Наше сало в Москві
Було це аж в 1976 році. На технікумівську виробничу практику до Москви нас поїхало аж десятеро: двоє дівчат, решта хлопці. СУ-328 було розташоване на вулиці Судакова в Люблінському районі на південному заході Москви. Поряд два гуртожитки – один жіночий та для сімейних, інший чоловічий. Нам виділили кімнату на першому поверсі, одну на вісім хлопців. Туалет загальний, душ у підвалі. Було дещо неочікувано і трохи розчаровувало, бо умови виявились навіть гіршими, ніж у конотопському гуртожитку. Біля вхідних дверей стояла висока та вузька біла шафа – замість холодильника, вісім ліжок з панцирними сітками і тумбочки: одна на двох. Була, здається і шафа для одягу, проте не факт.
Дарма, що більшість хлопців складали конотопці, містяни з квартир: чи не кожен з нас привіз сало, кілограмів по два – аякже, стратегічний продукт! Холодильника нема… Куди його? Склали в ту білу шафу коло дверей. Відкриєш і цілий пуд сала радує тобі око: не помремо з голоду! А втім у гуртожитку був сякий-такий буфет, де тітка-буфетниця готувала простенькі страви з напівфабрикатів: чи то пельмені, чи сосиски, або яєшню, чи взагалі незнаний нами раніше наїдок – відварену варену ковбасу. Шматок вікопомної, „за два двадцять” ковбаси кидався в кип’яток, де вона, вигинаючись одним боком, дещо набухала і те вже вважалось гарячою стравою, а відтак продавалось із націнкою в двадцять чи й тридцять відсотків – не без особистої вигоди й для самої буфетниці, бо хто ж перевірить: чи варилась та ковбаса, чи продавалась, як в магазині.
Правда, ми в тому буфеті таки снідали, бо так чинили всі, хто жив у гуртожитку, обідали вже в їдальні, неподалік будмайданчика, вечеряли ж де прийдеться, а тому про своє сало якось і забули. Коли ж десь так тижнів через два до нашої кімнати завітала комісія адміністрації гуртожитку – щоб перевірити санітарний стан помешкання. І от вони, поміж іншим, відкрили й дверцята білої шафки. Здивування було загальним – не лише комісії, а й наше: три верхні полиці ломились від сала, яке, бувши ще вдома густо посоленим, тепер сяяло в променях призахідного сонця всіма своїми кристалами солі, мовби гора самоцвітів!
Вражена нашим запасом стратегічного продукту в кількості, для жителів Москви абсолютно неуявимій, комісійна трійця постояла якийсь час в ступорі, а потім шанобливо прикрила білі дверцята й мовчки посунула з кімнати. Я ж кажу: ми теж були неабияк вражені, бо весь цей час до білої шафки навіть не заглядали й ніколи не думали, що сіль на салі здатна викристалізуватися в сапфіри з діамантами.
Вже не пам'ятаю, чи поїли ми те сало, чи воно так і пролежало в шафі всі чотири місяці та й лишилось там після нас, але суть не в тім. Чого повік не забуду, так це того видовища - мерехтіння солі на нашім салі! Бо таки сало - то для українців справжній скарб!
Володимир ВОРОНА
Дарма, що більшість хлопців складали конотопці, містяни з квартир: чи не кожен з нас привіз сало, кілограмів по два – аякже, стратегічний продукт! Холодильника нема… Куди його? Склали в ту білу шафу коло дверей. Відкриєш і цілий пуд сала радує тобі око: не помремо з голоду! А втім у гуртожитку був сякий-такий буфет, де тітка-буфетниця готувала простенькі страви з напівфабрикатів: чи то пельмені, чи сосиски, або яєшню, чи взагалі незнаний нами раніше наїдок – відварену варену ковбасу. Шматок вікопомної, „за два двадцять” ковбаси кидався в кип’яток, де вона, вигинаючись одним боком, дещо набухала і те вже вважалось гарячою стравою, а відтак продавалось із націнкою в двадцять чи й тридцять відсотків – не без особистої вигоди й для самої буфетниці, бо хто ж перевірить: чи варилась та ковбаса, чи продавалась, як в магазині.
Правда, ми в тому буфеті таки снідали, бо так чинили всі, хто жив у гуртожитку, обідали вже в їдальні, неподалік будмайданчика, вечеряли ж де прийдеться, а тому про своє сало якось і забули. Коли ж десь так тижнів через два до нашої кімнати завітала комісія адміністрації гуртожитку – щоб перевірити санітарний стан помешкання. І от вони, поміж іншим, відкрили й дверцята білої шафки. Здивування було загальним – не лише комісії, а й наше: три верхні полиці ломились від сала, яке, бувши ще вдома густо посоленим, тепер сяяло в променях призахідного сонця всіма своїми кристалами солі, мовби гора самоцвітів!
Вражена нашим запасом стратегічного продукту в кількості, для жителів Москви абсолютно неуявимій, комісійна трійця постояла якийсь час в ступорі, а потім шанобливо прикрила білі дверцята й мовчки посунула з кімнати. Я ж кажу: ми теж були неабияк вражені, бо весь цей час до білої шафки навіть не заглядали й ніколи не думали, що сіль на салі здатна викристалізуватися в сапфіри з діамантами.
Вже не пам'ятаю, чи поїли ми те сало, чи воно так і пролежало в шафі всі чотири місяці та й лишилось там після нас, але суть не в тім. Чого повік не забуду, так це того видовища - мерехтіння солі на нашім салі! Бо таки сало - то для українців справжній скарб!
Володимир ВОРОНА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |