О Генрі: новела його життя
Сьогодні 160 років з дня народження письменника
Скільки ж це років я читаю О. Генрі? Якось у букіністичному магазині на Хрещатику в Києві я надибав на такий томик у коричневій палітурці: «О. ГЕНРИ. Рассказы», видавництво «Радянський письменник», Київ, 1955 рік, 768 сторінок.
Це була та сама книга! Ну, звісно, не те, щоб саме той примірник, але рідний брат ТОГО, яким для мене почався О. Генрі. З того ж 300-тисячного (!) тиражу.
Утім, напевно ж, тоді, у 1955 році, я, семирічний, його ще не читав. Це вже пізніше, через кілька років. Принаймні добре пам’ятаю радіопередачу 1962 року. Телевізорів тоді в моєму селі Авдіївка, зрозуміло, ще не було. Не було й електрики, вона прийде лише наприкінці 1960-х. Тому дротове радіо в селі було якимось феноменом. У нашій хаті його слухали, затамувавши подих, особливо довгими зимовими вечорами й особливо такі передачі, як «Театр перед мікрофоном» і подібні. Так от, 1962 року я слухав у цьому домашньому радіотеатрі інсценізацію одного з блискучих оповідань О. Генрі «Без вигадки». Саме відзначали 100-річчя від дня народження письменника. Як зараз, пригадую, як героїня оповідання, молода дівчина, наївно говорить про величезний Нью-Йорк, де зник ї коханий: «Я ніколи не думала, що це таке величезне місто».
На той час я, 14-річний, уже це читав. Завдяки нашій сільській бібліотеці й бібліотекарці Проні Артемівні.
Я інколи пізніше заходив до нашої сільської бібліотеки в Авдіївці, що й зараз у тому ж «фінському будиночку», який у дитинстві здавався наче більшим, а зараз – такий малий посеред центру села. Але книги тут чудові, особливо старі: збережено українську і світову класику. Може, десь на полицях є і ОТА книга. Принаймні, у мене вона є і я її постійно перечитую.
І ось усі наступні десятиліття, за які було стільки всього прочитано, як вогник, запалений у душі підлітка, тепліло ім’я цього письменника.
О. Генрі, ніколи не числячись у когорті титанів літератури, весь час, усі ці понад сто років – у читацьких душах. Звідки ж така своєрідна магія людяності, магія душі? Щоб пошукати відповідь, перегорнімо сторінки життя письменника.
Вільям Сідней Портер, який згодом обрав собі літературний псевдонім О. Генрі, народився 11 вересня 1862 року на Півдні США, в містечку Грінсборо (штат Північна Кароліна) в сім’ї сільського лікаря. Хлопець рано залишився без матері. Батько його після смерті дружини запив, кинув лікарську практику і махнув рукою на сина. Підліток був залишений сам на себе. У 15 років він кинув школу і вступив учнем до аптекарського магазину, де завдяки природному розвитку, ерудиції здобув професію фармацевта.
У 20 років Білл вирушив до знайомих у Техас – підлікувати здоров’я і побачити світ на цій ще мало обжитій території США. Він жив на ранчо, спілкувався з ковбоями та іншою строкатою публікою прерій.
Невдовзі 22-річний Білл перебрався в містечко Остін, столицю Техасу, де й осів аж на 12 років. Працював клерком, бухгалтером, касиром у банку. Багато займався самоосвітою, звідси згодом у письменника численні історичні та літературні ремінісценції. Пробував перо в техаських газетах і журналах, виявляючи неабиякий гумористичний талант.
Наприкінці 1894 року банківська ревізія виявила у касира Портера нестачу в 5 тисяч доларів – суму на той час доволі значну. Чи то Портер проявив халатність, чи його «підставило» керівництво банку, чи взяв на якийсь час гроші для підтримання видаваного ним тижневика і не встиг вчасно повернути – сказати важко. Була надія, що обійдеться без суду, але через рік з лишком, у лютому 1896 року, Портер був арештований і звинувачений у присвоєнні банківських коштів.
Випущений на поруки, він не витримав психологічного тиску і втік у Гондурас, маленьку центральноамериканську республіку. За якийсь час його наздогнала тут звістка про смертельну хворобу дружини. Вільям негайно повертається в США і віддається в руки правосуддя. Його випустили до суду. Він поховав дружину. А в лютому 1898 року був засуджений до 5 років тюрми.
Каторжна тюрма в Колумбусі у штаті Огайо нагадувала фашистські концтабори, що виникнуть потім. Портер отримав полегшення через знання фармакології – його прилаштували тюремним аптекарем. Але за ці роки чутлива душа майбутнього письменника надивилася чимало людських трагедій.
