Ніч. Intermezzo
То була українська ніч. Такої ночи я вже давно не бачив. Темно-синє в зірочку небо величезним покривалом обпинало землю. Велетні-дерева пригнулися над ставом, щоб пополоскати у воді свої химерні руки. А в самому ставку, наполовину зарослому лататтям і затягнутому ряскою, намагалася схватися синьоока безодня.
Роса – справжня роса, чиста, мов сльоза ангела, – виступала на буйних травах і обважнілих листях верболозу.
Я зупинився, зачарований. Слухав цнотливу тишу, що мільйоноголосою музикою стверджує радість і щастя життя. І ніби в тон моєму здивуванню хтось наді мною ніжною скоромовкою вивів:
– Уй-юй-юй-юй-юй!..
Це, мабуть, вивільга. А там далі за ставом трохи нерозбірливо поставив до когось своє настирне запитання одуд:
– Куди ти? Куди ти?
Чи, може, він для себе вирішує вічну проблему:
– Куди йти?
А в ставку з усієї сили зареготали жаби, то розважливо, переливчасто, то в нестямному хоровому піднесенні, час від часу перепочиваючи, щоб висловити чи співчутливий жаль, чи то подив:
– Кум! Кум! Ех-ех-е-хе-х-ех-ех-Кум-м…
І раптом: тьох…
– Тьох!
То моє серце тьохнуло. Тьохнуло і завмерло. Забилось якимось радісним хвилюванням. В цю мить уся багатоголоса природа ніби принишкла, як притихає струнний оркестр, даючи волю першій скрипці.
Я слухав чарівного соліста зеленого гаю. Слухав, мимоволі затамувавши подих, – і ні про що не думав.
Не думав про те, що мільярди закоханих і поетів і мільйони закоханих поетів, натхненних чарівничою солов’їною мелодією, за тисячі років не змогли оспівати всієї краси і принадної сили цього маленького непомітного чарівника.
Я слухав і не думав про те, скільки років я вже не чув цієї пісні і для скількох людей вона заглушена залізним дзенькотом бурхливого міста. Усе моє єство зливалося з природою, серед якої я був і частиною якої відчував себе, тоді не усвідомлюючи цього.
Відчував безпосередність запаху росяної прохолоди, бачив темну глибину мерехтливо поцяткованого неба, що розстелило над люстрою ставу килимову доріжку Чумацького Шляху. На повні груди вдихав чисте життєдайне повітря, і на душі ставало так легко й хороше, ніби сама природа переливала в мене свої сили. Сили, не висмоктані стінами кам’яниць, промені далеких невідомих і загадкових світів, не засліплені вогнями лампіонів, духмяність запашних квітів і теплий вогкуватий запах рідної землі, не вкутаної мертвою сірістю асфальтобетону; легенький подих свіжого вітерця без домішків кіптяви – усе було таке незвичне й таке гарне, що хотілося продовжити до нескінченности це п’янке єднання з природою, хотілося…
Та невже ж іще чогось хотілося?
Невже й сюди, в солодкий плин відчуттів, просочилася гіркота почуття незадоволення?
Я отямився. І пішов. Понад ставом, греблею, до кладки через рівчак, що колись був річкою, на якій стояв водяний млин, і мірошник Гаврило іноді катав нас, підлітків, на своєму човні. Нині на місці того млина одні палі стирчать із глею. А колись там був бурун, і в ньому риба водилася. Ми з братом ходили вудити її. Щоб мати не знала, бо те місце вважалося нечистим, і всі його боялися.
Навіть тепер я йду – і мені стає страшнувато. Дивна річ, давно я такого не відчував. Це не той страх, що огортає тебе, коли пробираєшся темним провулком неспокійного міста: там уся сила переливається в ноги, і ти хочеш бігти, мов навіжений, боячись зустріти людину; а тут ноги якось віднімаються, відмовляються рухатись, і в голові таке неймовірне прояснення, ніби вона зовсім порожня, лише єдиною думкою заповнена: “Ні, це все дурниці, забобони: нічого тут немає…”.
Але чому ти весь час про це думаєш? Спробуй щось инше взяти в голову – не виходить. Спливають на згадку безкінечні страховинні історії, почуті в дитинстві і, здавалося, назавжди забуті… Хоч і боязко, але кортить озирутися: чи не стежить хтось за тобою? Чи не женеться? Але хто б міг тут стежити чи гнатися!..
Цс! Щось тріснуло. Ні, то гілка під ногами.
А ось і рівчак.
Сів на кладку, ноги у воду звісивши: така тепла й чиста. І парує. Туман розстилається по всьому річищу, Легкий холодок огортає тіло. Швидше б у хату погрітися…
Мати, як колись бувало, каганця засвітить, на карниз поставить. Дасть сиродою напитися. І тільки ти завалишся в завчасно розстелену постіль, дбайливо й ніжно вкутає, перехрестить непомітно і:
– Спи з Богом, синочку!..
Ось вона – наша хата. Із вишняка визирає. Третя від краю на хуторі. Не зустрічає мене радісним скавучанням Лахмет. Тільки над дорогою чатує єдина шула – сумний спомин колишніх воріт. Та густий кущ липняку, що розрісся на пні передчасно постарілого й безглуздо зрізаного дерева.
Ми так любили ту липу! Вона була ніби символом нашої родини. Її рясний цвіт був такий запашний, так весело над нею роїлися бджоли! Ми ховалися в її вітах, коли гралися в жмурки, і зривали той цвіт для чаю на зиму від простуди.
А колись давно – мене ще й на світі тоді не було, – коли, як розповідала мати, з дому все вичистили, коли першою померла піврічна моя сестричка, а старшенькі тільки почали пухнути, батько зідрав зі своєї липи кору, сплів з лика постоли – перші постоли в історії нашого козацького роду – і пішов шукати рятунку решті сім’ї…
А набагато пізніше, за моєї пам’яті, коли вже не було батька і нічого в нас не було, коли навіть лобода в городі й кропива в березі були з’їдені, липа самовіддано підгодовувала нас цілу весну й половину літа своїм лапатим листям.
Бідне дерево! Врятувавши нас, воно відтоді почало всихати. Зверху, гілка за гілкою. Як і наша родина, що танула й губилася по світах.
…Перед самим від’їздом із хутора я спиляв свою липу.
Було так боляче й так тяжко, наче хтось лещатами вцупився мені в горло…
Нащо я хотів її знищити? Щоб не залишилося бодай німого свідка наших страждань? Чи щоб над нею ніхто инший не збиткувався?
Вона ж хотіла жити – і ожила десятками паростків, які кущисто звелися над матірним коренем. І це ще раз нагадало мені власну жадобу життя, успадковану від батьків наших.
А хатина стоїть, загрузши в землю, не білена з того далекого часу, вся заросла бур’янами. Віконця, забиті шилівками, вицвілими й потрісканими від часу, нагадують навіки заплющені очі мерця.
На мене дихнуло пусткою, мов з домовини.
Я відвернувся й побрів назад, навмання у темінь ночи.
То була справжня українська ніч. Такої ночи я вже давно не бачив…
Гриць ГАЙОВИЙ
Роса – справжня роса, чиста, мов сльоза ангела, – виступала на буйних травах і обважнілих листях верболозу.
Я зупинився, зачарований. Слухав цнотливу тишу, що мільйоноголосою музикою стверджує радість і щастя життя. І ніби в тон моєму здивуванню хтось наді мною ніжною скоромовкою вивів:
– Уй-юй-юй-юй-юй!..
Це, мабуть, вивільга. А там далі за ставом трохи нерозбірливо поставив до когось своє настирне запитання одуд:
– Куди ти? Куди ти?
Чи, може, він для себе вирішує вічну проблему:
– Куди йти?
А в ставку з усієї сили зареготали жаби, то розважливо, переливчасто, то в нестямному хоровому піднесенні, час від часу перепочиваючи, щоб висловити чи співчутливий жаль, чи то подив:
– Кум! Кум! Ех-ех-е-хе-х-ех-ех-Кум-м…
І раптом: тьох…
– Тьох!
То моє серце тьохнуло. Тьохнуло і завмерло. Забилось якимось радісним хвилюванням. В цю мить уся багатоголоса природа ніби принишкла, як притихає струнний оркестр, даючи волю першій скрипці.
Я слухав чарівного соліста зеленого гаю. Слухав, мимоволі затамувавши подих, – і ні про що не думав.
Не думав про те, що мільярди закоханих і поетів і мільйони закоханих поетів, натхненних чарівничою солов’їною мелодією, за тисячі років не змогли оспівати всієї краси і принадної сили цього маленького непомітного чарівника.
Я слухав і не думав про те, скільки років я вже не чув цієї пісні і для скількох людей вона заглушена залізним дзенькотом бурхливого міста. Усе моє єство зливалося з природою, серед якої я був і частиною якої відчував себе, тоді не усвідомлюючи цього.
