Не викидай хліба!
Не викидай хліба!
Давай я доїм, якщо ти не можеш. Дітки, то великий гріх.
Колись моя мама спекла свіжий хліб, мені тоді годів шість мо було, потрусила сахарем і дала шоб я їла, а мені не хотілось ну і я, щоб вона не кричала, пішла вирила за хатою ямку і зкопала його там.
А тоді в 33-му мені той кусочок хліба пошти щоночі снився. Я прокидалась і йшла за хату шукати, перерила там все, хотіла його знайти і викопати. Старші не могли понять шо я роблю ну я так нікому й не сказала. Боялась. Мені тоді 9 було. А й досі це страхіття пам’ятаю. Та то вже всьо, на все життя.
А в наших сусідів Химки і Санька син був. Молодший од мене годів на п’ять. І коли голодовка була, то він весною заліз на шовковицю й почав ще зеленуваті ягоди їсти, бо голодний був. Вони на нього кричали, щоб злазив і палкою збивали. А дитина така голодна була, що не хотіла злазити і їла, їла, їла. Я ще подумала як то рідну дитину можна так палкою з дерева збивати.
Це з самого ранку було, а тоді я вечером бачила як вони його на садок повезли. Ховати. Бо обʼївся з голоду зеленцю і вмер.
На новий год у школі нам всім дали по стакану молока і по жареному яйцю. І казали щоб ми то в школі з’їли, додому не можна було нести. То я молоко випила, а яйце в пелині сховала і таки до хати донесла, дід тоді ввечері на всіх поділив і кожному по манюююнькому кусочку вийшло, але я така горда була, що сім’ю нагодувала. Пару днів ми ще тоді протягли.
Там де Киська тепер живе, стара хата була, жінка там жила. Так вона дітей своїх поїла, і всьо – головою поїхала. Ходила потім по селу на другий день розказувала який холодець із пальчиків добрий, а тоді десь через тиждень і її не стало.
Врожай тоді хароший був так забирали ж усе. У 47-му ото не було врожаю, то зовсім друга голодовка була, а в 33-му все вродило, ну там задача була така – всіх людей виморить. Сталін нас винищував. Приїжджали і переривали всю хату, щоб не дай Бог ніде їжі ніякої не осталось. Забирали все: зерно, крупи, картоплю, буряки, та все, що можна було їсти. Ми траву їли, кору відварювали, блинчики робили з липового листя. Як де було картоплину найдеш на городі пaдолошню, чи гнилу то додому несеш, бо це ж вже суп можна зварить. Перевертали все і штрикали такими дротами довгими: в стіни, в копиці, у землю, щоб ніхто ніде нічо не закопав. Як щось знаходили – забирали або викидали, а людей били. Раз приїхали, а в нас картопля варена натовчена в чавунчику стояла, так він як жбурнув тим чавунчиком додолу, і потоптав усе, щоб ми вже не їли. Люди в стіни їжу замазували і то находили. Розбивали й виливали все.
А хто їжу забирав? Та як хто? Наші ж українці і забирали. Сталінські прихвостні.
В голодовку мати золото все попродавала. В неї багато золота було і дукачі красиві дуже, вона їх носила в город і там на крупу міняла. По одному носила, бо думала ж що хоч щось лишиться. Не осталось нічого. Все виносила.
У мене ще троє сестер молодших було. Марія, Наталочка і Улянка. І брат тіки народився. Всі від глоду померли, я одна в сім’ї з дітей осталась. І мати вмерла.
То таке жахіття страшне, шо то згадувати моторошно. Люди мерли сім’ями. А всі ж слабі тоді були самі ховать не могли, то тих, хто помер виносили просто під двір і клали на обочині. Потім щодня їздила підвода по селу, яка збирала ці трупи й усіх в одній ямі на кладовищі ховали. Було виходиш утром на вулицю і йдеш роздивлятись хто лежить, щоб зрозуміти, що ти тих людей вже ніколи не побачиш. І так кожен день. Село на очах пустіло. Скрізь смерть, смерть і смерть. Мені тоді казалось, що всі помрем, ніхто не виживе.”
Це уривки, які я пам’ятаю з розповідей моєї бабусі, Панченко Дарії Іванівни, про Голодомор. Вона мені про нього багато розповілала і завжди приказувала, щоб я запамʼятовувала, бо для неї було важливо, щоб наступні покоління знали правду.
Олександр Турчинов
Давай я доїм, якщо ти не можеш. Дітки, то великий гріх.
Колись моя мама спекла свіжий хліб, мені тоді годів шість мо було, потрусила сахарем і дала шоб я їла, а мені не хотілось ну і я, щоб вона не кричала, пішла вирила за хатою ямку і зкопала його там.
А тоді в 33-му мені той кусочок хліба пошти щоночі снився. Я прокидалась і йшла за хату шукати, перерила там все, хотіла його знайти і викопати. Старші не могли понять шо я роблю ну я так нікому й не сказала. Боялась. Мені тоді 9 було. А й досі це страхіття пам’ятаю. Та то вже всьо, на все життя.
А в наших сусідів Химки і Санька син був. Молодший од мене годів на п’ять. І коли голодовка була, то він весною заліз на шовковицю й почав ще зеленуваті ягоди їсти, бо голодний був. Вони на нього кричали, щоб злазив і палкою збивали. А дитина така голодна була, що не хотіла злазити і їла, їла, їла. Я ще подумала як то рідну дитину можна так палкою з дерева збивати.
Це з самого ранку було, а тоді я вечером бачила як вони його на садок повезли. Ховати. Бо обʼївся з голоду зеленцю і вмер.
На новий год у школі нам всім дали по стакану молока і по жареному яйцю. І казали щоб ми то в школі з’їли, додому не можна було нести. То я молоко випила, а яйце в пелині сховала і таки до хати донесла, дід тоді ввечері на всіх поділив і кожному по манюююнькому кусочку вийшло, але я така горда була, що сім’ю нагодувала. Пару днів ми ще тоді протягли.
Там де Киська тепер живе, стара хата була, жінка там жила. Так вона дітей своїх поїла, і всьо – головою поїхала. Ходила потім по селу на другий день розказувала який холодець із пальчиків добрий, а тоді десь через тиждень і її не стало.
Врожай тоді хароший був так забирали ж усе. У 47-му ото не було врожаю, то зовсім друга голодовка була, а в 33-му все вродило, ну там задача була така – всіх людей виморить. Сталін нас винищував. Приїжджали і переривали всю хату, щоб не дай Бог ніде їжі ніякої не осталось. Забирали все: зерно, крупи, картоплю, буряки, та все, що можна було їсти. Ми траву їли, кору відварювали, блинчики робили з липового листя. Як де було картоплину найдеш на городі пaдолошню, чи гнилу то додому несеш, бо це ж вже суп можна зварить. Перевертали все і штрикали такими дротами довгими: в стіни, в копиці, у землю, щоб ніхто ніде нічо не закопав. Як щось знаходили – забирали або викидали, а людей били. Раз приїхали, а в нас картопля варена натовчена в чавунчику стояла, так він як жбурнув тим чавунчиком додолу, і потоптав усе, щоб ми вже не їли. Люди в стіни їжу замазували і то находили. Розбивали й виливали все.
А хто їжу забирав? Та як хто? Наші ж українці і забирали. Сталінські прихвостні.
В голодовку мати золото все попродавала. В неї багато золота було і дукачі красиві дуже, вона їх носила в город і там на крупу міняла. По одному носила, бо думала ж що хоч щось лишиться. Не осталось нічого. Все виносила.
У мене ще троє сестер молодших було. Марія, Наталочка і Улянка. І брат тіки народився. Всі від глоду померли, я одна в сім’ї з дітей осталась. І мати вмерла.
То таке жахіття страшне, шо то згадувати моторошно. Люди мерли сім’ями. А всі ж слабі тоді були самі ховать не могли, то тих, хто помер виносили просто під двір і клали на обочині. Потім щодня їздила підвода по селу, яка збирала ці трупи й усіх в одній ямі на кладовищі ховали. Було виходиш утром на вулицю і йдеш роздивлятись хто лежить, щоб зрозуміти, що ти тих людей вже ніколи не побачиш. І так кожен день. Село на очах пустіло. Скрізь смерть, смерть і смерть. Мені тоді казалось, що всі помрем, ніхто не виживе.”
Це уривки, які я пам’ятаю з розповідей моєї бабусі, Панченко Дарії Іванівни, про Голодомор. Вона мені про нього багато розповілала і завжди приказувала, щоб я запамʼятовувала, бо для неї було важливо, щоб наступні покоління знали правду.
Олександр Турчинов
| Читайте також |
| Коментарі (0) |