Олександр Пономарів пішов під омофор Заступниці

Сиротіємо… Ідуть у засвіти Титани, опускаючи на наші рамена уселенський тягар. Залюднюють світлими душами святі небесні катедри, щоб уже звідти зоріти на нас, учнів своїх, зором Тих, хто знає все. Пильним усевидющим поглядом не впокоєної Вічності, а доскіпливої Перестороги і вимогливого Сподівання.

Дивовижно сплів у цій постаті Творець непідробну м’яку інтелігентність з істинно бійцівською, сталевою непохитністю. З могуттю Жреця Храму, якому він офірував своє Земне Причетництво. Святого Храму Української Мови. Того предвічного Слова, що незрушно стоїть на сторожі нас і України.

Для мене він був хрестоматійним Шістдесятником. Не в університеті, тоді він іще тільки-но починав своє викладацтво, делікатно, у тіні блискучої Алли Петрівни Коваль. І знали ми його радше як доброгоо викладача семінарських занять, знавця новогрецької мови, перекладача Яніса Ріцоса.

Він постав Шістдесятником пізніше, наприкінці 80-х, коли я й сам збагатився знаннями не з тогочасних підручників та хрестоматій. Коли доля нас звела у знаменитому Хорі «Гомін» Леопольда Ященка. Він не співав, але часто бував на концертах. Чомусь особливо запам’ятав його у Гідропарку, на святкуванні Івана Купала: сидів у добірному товаристві В’ячеслава Чорновола, Івана Гончара, Сергія Плачинди, Анатолія Мокренка… І саме присутність його, мого викладача, розковувала, знімала з мене, тодішнього соліста, звичний трем вічного хвилювання перед глядачем.

Востаннє ми поговорили біля Володимирського собору. На прощанні з Леопольдом Ященком. Вони були давніми і добрими приятелями. Випадали ще стрічі на Дні факультету, але у тій вічній шамотні вичерпувалися кількома вітальними приязними словами.

«Яка житейська насолода буває вільна від печалі?»
Він пішов під нетлінний омофор Заступниці. Але залишив нам Храм. Розкішний, величний, несмертний. Вічнопам’ятний.

Дякую, Вчителю…
І доземно схиляю голову.

Валерій ЯСИНОВСЬКИЙ