Відчував безпосередність запаху росяної прохолоди, бачив темну глибину мерехтливо поцяткованого неба, що розстелило над люстрою ставу килимову доріжку Чумацького Шляху. На повні груди вдихав чисте життєдайне повітря, і на душі ставало так легко й хороше, ніби сама природа переливала в мене свої сили. Сили, не висмоктані стінами кам’яниць, промені далеких невідомих і загадкових світів, не засліплені вогнями лампіонів, духмяність запашних квітів і теплий вогкуватий запах рідної землі, не вкутаної мертвою сірістю асфальтобетону; легенький подих свіжого вітерця без домішків кіптяви – усе було таке незвичне й таке гарне, що хотілося продовжити до нескінченности це п’янке єднання з природою, хотілося…
Та невже ж іще чогось хотілося?
Невже й сюди, в солодкий плин відчуттів, просочилася гіркота почуття незадоволення?
Я отямився. І пішов. Понад ставом, греблею, до кладки через рівчак, що колись був річкою, на якій стояв водяний млин, і мірошник Гаврило іноді катав нас, підлітків, на своєму човні. Нині на місці того млина одні палі стирчать із глею. А колись там був бурун, і в ньому риба водилася. Ми з братом ходили вудити її. Щоб мати не знала, бо те місце вважалося нечистим, і всі його боялися.
Навіть тепер я йду – і мені стає страшнувато. Дивна річ, давно я такого не відчував. Це не той страх, що огортає тебе, коли пробираєшся темним провулком неспокійного міста: там уся сила переливається в ноги, і ти хочеш бігти, мов навіжений, боячись зустріти людину; а тут ноги якось віднімаються, відмовляються рухатись, і в голові таке неймовірне прояснення, ніби вона зовсім порожня, лише єдиною думкою заповнена: “Ні, це все дурниці, забобони: нічого тут немає…”.
Але чому ти весь час про це думаєш? Спробуй щось инше взяти в голову – не виходить. Спливають на згадку безкінечні страховинні історії, почуті в дитинстві і, здавалося, назавжди забуті… Хоч і боязко, але кортить озирутися: чи не стежить хтось за тобою? Чи не женеться? Але хто б міг тут стежити чи гнатися!..
Цс! Щось тріснуло. Ні, то гілка під ногами.
А ось і рівчак.
Сів на кладку, ноги у воду звісивши: така тепла й чиста. І парує. Туман розстилається по всьому річищу, Легкий холодок огортає тіло. Швидше б у хату погрітися…
Мати, як колись бувало, каганця засвітить, на карниз поставить. Дасть сиродою напитися. І тільки ти завалишся в завчасно розстелену постіль, дбайливо й ніжно вкутає, перехрестить непомітно і:
– Спи з Богом, синочку!..
Ось вона – наша хата. Із вишняка визирає. Третя від краю на хуторі. Не зустрічає мене радісним скавучанням Лахмет. Тільки над дорогою чатує єдина шула – сумний спомин колишніх воріт. Та густий кущ липняку, що розрісся на пні передчасно постарілого й безглуздо зрізаного дерева.
Ми так любили ту липу! Вона була ніби символом нашої родини. Її рясний цвіт був такий запашний, так весело над нею роїлися бджоли! Ми ховалися в її вітах, коли гралися в жмурки, і зривали той цвіт для чаю на зиму від простуди.
А колись давно – мене ще й на світі тоді не було, – коли, як розповідала мати, з дому все вичистили, коли першою померла піврічна моя сестричка, а старшенькі тільки почали пухнути, батько зідрав зі своєї липи кору, сплів з лика постоли – перші постоли в історії нашого козацького роду – і пішов шукати рятунку решті сім’ї…
А набагато пізніше, за моєї пам’яті, коли вже не було батька і нічого в нас не було, коли навіть лобода в городі й кропива в березі були з’їдені, липа самовіддано підгодовувала нас цілу весну й половину літа своїм лапатим листям.
Бідне дерево! Врятувавши нас, воно відтоді почало всихати. Зверху, гілка за гілкою. Як і наша родина, що танула й губилася по світах.
…Перед самим від’їздом із хутора я спиляв свою липу.
Було так боляче й так тяжко, наче хтось лещатами вцупився мені в горло…
Нащо я хотів її знищити? Щоб не залишилося бодай німого свідка наших страждань? Чи щоб над нею ніхто инший не збиткувався?
Вона ж хотіла жити – і ожила десятками паростків, які кущисто звелися над матірним коренем. І це ще раз нагадало мені власну жадобу життя, успадковану від батьків наших.
А хатина стоїть, загрузши в землю, не білена з того далекого часу, вся заросла бур’янами. Віконця, забиті шилівками, вицвілими й потрісканими від часу, нагадують навіки заплющені очі мерця.
На мене дихнуло пусткою, мов з домовини.
Я відвернувся й побрів назад, навмання у темінь ночи.
То була справжня українська ніч. Такої ночи я вже давно не бачив…
Гриць ГАЙОВИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |