Обличчя ПЦУ: Володимир Дальський

Володимир Дальський, майданівець, військовослужбовець ЗСУ, викладач Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Т.Шевченка, який вже понад два роки у «відрядженні» на фронті.

Як історик та міжнародник Володимир розумів, що буде війна, і за кілька днів до вторгнення переїхав зі столиці до рідного Чернігова. А коли розпочалося вторгнення, то зрозумів, що йому потрібна зброя, припускаючи, що при спробі окупації "коктейлі Молотова" не допоможуть. Вірянин ПЦУ і викладач університету мобілізувався, щоб мати можливість захищати рідне місто.

Далі пряма мова військовослужбовця. Він дав нам це коротке інтерв’ю в зоні бойових дій:
- Я виріс в Чернігові, в самому центрі, в оточенні стародавніх церков. А в такому оточенні ти думаєш про Бога... А потім я переїхав вчитися і працювати до Києва. Останні років 10 я жив на два міста. Обидва міста з дуже потужною релігійною традицією.

В підлітковому віці я цікавився східними культурами, східними релігійними практиками. До Церкви я прийшов через східну містику. Я почав читати про те, що стосується східних релігій і християнства, порівнювати, практикувати молитви, медитації. Я побачив, що в християнстві є потужний пласт таких же практик, як і на Сході.

Я зрозумів: щоб серйозно займатися, осягати духовні вершини, то потрібно мати доступ до першоджерел, Священного Писання, святоотецької літератури, корпусу успішних практик. І в християнстві це набагато доступніше для нас, ніж у китайській чи індійській релігії. Переклади індійських авторів, китайських, м'яко кажучи, не завжди якісні. Там ми саму алегоричність, образність, мову не так розуміємо. Ми живемо в контексті християнської культури та досвіду, китайські, індійські, інші смисли вибувають з-за меж релігійного досвіду.
Не один раз спостерігав кумедну ситуацію, коли люди пішли з християнської культури в якусь східну релігію, бо, мовляв, ми не будемо слухати якихось бородатих дядьок, кланятися, руку цілувати. Вони у своїх пошуках доїжджають до Індії і через певний час бачимо, що вони там не те що бородатим дядькам руку цілують, а якимось вуличним жебракам кланяються і ноги цілують. Тобто така метаморфоза від людини, яка казала, що не буде слухати бородатих дядьок.

Я прийшов до Церкви, вже маючи певний запас знань. В якийсь час я почав читати Макарія Єгипетського. Там настільки глибоко, глобально, епохально і описана людина, що після цього мене не відлякує від Церкви, коли на амвоні розповідають якісь дивні речі, бо, маючи можливість порівняти з такими текстами, я бачу, що православ'я має багато чого цінного, просто це іноді потрібно шукати самому.

Пам'ятаю, як на 9 травня я прийшов на Літургію в монастир МП, де Іона Черепанов розповідав про те, що ми неправильно святкуємо перемогу, це якраз були часи Ющенка. Я так розумію, що йому тоді дуже не подобалося, що побєдобєсія мало. Казав, що не можна на один щабель ставити ветеранів радянської армії та воїнів УПА. І дійшло до того, що він сказав: подивіться на фотографію радянських солдатів – світлі обличчя, а у воїнів УПА на фотографії звіроподібні. Це виглядало як шапіто. А люди, дивлюсь, стоять, слухають, ніхто йому нічого не каже на на цю ахінею. Я зрозумів, що в нас з ним трошки різне християнство, у нього – слабка копія християнства.
Причому священники бувають різні, є дуже-дуже гідні священники, дуже глибокі, а є не дуже. Насправді в Церкві у цьому й перевага, що кожна людина може знайти священника на свій смак. Їх тисячі. Є священники для інтелігентів, є священники для інтелектуалів, є священники для сільських бабусь, є священники для інженерів. В тому їх сила духовної презентації.

Чого мене навчила війна. Ми раніше не так цінували свої духовні практики. Коли ти маєш доступ до Літургії кожну неділю, то перестаєш це цінувати. А коли ти в армії і найближчу Літургію треба чекати не один день і не один тиждень буває. А пошук місцевих церков є дуже непростим. Буває, що в якомусь районі одна православна церква України на весь район, або на половину району. І Літургія в цьому селі може відбуватися не так часто, як ти звик. Можливо, це навіть потрібно було, щоб не звикати, а продовжувати духовно розвиватись. Але є такі місця, от, наприклад, на сході, на Донбасі, де може бути одна церква на 100 000 прифронтове місто. Там людей мало ходить. Але ти бачиш, що в церкві сподвижник, священник і люди які туди ходять – це така прямо громада, яка в ворожому оточенні знаходиться, але люди все одно продовжують ходити.

Ми звикли, що маємо всі можливості для церковного життя. Бо коли ти все життя прожив в Чернігові та в Києві, де все дуже просто, де ця хвиля духовності вона ніколи не спиняється, і тобі нічого не треба робити, тобі треба просто нею користуватися. А в деяких містах на Сході тобі треба цей потік створювати. Або ставати часткою цього потоку поміж людей інших.

Про що я ще думаю?
Ми за останні 10-20 років мали дуже багато дарів. І особисто кожен, і в цілому як народ. І дуже багато дарів ми практично змарнували. І завжди постає питання після такої плеяди невикористаних дарів – постійно будуть давати, чи рано, чи пізно віднімуть? І коли 24 лютого я наче почув голос: молися за Україну, то для мене таке сповіщення було важливою ознакою, яка означала, що нам все ж таки дають ще шанс. Коли тебе сповіщають, що ти маєш молитися, щоб країна не загинула. Це означає, що ще Господь з нами, і це для того, щоб ми це випробування пройшли.

"Україна православна"

Від редакції "Сіверщини".

Володимир Дальський є парафіянинком Катерининської церкви Чернігова.