Непізнаний Олександр Жомнір
"Шістдесятники кидали не гранати, а квіти підсудним чи шоколад (як Ліна Костенко на львівських судах). Але система з люттю топтала той шоколад, можливо, відчуваючи, що його вибухова сила чи не страшніша. Ті квіти і той шоколад не підривали стін. Вони примушували вибухати душі" - так Надія Онищенко починає книгу про Олександра Жомніра, що вийшла у серії (вже серія!) "Ніжинське шістдесятництво". Пані Надія - упорядниця цієї так потрібної серії.
Потрібної, бо особливо в часі війни маємо розуміти: Незалежність не з неба впали, не подарована часом\обставинами - її наближали борці. Чи голосні, як політв'язні, яким пощастило отримати "розкрутку" (бо більшість їх невідомі навіть вузькому колу дослідників), чи "тихі інтелігенти", які тримали українську мову, не давали зігнати її у провансальство.
Такими у Ніжині - університетському місті, були Леся Коцюба і Олександр Жомнір. Якщо про першу з них ми, зокрема, розповіли у книзі "Перша шеренга" і про неї опублікував дослідження воїн- професор Євген Луняк, то про Олександра Жомніра не знаємо майже нічого. Книга ліквідовує цю прогалину.
Павло Михед, стиль якого я пізнаю ще з перебудовчих часів ("ніколи не публікувався у губернських газетах"), про Олександра Жомніра розповідає також неповторно: " З одного боку, прекрасний фахівець, який відважився перекласти Шекспіра, Сомерсета Моема, Джона Стейнбека, Емілі Дікінсон, який більше ніж пів століття працював над епохальним «Утраченим раєм» Джона Мілтона, шанований педагог і людина енциклопедичних знань. З іншого – перед вами був чоловік, завжди вбраний у костюм і білу сорочку з обов’язковою краваткою, який так само завжди або їздив Ніжином на велосипеді, або тягав його за собою. Він був оригінальним у всьому: одязі, їжі, у смаках".
Книга спогадів містить і статтю самого Жомніра - про особливості англійських перекладів Шевченка. І вже тільки це показує високий рівень шістдесятників, серед яких має зайняти достойне місце в нашій пам'яті і Олександр Жомнір. Хоча, маю зауважити, в часі його бутності в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка (а я пам'ятаю його постать із кафе "Українські страви", було таке по вулиці теперішній гетьмана Полуботка в Чернігові, коли він приїхав на нашу обласну конференцію), він говорив про переклад знаменитого вірша Кіплінга "Синові". Але в книзі його нема. А між тим переклад цієї поезії є ніби еталоном змагання перекладачів - знаю, що українською їх є 27 варіантів.
А для чого у книзі подані переклади інших авторів (певно, студентів Жомніра) на російську - я так і не зрозумів...
Книга вийшла за фінансового сприяння Благодійного фонду "Ніжен", який створив і очолює просвітянин Микола Шкурко.
Василь ЧЕПУРНИЙ
Потрібної, бо особливо в часі війни маємо розуміти: Незалежність не з неба впали, не подарована часом\обставинами - її наближали борці. Чи голосні, як політв'язні, яким пощастило отримати "розкрутку" (бо більшість їх невідомі навіть вузькому колу дослідників), чи "тихі інтелігенти", які тримали українську мову, не давали зігнати її у провансальство.
Такими у Ніжині - університетському місті, були Леся Коцюба і Олександр Жомнір. Якщо про першу з них ми, зокрема, розповіли у книзі "Перша шеренга" і про неї опублікував дослідження воїн- професор Євген Луняк, то про Олександра Жомніра не знаємо майже нічого. Книга ліквідовує цю прогалину.
Павло Михед, стиль якого я пізнаю ще з перебудовчих часів ("ніколи не публікувався у губернських газетах"), про Олександра Жомніра розповідає також неповторно: " З одного боку, прекрасний фахівець, який відважився перекласти Шекспіра, Сомерсета Моема, Джона Стейнбека, Емілі Дікінсон, який більше ніж пів століття працював над епохальним «Утраченим раєм» Джона Мілтона, шанований педагог і людина енциклопедичних знань. З іншого – перед вами був чоловік, завжди вбраний у костюм і білу сорочку з обов’язковою краваткою, який так само завжди або їздив Ніжином на велосипеді, або тягав його за собою. Він був оригінальним у всьому: одязі, їжі, у смаках".
Книга спогадів містить і статтю самого Жомніра - про особливості англійських перекладів Шевченка. І вже тільки це показує високий рівень шістдесятників, серед яких має зайняти достойне місце в нашій пам'яті і Олександр Жомнір. Хоча, маю зауважити, в часі його бутності в Товаристві української мови імені Тараса Шевченка (а я пам'ятаю його постать із кафе "Українські страви", було таке по вулиці теперішній гетьмана Полуботка в Чернігові, коли він приїхав на нашу обласну конференцію), він говорив про переклад знаменитого вірша Кіплінга "Синові". Але в книзі його нема. А між тим переклад цієї поезії є ніби еталоном змагання перекладачів - знаю, що українською їх є 27 варіантів.
А для чого у книзі подані переклади інших авторів (певно, студентів Жомніра) на російську - я так і не зрозумів...
Книга вийшла за фінансового сприяння Благодійного фонду "Ніжен", який створив і очолює просвітянин Микола Шкурко.
Василь ЧЕПУРНИЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |