горя не знає.
А якщо вона, ця культурна химера, навіть російському народові непотрібна, то навіщо це народу українському? З якого такова дива?
Хай росіяни носяться із своїми рефлексіями, із своїми вічними запитаннями: чи можна зарубати сокирою бабку, яка дає гроші під процент, аби довести, що ти не "тварь дрожащая а імєєш право"? Про те, чи вважати героїчним вчинок Настасьї Філіповни, яка спалила в каміні 100 тисяч рублів (а зараз це були б мільйони) чужих грошей? І чи варто використовувати в стосунках із сусідами росії знаменитий принцип Карандишева: "Так не доставайся же ты никому"?
В реальності героїв, яких описує російська культурна традиція, ніколи не існувало і не могло існувати. Це герої якогось позачасового рускомірского контінуму, з вихолощеними, книжними думками й книжними мріями. Така собі гра в бісер.
Російські ліберали полюбляють брати з них приклад, вбиваючи час, замість того, щоб якось діяти - на суцільні філософські дискусії, схожі часто-густо на хворобливе багатоголосся в голові Достоєвського.
І ображаються потім, що ми не хочемо розділити з ними долю спільного бурління в цій епілептичній голові.
Чи розуміють російські ліберали, що стануть справжніми європейцями (до чого всі вони так прагнуть) тільки коли позбудуться кайданів руского міра?
Втім - залишимо їм їхнє. Вони мають право варитися у власному цивілізаційному автоклаві, переконуючи себе, що вони, і є справжньою елітою російського народу.
Нас же очікує велика європейська культура. Це чудова країна дивних світів і реалій, розкутої думки, де свобода - це свобода постійного творення, а не свобода -байдикування. Де ціняться не "лішніє люді", а Люди, які прагнуть справами своїми наблизитися до Бога, бо ж створені по образу Божому. Люди, які роблять помилки, зазнають поразок, але й радіють перемогам. Не раби Божі, а вільні діти Господа, з власною волею і нестримним потягом до знань.
Тож нумо, вперед!
Євгеній ЯКУНОВ
------------------------------
порівняв Україну з нацистами, бо, мовляв, не поважають українці російську культуру. І я б не реагував, але тут озвався інший росіянин - Анатолій Стрєляний, який українською мовою нас вчить, що звинувачувати російську культуру - це наслідувати російських фашистів... Не можуть, словом, без фашистів ніяк.
Я б міг, звичайно, нагадати на якому питанні закінчуються російські ліберали. Або ж запросити обох достойників з'їздити в Бучу. Але не буду.
Поставлю лише одне, дитяче запитання: а навіщо взагалі українцю російська культура? Я можу зрозуміти російських лібералів: для них це "наше всьо". А українцеві-то вона навіщо?
Стати більш культурним? Але ж є незвіданий океан світової культури, до якої навіть тільки доторкнутися життя не вистачить.
І повірте мені, російськомовному колись росіянину, який у молодості захоплювався Достоєвським, обожнював Булгакова, запоєм читав Бітова, Маканіна, Анчарова, міг не затинаючись назвати прізвища 20 сучасних російських поетів і по кілька разів поспіль дивитися фільми Германа й Абдрашитова.... - повірте моєму слову: російська не найвеличніша з культур у світі.
Я нічого не маю проти телесеріалів про життя росіян на кшталт "Строгових", "Сибіру", чи "Тєні ісчезают в полдень". Я визнаю талант Шукшина, Распутіна, Астафьева, які розповідають росіянам про росію. Це - дійсно російська національна культура.
Але коли російська культура починає годувати імперськими світоглядними міфами українців, це вже не руская література, це вже вивіска над входом у тюрму народів.
І йдеться навіть не про якісь політичні наративи
Достоєвський - це ж не тільки ідеологія руского міра. Це було б пів біди. Федір Михайлович у всій свої творчості вчив змирятися з рабською долею, приймати несправедливість безропотно, не намагатися змінити світ.
Достоєвського називають великим гуманістом, але ж він зовсім не гуманіст, пише Освальд Шпенглер, бо в його романах ви ніде не прочитаєте про, скажімо, права жінок, чи 8-годинний робочий день для робітників, який би міг дати їм час для культурного розвитку.
Весь гуманізм Достоєвського криється в трьох слова: "Терпи, молись і не висовуйся". Загалом Достоєвський - це щось дуже далеке від життя. Якщо хтось читав Бахтіна, згадає, що в Достоєвського майже немає портретів його героїв і зовсім немає пейзажів. Його персонажі як віртуальні фантоми, що народилися, живуть і помирають в голові самого Достоєвського, в якомусь шизофренічному багатоголоссі власних сутностей.
Російські письменники кінця ХХ століття так само жили й запрошували жити у вигаданому світі, якого ніколи не існувало. У вторинному віртуальному зліпкові з того, що колись було реальністю, у світі, побудованому на алюзіях і ремінісценціях російської літератури.
Її герої або рефлексують з приводу власної зради, або стібуться з реальності, яку органічно не сприймають як реальність, стібуться винятково в езопів спосіб- як той же Шендерович і іже з ним.
Страшно далекі всє оні от народа
Андрон Кончаловський, коли ще не був служкою в путіна, зробив цікавий висновок з історії класичної російської культури - її споживачем є тонесенький і майже прозорий прошарок так званих "європейських росіян". А 99% російського народу ця культура непотрібна, він живе в невігластві. темноті й пияцтві - і горя не знає.
А якщо вона, ця культурна химера, навіть російському народові непотрібна, то навіщо це народу українському? З якого такова дива?
Хай росіяни носяться із своїми рефлексіями, із своїми вічними запитаннями: чи можна зарубати сокирою бабку, яка дає гроші під процент, аби довести, що ти не "тварь дрожащая а імєєш право"? Про те, чи вважати героїчним вчинок Настасьї Філіповни, яка спалила в каміні 100 тисяч рублів (а зараз це були б мільйони) чужих грошей? І чи варто використовувати в стосунках із сусідами росії знаменитий принцип Карандишева: "Так не доставайся же ты никому"?
В реальності героїв, яких описує російська культурна традиція, ніколи не існувало і не могло існувати. Це герої якогось позачасового рускомірского контінуму, з вихолощеними, книжними думками й книжними мріями. Така собі гра в бісер.
Російські ліберали полюбляють брати з них приклад, вбиваючи час, замість того, щоб якось діяти - на суцільні філософські дискусії, схожі часто-густо на хворобливе багатоголосся в голові Достоєвського.
І ображаються потім, що ми не хочемо розділити з ними долю спільного бурління в цій епілептичній голові.
Чи розуміють російські ліберали, що стануть справжніми європейцями (до чого всі вони так прагнуть) тільки коли позбудуться кайданів руского міра?
Втім - залишимо їм їхнє. Вони мають право варитися у власному цивілізаційному автоклаві, переконуючи себе, що вони, і є справжньою елітою російського народу.
Нас же очікує велика європейська культура. Це чудова країна дивних світів і реалій, розкутої думки, де свобода - це свобода постійного творення, а не свобода -байдикування. Де ціняться не "лішніє люді", а Люди, які прагнуть справами своїми наблизитися до Бога, бо ж створені по образу Божому. Люди, які роблять помилки, зазнають поразок, але й радіють перемогам. Не раби Божі, а вільні діти Господа, з власною волею і нестримним потягом до знань.
Тож нумо, вперед!
Євгеній ЯКУНОВ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |