Основні рушійні сили української національно-демократичної революції 1989–1992 років у регіональному вимірі: Чернігівщина

Для сучасного розвитку України актуальною є проблема щодо різних наслідків революційних змін наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття, що відбувалися у країнах Східної Європи і колишнього СРСР, які проходили за майже схожим сценарієм. Так Естонія, Латвія, Литва, як і майже всі країни Східної Європи, вже члени НАТО і ЄС, а в Україні, Білорусі, Казахстані, які хоч і уникнули серйозних міжетнічних конфліктів, питання демократизації та побудови громадянського суспільства залишилися нерозв’язаними. Щодо України, то її політична еліта й досі не може визначитися який шлях обрати: європейський чи євразійської «керованої демократії».
Сьогодні політичне протистояння на регіональному рівні між бізнесово-політичними угрупованнями в Україні, які використовують у боротьбі за владу саме розбіжності між європейським і євроазійським світоглядоми українських громадян, найбільш рельєфно проявляється по лінії Чернігів–Полтава–Кіровоград. Це спонукає до вивчення і аналізу подій 1989–1992 рр. на прикладі саме Чернігівщини, де ці процеси відбувалися досить показово, отже може допомогти у пошуку шляху побудови громадянського суспільства в Україні.
На жаль, досі досліджень і аналізу рушійних сил української національно-демократичної революції 1989–1992 років на регіональному рівні вкрай недостатньо.
Найбільш ґрунтовним є дослідження ніжинського науковця О. Д. Бойка, який у статті «Феномен «провінційних революцій» у контексті суспільно-політичного протистояння доби перебудови (літо 1989 р. – лютий 1990 р.». Це зроблено в контексті конкретних подій в напрямку пошуку їх загальних чинників для усіх регіонів України.
У публікаціях чернігівського дослідника С.О.Павленка «Утворення перших опозиційних громадських організацій» та «Перша ковбасна революція в СРСР» ці події та початок становлення «неформальних» організацій висвітлені досить детально, але без спроби аналізу та висвітлення діяльності демократичних сил у радах.
Перша спроба аналізу основних рушійних сил та учасників української національно-демократичної революції 1989–1992 років на прикладі Чернігівщині і їх внесок у події 1989–1992 рр. була здійснена в публікації «Українська національно-демократична революція 1990–1992 років на Чернігівщині» автора цієї розвідки, який був безпосереднім учасником цих подій, одним з засновників, заступником голови Чернігівської крайової організації Народного Руху України.
Для висвітлення цієї теми на Чернігівщині вже доступні для дослідження матеріали з Чернігівського обласного державного архіву, архівного відділу Чернігівської міської ради, архіву Чернігівської обласної організації Української народної партії (яка зберегла документи НРУ 1989 – 1992 рр.), особисті архіви учасників цих подій.
Метою цього дослідження є вивчення та аналіз внутрішніх рушійних сил, які вплинули на перебіг подій у 1989–1992 рр. на Чернігівщині, тактику і стратегію регіональної компартійної номенклатури і національно-демократичних сил, які їй протистояли, в контексті всесоюзного і всеукраїнського розвитку подій.
Розглянемо основні рушійні сили та учасників української національно-демократичної революції 1989–1992 років на Чернігівщині.

1. Рух за демократизацію управління виробництвом

Розглядався робітниками та інженерно-технічними працівниками як спосіб підйому виробництва, в першу чергу, товарів народного споживання, дефіцит яких був на той час кричущим. Цей рух був помітним тільки на підприємствах союзного підпорядкування, які не були прямо залежні від місцевої партноменклатури, таких, як найбільше підприємство області – в/о «Чернігівський радіоприладний завод» (в/о «ЧРПЗ»). На підприємстві була своя багатотиражна газета «Приборостроитель», яка активно включилася в ініційований згори рух за створення «СТК» (советы трудовых коллективов), обрання керівників на підприємствах і фактично була першим легальним друкованим органом на Чернігівщині опозиційних до старої компартійної номенклатури. Саме представники цього руху забезпечили масовість під час «ковбасної революції» 1990 року в Чернігові, висування і обрання демократично налаштованих депутатів до міської і обласної рад у 1990 році. Це дозволило утворити першу і фактично єдину на Чернігівщині демократичну депутатську групу «Чернігів» (голова Ю. Філіппов, секретар – С. Соломаха), яка у 1990–1994 роках була однією з найвпливовіших і дійових гілок національно-демократичного руху на Чернігівщині. Членів демократичної депутатської групи «Чернігів» об’єднувало бажання позбавити монопольної влади компартію шляхом департизації державних установ, переходу на багатопартійність, передачі важелів влади і контролю над виконавчою владою до демократично обраних Рад та формування повноважної дієвої влади в місті Чернігові на противагу обласній і районній в місті.
Головним досягненням демократичної депутатської групи «Чернігів» можна вважати обрання директора пивкомбінату «Десна» В. Мельничука на посаду голови Чернігівської міськради та міськвиконкому у жовтні 1990 року та висунення його міськрадою (на противагу компартійному голові обласної ради О. Лисенку) на посаду голови облдержадміністрації у лютому 1992 року.
Саме представники демократичної депутатської групи «Чернігів» у серпні–жовтні 1991 року припинили діяльність Чернігівського обкому і міському КПУ, провели розслідування дій заколотників на Чернігівщині та разом з іншими депутатами міської ради склали основу першої посткомуністичної облдержадміністрації на чолі з В. Мельничуком 1992–1994 рр.
Це було значним досягненням для Чернігівської області. Однак на районному рівні в здійснити хоч якісь реальні кадрові зміни у виконавчій владі так і не вдалося, тому що обласна та місцеві ради залишались під повним контролем компартійної номенклатури.
Серед членів демократичної депутатської групи «Чернігів», яка налічувала 46 депутатів (загальний склад міськради – 150 депутатів), членами НРУ були лише четверо працівників в/о «ЧРПЗ» А. Бабкін, В. Дворянков, С. Соломаха, І. Чех.
Про те, що національна платформа не була серед представників цього руху домінуючою аж до серпня 1991 року, свідчить факт підтримки 7 грудня 1990 року лише 22 депутатами при поіменному голосуванні встановлення над приміщенням міської ради поряд з державним прапором синьо-жовтого. Лише 29 серпня 1991 року і тільки внаслідок гострих дебатів за встановлення національного синьо-жовтого прапора в залі засідань і над входом у Чернігівську міськраду поіменно проголосувало 83 депутата.
Незважаючи на нечисленність у складі демократичної депутатської групи «Чернігів» рухівців і слабкі зв’язки з керівництвом обласної організації, демократична депутатська група «Чернігів» відстоювала у Чернігівській міськраді в основному програму НРУ за перебудову.

2. «Демократична» течія в КПРС

Так звана «демократична» течія серед частини членів КПРС, які вбачали в поновленні «ленінських принципів» вихід з глухого кута, в якому опинилась мілітаризована економіка СРСР проявила себе навесні 1989 року у вигляді дискусійного клубу, організованого Чернігівським міськкомом КПУ.
Ідейно оформилась у вигляді «демократичної платформи» КПРС на початку 1990 року під впливом «ковбасної революції» в м. Чернігові. Саме січневі «розбірки» в парторганізаціях були піком активності частини членів КПРС, які побачили вихід з кризи в СРСР у розширенні демократії, гласності та переходу від командно-адміністративної системи управління економікою на ринкову.
Найбільшим досягненням «демократичної» течії в КПРС можна вважати прийняття парторганізацією в/о «ЧРПЗ» резолюції про підтримку вимог «ковбасних» мітингів щодо усунення з посади 1-го секретаря обкому Л. Палажченка, Чернігівських обласного та міського бюро КПУ та, як наслідок оновлення вищих партійних посад в області молодою, енергійною партноменклатурою другого ешелону.
«Демократична» течія в КПРС на Чернігівщині фактично припинила існування вже в кінці 1990 року у зв’язку з виходом найактивніших її учасників з лав КПРС, головним чином, після провалу надій на можливість «демократичної» платформи змінити курс КПРС на останньому з’їзді та переходу на позиції національно-демократичного руху (А. Майба, І. Панченко, С. Соломаха, В. Ступак).

