реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОДІЇ

Остання щоденна українська газета припиняє вихід

Дорогі читачі!

Ви тримаєте в руках останній номер газети «Голос України» з матеріалами журналістів газети. З 1 квітня парламентське видання під звичною для вас назвою друкуватиме лише офіційну інформацію, обов’язковість опублікування якої передбачено законодавством України, тобто без жодних журналістських матеріалів.

Мабуть, ми не були газетою ідеальною — та чи й бувають такі серед «відомчих» видань. Одначе нам не дорікнеш, що ми були нечесні з читачами, навіть тоді, коли «відомство» не залишало нам, здавалось, жодних шансів для цього. Ось лише два приклади. Газета встояла під неймовірним тиском «згори» і не опублікувала сфальшовані результати президентських виборів 2004 року на користь Януковича. А згодом, через 10 років, коли парламент був практично під повним контролем Банкової й ухвалював драконівські антимайданівські закони, — наша газета друкувала ті закони (це був її статутний обов’язок), але поруч друкувалися і наші репортажі з палаючого Майдану.

Наша газета виникла й існувала в епоху, коли преса, в більшості своїй, хоч би до якого відомства чи олігархічної групи вона належала, дедалі менше дбала про тих, кого називали простим читачем. Газети, особливо «жовті», могли бути цікавими до отого читача — й водночас цілком байдужими до його щоденних клопотів. На цьому тлі «Голос України» вельми вирізнявся. Окрім потужного парламентського відділу (що цілком природно для парламентського видання), в нашій редакції були не менш потужні відділи соціальних проблем, зокрема освіти, медицини, аграрних відносин.

Мало того, ми мали цілий юридичний відділ (чотири душі), і люди там без діла не сиділи: ходили по судах, бо сильні світу цього не раз виставляли нашим журналістам позови на мільйонні суми. А ще наші юристи надавали людям правову допомогу. Про її масштаб свідчать цифри. Бувало, майже щотижня редакція отримувала від читачів понад 200 листів з правової проблематики. І оті четверо наших плюс від десяти до сорока студентів-практикантів з юрфаку («Юридична клініка») кваліфіковано розбирали ту пошту й чим могли — допомагали.

Від початку російсько-української війни (ще коли вона звалася АТО) щосереди весь номер «Голосу...» присвячувався людям ЗСУ — і частину тиражу надсилали на передову.

І ще одна наша мимовільна провина — перед тими, хто стояв біля витоків газети. Передусім перед нашими двома головними редакторами: Сергієм Макаровичем Правденком (на знімку праворуч), ініціатором і першим очільником «Голосу...», та Анатолієм Федоровичем Горловим (на знімку ліворуч), нашим легендарним багатолітнім лідером і
натхненником. Обох уже немає з нами, та ми знаємо, що вони сказали б зараз: «Як же ви, хлопці, не вберегли газету?».

Хтось із нас прийшов до цієї редакції вже з добрим журналістським досвідом, а хтось тут дебютував і прожив кращу половину свого професійного життя. З тих, перших, хто прийшов до нас восени 1990-го, коли створювався колектив, тепер лишився тільки один — Віталій Суддя. А найстарший, хто друкувався у нас до останнього часу, — це Борис Сидоренко, нещодавно він відзначив своє 90-ліття черговою публікацією на шпальтах рідної газети.

Коли добра компанія розходиться в різні боки, зазвичай звучить фраза: «На коня!».

Тут пригадується один цілком реальний кінь, причетний до історії «Голосу України».

Колись, під час передплатних кампаній, ми влаштовували серед читачів розіграш призів від наших спонсорів: кому — кавоварку, кому телевізор чи ще щось корисне для господарства. А наш вигадливий полтавський власкор Григорій Гринь, царство йому небесне, випросив у спонсорів живе лоша! Те лоша за жеребкуванням дісталося передплатникові з Гадяцького району. А Гадяч від Полтави не те щоб дуже близько. Та й треба ж іще знайти якусь машину, щоб перевезти лоша з Полтави. Та й Гринь був журналістом надто заклопотаним і все відкладав перевезення. Через кілька місяців телефонує до редакції той передплатник з Гадяцького району й каже зі специфічним полтавським єхидством: «Спасибі вам, хлопці, за те, що годуєте моє лошатко. Воно ж іще до роботи нездатне. А от коли воно стане конем — отоді й привозьте!»

Того коня, мабуть, уже немає на світі.

Бо коні так довго не живуть.

"Голос України"



Теги:Голос України, ВР, інформаційний простір


Читайте також






Коментарі (1)
avatar
0
1
Газети вистачило на одне покоління.
Симптоматично.
А держави?
avatar