В ув’язненні Портер написав перші справжні оповідання і підписав їх у майбутньому знаменитим псевдонімом. Термін ув’язнення Портеру був скорочений, і він вийшов на свободу влітку 1901 року після трьох з лишком років тюрми. Вирішивши присвятити себе літературі, Портер перебрався до Нью-Йорка і став постійним автором американських журналів.
Далі йдуть 8 років виснажливої літературної праці. Письменник цурався богеми, не заводив зайвих знайомств і старався берегти в таємниці своє тюремне минуле.
В останні роки життя долю Вільяма Портера зігріло давнє, ще юнацьке кохання. Після мало не 30-літньої розлуки його розшукала у велетенському місті та, котру він кохав у 18 років у маленькому провінційному містечку. Але життя завершувалося трагічно. Підточений непосильною працею, непрактичний, бідний, незважаючи на солідні гонорари, письменник помер у лікарні міста 5 червня 1910 року на 48-му році життя.
Творча спадщина О. Генрі порівняно невелика. Окремо стоїть сатиричний роман у новелах «Королі і капуста». Але основне – це понад 250 новел, зібрані в кількох книгах. Новели умовно можна розділити на дві частини: більша – про Нью-Йорк, менша – про американський Захід. Інколи ці мотиви переплітаються в одному творі.
Характерна особливість новел письменника – експресія, динамічний сюжет, несподіваний фінал і, звичайно, гумор. З особливою симпатією змальовані герої нью-йоркських новел, яких письменник добре знав, будучи закоханим у це велетенське місто і його мешканців, простих людей. Ці герої – продавщиці, клерки, актори, дрібні торгівці та інший люд, кого приваблювали з усієї Америки та й усього світу вогні гігантського мегаполіса в примарній надії розбагатіти, ствердитися, знайти просте людське щастя. Як часто розбивалися ці мрії і як непросто було зберегти доброту, людяність, достоїнство. Герої О. Генрі намагаються витримати удари долі, а письменник ставиться до своїх героїв з неприхованою симпатією. «Так, доля нас б’є і ламає, але давайте спробуємо залишитися людьми», говорить нам письменник своєю творчістю. І, виявляється, оця гуманна нота, що пролунала на порозі непередбачуваного, негуманного ХХ століття, стала потрібна людям на багато наступних десятиліть, потрібна й сьогодні, у поки що не набагато гуманніше наше століття.
Петро АНТОНЕНКО
Скільки ж це років я читаю О. Генрі? Якось у букіністичному магазині на Хрещатику в Києві я надибав на такий томик у коричневій палітурці: «О. ГЕНРИ. Рассказы», видавництво «Радянський письменник», Київ, 1955 рік, 768 сторінок.
Це була та сама книга! Ну, звісно, не те, щоб саме той примірник, але рідний брат ТОГО, яким для мене почався О. Генрі. З того ж 300-тисячного (!) тиражу.
Утім, напевно ж, тоді, у 1955 році, я, семирічний, його ще не читав. Це вже пізніше, через кілька років. Принаймні добре пам’ятаю радіопередачу 1962 року. Телевізорів тоді в моєму селі Авдіївка, зрозуміло, ще не було. Не було й електрики, вона прийде лише наприкінці 1960-х. Тому дротове радіо в селі було якимось феноменом. У нашій хаті його слухали, затамувавши подих, особливо довгими зимовими вечорами й особливо такі передачі, як «Театр перед мікрофоном» і подібні. Так от, 1962 року я слухав у цьому домашньому радіотеатрі інсценізацію одного з блискучих оповідань О. Генрі «Без вигадки». Саме відзначали 100-річчя від дня народження письменника. Як зараз, пригадую, як героїня оповідання, молода дівчина, наївно говорить про величезний Нью-Йорк, де зник ї коханий: «Я ніколи не думала, що це таке величезне місто».
На той час я, 14-річний, уже це читав. Завдяки нашій сільській бібліотеці й бібліотекарці Проні Артемівні.
Я інколи пізніше заходив до нашої сільської бібліотеки в Авдіївці, що й зараз у тому ж «фінському будиночку», який у дитинстві здавався наче більшим, а зараз – такий малий посеред центру села. Але книги тут чудові, особливо старі: збережено українську і світову класику. Може, десь на полицях є і ОТА книга. Принаймні, у мене вона є і я її постійно перечитую.
І ось усі наступні десятиліття, за які було стільки всього прочитано, як вогник, запалений у душі підлітка, тепліло ім’я цього письменника.
О. Генрі, ніколи не числячись у когорті титанів літератури, весь час, усі ці понад сто років – у читацьких душах. Звідки ж така своєрідна магія людяності, магія душі? Щоб пошукати відповідь, перегорнімо сторінки життя письменника.
Вільям Сідней Портер, який згодом обрав собі літературний псевдонім О. Генрі, народився 11 вересня 1862 року на Півдні США, в містечку Грінсборо (штат Північна Кароліна) в сім’ї сільського лікаря. Хлопець рано залишився без матері. Батько його після смерті дружини запив, кинув лікарську практику і махнув рукою на сина. Підліток був залишений сам на себе. У 15 років він кинув школу і вступив учнем до аптекарського магазину, де завдяки природному розвитку, ерудиції здобув професію фармацевта.
У 20 років Білл вирушив до знайомих у Техас – підлікувати здоров’я і побачити світ на цій ще мало обжитій території США. Він жив на ранчо, спілкувався з ковбоями та іншою строкатою публікою прерій.
Невдовзі 22-річний Білл перебрався в містечко Остін, столицю Техасу, де й осів аж на 12 років. Працював клерком, бухгалтером, касиром у банку. Багато займався самоосвітою, звідси згодом у письменника численні історичні та літературні ремінісценції. Пробував перо в техаських газетах і журналах, виявляючи неабиякий гумористичний талант.
Наприкінці 1894 року банківська ревізія виявила у касира Портера нестачу в 5 тисяч доларів – суму на той час доволі значну. Чи то Портер проявив халатність, чи його «підставило» керівництво банку, чи взяв на якийсь час гроші для підтримання видаваного ним тижневика і не встиг вчасно повернути – сказати важко. Була надія, що обійдеться без суду, але через рік з лишком, у лютому 1896 року, Портер був арештований і звинувачений у присвоєнні банківських коштів.
Випущений на поруки, він не витримав психологічного тиску і втік у Гондурас, маленьку центральноамериканську республіку. За якийсь час його наздогнала тут звістка про смертельну хворобу дружини. Вільям негайно повертається в США і віддається в руки правосуддя. Його випустили до суду. Він поховав дружину. А в лютому 1898 року був засуджений до 5 років тюрми.
Каторжна тюрма в Колумбусі у штаті Огайо нагадувала фашистські концтабори, що виникнуть потім. Портер отримав полегшення через знання фармакології – його прилаштували тюремним аптекарем. Але за ці роки чутлива душа майбутнього письменника надивилася чимало людських трагедій.
В ув’язненні Портер написав перші справжні оповідання і підписав їх у майбутньому знаменитим псевдонімом. Термін ув’язнення Портеру був скорочений, і він вийшов на свободу влітку 1901 року після трьох з лишком років тюрми. Вирішивши присвятити себе літературі, Портер перебрався до Нью-Йорка і став постійним автором американських журналів.
Далі йдуть 8 років виснажливої літературної праці. Письменник цурався богеми, не заводив зайвих знайомств і старався берегти в таємниці своє тюремне минуле.
В останні роки життя долю Вільяма Портера зігріло давнє, ще юнацьке кохання. Після мало не 30-літньої розлуки його розшукала у велетенському місті та, котру він кохав у 18 років у маленькому провінційному містечку. Але життя завершувалося трагічно. Підточений непосильною працею, непрактичний, бідний, незважаючи на солідні гонорари, письменник помер у лікарні міста 5 червня 1910 року на 48-му році життя.
Творча спадщина О. Генрі порівняно невелика. Окремо стоїть сатиричний роман у новелах «Королі і капуста». Але основне – це понад 250 новел, зібрані в кількох книгах. Новели умовно можна розділити на дві частини: більша – про Нью-Йорк, менша – про американський Захід. Інколи ці мотиви переплітаються в одному творі.
Характерна особливість новел письменника – експресія, динамічний сюжет, несподіваний фінал і, звичайно, гумор. З особливою симпатією змальовані герої нью-йоркських новел, яких письменник добре знав, будучи закоханим у це велетенське місто і його мешканців, простих людей. Ці герої – продавщиці, клерки, актори, дрібні торгівці та інший люд, кого приваблювали з усієї Америки та й усього світу вогні гігантського мегаполіса в примарній надії розбагатіти, ствердитися, знайти просте людське щастя. Як часто розбивалися ці мрії і як непросто було зберегти доброту, людяність, достоїнство. Герої О. Генрі намагаються витримати удари долі, а письменник ставиться до своїх героїв з неприхованою симпатією. «Так, доля нас б’є і ламає, але давайте спробуємо залишитися людьми», говорить нам письменник своєю творчістю. І, виявляється, оця гуманна нота, що пролунала на порозі непередбачуваного, негуманного ХХ століття, стала потрібна людям на багато наступних десятиліть, потрібна й сьогодні, у поки що не набагато гуманніше наше століття.
Петро АНТОНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (0) |