3. Рух репресованих та незадоволених (ображених)

Рух за реабілітацію і поновлення прав репресованих за роки тоталітарного сталінського режиму та незадоволених (ображених) режимом був прямим наслідком нового курсу керівництва КПРС «перестройки и гласности».
Найактивнішим представником цього руху в нашій області було історико-просвітницьке товариство «Меморіал». Товариство «Меморіал» як перший прояв накопиченого роками незадоволення було на початку найактивнішим.
Типовим проявом організаційних потуг незадоволених і ображених режимом на Чернігівщині була спроба створити «Демократическое движение содействия перестройке» (ДДСП), яке об’єднувало різних людей, починаючи від ображених Компартією, борців за соціальну справедливість, економістів до екологів, які в основному займалась обговоренням ситуації в країні та складанням листів і звернень.
«ДДСП» органічно вписувалося в загальносоюзний демократичний рух, який набув широкого розголосу в Москві і, нарешті, проявився в провінції. Саме тому спроба партноменклатурника-пенсіонера, 1926 року народження, Миколи Лук’яненка (чи не дивне співпадіння з Левком Лук’яненком ?) і його прибічників заснувати Рух-2 на іншій, ніж національно-демократична платформа, провалилась, незважаючи на сприяння з боку режиму (таким, мабуть, мріяли бачити Рух ідеологи Компартії).
Крім тих, хто намагався створювати так звані «неформальні» організації, були такі, хто при будь-якій нагоді критикував існуючу владу та йшов на конфлікти з КДБ, щоб прискорити свій виїзд за кордон.
У той же час більшість людей, незадоволених своїм життєвим рівнем, не мали стійкого світогляду і тому були готові підтримати будь-які прояви протистояння з владою. Особливо яскраво це проявилося під час «ковбасної революції» у січні 1990 року та частково під час референдуму 1 грудня 1991 року. В подальшому більшість цих людей ставали прихильниками не стільки партій чи програм скільки харизматичних лідерів.

4. Рух кооператорів та підприємців,

В уяві економістів та теоретиків «перестройки» цей рух, народжений послабленням адміністративного тиску з боку держави, повинен би домагатися більшої економічної свободи. Крім С. Жигінаса, котрого як кооператора рекомендувала в оргкомітет по створенню Чернігівського відділення НРУ активістка ДДСП к. е. н. Л. Костюченко (який став навіть членом оргкомітету Установчого з'їзду НРУ за перебудову, але вийшов з Руху вже в жовтні 1990 року з ідеологічних причин) інші активісти цього руху під час створення НРУ практично себе не проявляли. Мабуть, заробляли в цей час гроші у турпоїздках до Польщі.

5. Рух української інтелігенції

На Чернігівщині цей рух у кінці 80-х років був представлений головним чином україномовною інтелігенцією, приниженою комуністичним режимом, статус якої обмежувався роботою в офіційних україномовних виданнях, закладах культури та освіти, таких як В. Чепурний, В. Сарана, Л. Куровська, М. Данилюк, В. Савенок, В. Ступак, Ю. Коцюбинський, Н. Галковська, Г. Нестеренко, Р. Решетнюк, В. Єрмак, та багато інших, котрі були серед ініціаторів створення Чернігівського обласного Товариства української мови ім. Т. Шевченка та О. Котенком, котрий підтримував Л. Лук’яненка у спробах створити осередок Української Гельсінської Спілки на Чернігівщині.
Під впливом активістів цих організацій почалася поступова «українізація» до того аморфних «демократических движений» та перехід на платформу Народного руху України за перебудову.
На виборах до Верховної Ради України та місцевих рад у березні-червні 1990 року саме проти представників цього руху режим вів запеклу боротьбу в т. ч. і шляхом прямої фальсифікації підсумків виборів. Як наслідок, жоден офіційний представник цих організацій не був обраний депутатом. Отже, режим бачив у них найбільшу небезпеку. Це підтвердили події «ковбасної революції», коли стихійний протест очолили саме представники національно-демократичних сил, які сформулювали вимоги, головували на мітингах та підняли національний синьо-жовтий прапор.
Про те, що саме проти цієї складової НРУ за перебудову з боку спецслужб (конфіскація частини тиражу першого числа газети «Громада») та компартійних органів велась ще й шалена ідеологічна боротьба, свідчить такий факт. Під час зустрічі у зв’язку з «ковбасною революцією» в січні 1990 року Л. Кравчука (головного ідеолога КПУ на той час) і Л. Палажченка (1-го секретаря Чернігівського обкому КПУ) з трудовим колективом в/о «ЧРПЗ» член НРУ за перебудову С. Соломаха з трибуни намагався спростувати звинувачення Руху у націоналізмі. Єдиним аргументом, яким вдалося хоч трохи пом’якшити позицію присутніх у залі до Руху, виявилася розповідь про те, що «делегатами І-го Всеукраїнського з’їзду Руху від в/о «ЧРПЗ» були троє: білорус – А. Фальба, росіянин – А. Бабкін і Чех з КБ (І. Чех – прізвище, а КБ – місце його роботи). То хіба Рух – це націоналісти?» В залі і в Л. Кравчука – сміх!
Після здобуття Україною незалежності лише декілька представників національно-визвольного руху української інтелігенції на Чернігівщині були запрошені до некомуністичної облдержадміністрації В. Мельничука, в т.ч. в якості заступника голови облдержадміністрації з гуманітарних питань голова крайової організації НРУ В. Сарана. Внаслідок цього він склав повноваження голови крайової організації НРУ і фактично відійшов від активної участі в роботі організації.

6. «Агенти впливу»

Враховуючи специфіку тоталітарного комуністичного режиму в СРСР та роль у ньому спецслужб, неважко уявити кількість так званих «сексотів», що були направлені КДБ та іншими спецслужбами у «неформальні» організації, що утворювались у кінці 80-х років. Безумовно, ніколи повна правда про їхню роль у становленні НРУ за перебудову не буде оприлюднена. Тож сьогодні доводиться лише здогадуватись...
Це розуміли і самі учасники «неформальних» організацій, що створювало атмосферу недовіри та відходу багатьох активних людей від громадської діяльності.
Про те, що діяльність «агентів впливу» була ефективною, свідчить факт утворення у грудні 1990 року, замість розбудови структур Руху, так званої Координаційної ради демократичних організацій Чернігівщини. Більшість представників цих організацій в «Раді» були одночасно членами Руху.
У кожного «сексота», мабуть, були різні завдання: одні тільки інформували органи або направляли діяльність рухівців, деякі тільки «допомагали» очолити «рухівські» організації лідерам, яких легше було скомпрометувати або направляти, інші ставали активними «борцями», що навіть очолювали і вели за собою, а деякі, не виключено, настільки захоплювались боротьбою, що ставали рухівцями за переконанням.
Чи виконали «сексоти» поставлені перед ними завдання? Мабуть, ні або, принаймні, не всі. Але ті, хто залишилися в лавах НРУ як партії, і після проголошення незалежності України були потенційними «агентами впливу», яких спецслужби, в тому числі інших країн, мали можливість використовувати в своїх цілях. Безумовно, розкол політичної партії НРУ напередодні президентських виборів у 1999 році відбувся за їхньою безпосередньою участю.

Таким чином, саме представниками рухів за демократизацію управління виробництвом, «демократичної» течії в КПРС, репресованих та незадоволених (ображених), кооператорів та підприємців, української інтелігенції за участю «агентів впливу» в кінці 1980-х – початку 1990 років на Чернігівщині виник масовий народний рух, спрямований спочатку на демократизацію суспільства, повалення мирним шляхом монополії КПРС на владу, а згодом і здобуття Україною незалежності, який оформився 9 липня 1989 року в масову громадсько-політичну організацію – Чернігівське відділення Народного руху України за перебудову, яка очолила українську національно-демократичну революцію 1989–1992 років на Чернігівщині.
«Ковбасна революція» в січні 1990 року була початком активної фази української національно-демократичної революції на Чернігівщині, а її завершенням можна вважати формування першої посткомуністичної обласної державної адміністрації В. Мельничука у квітні – травні 1992 року., перебування якої у владі завершилося поверненням до влади у липні 1994 року оновленої «ковбасною революцією» компартійної номенклатури на чолі з останнім 1-м секретарем обкому КПУ П. Шаповалом, тепер вже в якості голови обласної ради і облвиконкому. Відбулося це, звісно, демократичним шляхом завдяки його перемозі над В. Мельничуком на позачергових виборах. Внаслідок цього вже у липні–вересні 1994 року усі рухівці і переважна більшість членів демократичної групи «Чернігів» були звільнені зі своїх посад в органах державної влади.

Сергій Соломаха