Народна поетеса з Данини
Сільська аптекарка упродовж десятиліть пише вірші, на які в народі складають пісні
З нагоди дня народження моєї осібної землячки з легендарної чернігівської Данини Ганни Приліпко-Пономаренко #ГаннаПономаренко хочеться познайомити читачів моєї сторінки із яскравою представницею другого ешелону української сільської інтелігенції. Це взірець того, як можна і треба на непростих воловодах своєї долі не втратити Богом даний таланл до Слова.
Наприкінці 60-х, в нашу віддалену від твердих доріг Данину, що загудилас від цивілізації посеред болотистих рудок у глибинці Ніжинщини, прислали молоденьку аптекарку. Полюбили в селі приїжджу відразу - від старого до малого. Бо її щире серце і чуйна душа випромінювали добротворення, любов до прекрасного.
Відколи вона стала писати вірші?
Мабуть, ще з дитинства, коли почала розумітися в квітах. Вони й розкрили перед дівчиною досі небачений світ – чарівний, загадковий і багатий. Саме такий світ супроводжував її від дня народження 17 жовтня 1947 року в селі Дащенки Варвинського району. Там, над річечкою Многа – калиновий гай, А ще - луки буйноцвітні. Як тільки сонечко розтопить почорнілий сніг, так і починає народжуватись та казкова краса. Влітку на луках цвіло найбільше ромашок. Вибіжить, було, вранці дівчинка з хати і відразу ж загубиться в них. Збиває ніжками прозору, мов сльоза, росу, вночі розсипану місяцем, і вслухається в таємничий шепіт білозубих голівок.
А одного ранку ромашки не посміхалися вже їй своїми пелюстками, не розмовляли з вітром. Лежали зів’ялими стеблами на скошеній сусідом траві. Обережно зібрала їх дівчина (цілий оберемок вийшов) і плачучи, понесла до хати. Крізь відчинену хвіртку з докором кинула сусідові:
- Навіщо ви, дядьку, ромашки скосили? Це ж не бур’ян!
Мати, щоб заспокоїти доньку, повела її в поле. Показувала і розповідала про м’яту, материнку, мак…
Так і входили в життя Галини Приліпко квіти. В школі навчалась, у Роменському медичному училищі – з ними ніколи не розлучалася. А найулюбленішими з того часу стали ромашки. І зараз серед різнобарв’я квітів у її подвір’ї їх найбільше. Хто не проходить мимо хати – милується.
Ні, таки не можна без квітів жити, думає Галина, вони життя прикрашають. З любові до цієї краси в ній і слова народилися ось ці:
Не зривайте квітів, прошу Вас, не треба,
Дорослі і діти – пам’ятайте всі,
Що на білім світі веселіше жити,
Коли цвітуть довкола квіти запашні.
Поки була дівчиною, любила плекати їх не лише в землі, а й на полотні. Вишивалися ті рушники легко, за роботою і з’являлися в думці слова:
Я в нього вклала душу всю свою,
Цього я не від кого не таю,
І кожна квітка і листочок кожен
Навік тобі розповідати можуть
Про щирість, вірність і любов мою.
Уквітчали тепер ті рушники портрет Шевченка, весільне фото… На початку 70-х поєднала вона долю з данинським хлопцем Григорієм Пономаренком, який працював на машині швидкої допомоги.
Спочатку свої вірші пані Галина несміливо читала на сцені Данинського сільбуду культури, на засіданнях літстудії місцевої середньої школи, куди, як шефи, часто навідувалися викладачі й студенти Ніжинського педінституту. Згодом її поезії стали регулярно з’являтися на сторінках районної та обласної преси.
З вікна її колишнього данинського дому виразно виднівся обеліск, що височіє у центрі села. Щоразу, прокинувшись, Галина гляділа у вікно й замріяно застигала: ласкаві сонячні промінці, веселкою виблискували на бронзових літерах 303-х прізвищ данинським воїнів, що вже ніколи не повернуться до своїх осель. Отак одного разу дивилася крізь шибку, а губи самі шепотіли:
Їх 303 в село не повернулись,
Їх 303 – і всі хотіли жити,
Їх 303 – і людям не забулось,
Бо рану втрати важко заживити.
Так і народився вірш «Обеліск». Пізніше його читала зі сцени Жовтневого Палацу культури в Києві під час республіканського огляду «Мистецтво - народові». Крім цього вірша, читала також «Хліб», «Про ласку людську», теж написаних власноручно.
Поверталася додому і не знала, що вимогливе, але справедливе журі визнало її переможцем. А згодом і газети принесли радісну звістку: Галина Приліпко нагороджена дипломом ІІ ступеня і бронзовою медаллю лауреата республіканського огляду художньої самодіяльності.
Переїхавши із сім’єю в село Наумівну, що в Корюківському районі, Ганна Степанівна не зрадила своїй професії фармацевта, продовжила лікувати селян. А у хвилини натхнення, коли вдавалося відволіктися від проблем насущних (а це випадає ой як нечасто, бо, крім роботи, доводилося вести домашнє господарство, поратися на городі, аби вчити трьох дітей-студентів), вона бралася за чистий аркуш паперу і ручку. Вірші виходять у неї щирі, задушевні, бо йдуть з глибини серця, перепускаються через вразливу душу. Тому й хвилюють кожного, хто їх читає чи слухає. Немало з них покладені місцевими композиторами на музику. Особливо задушевною вийшла її „Калина” (музика Іллі Цюпила), яку нині співають у багатьох чернігівських селах:
Я хотіла, щоб калина
У дворі моїм росла.
Посадила, поливала,
З нею ніжно розмовляла,
Та вона не зацвіла...
У Данині народився і перший прозовий твір, що отримав назву «Щасливі». Більше їх поклалося на перо вже в Наумівці. Є одна особливість оповідань пані Галини – вони невигадані, списані ніби з натури. Це – картинки із життя сучасного села, що пройшли триразове перевтілення: сфотографовані небайдужим поглядом, перепущені через небайдуже серце і вдягнуті в гарну літературну форму. Про силу кохання, генетичну сув’язь поколінь, справжні й фальшиві житейські цінності.
Мені випала честь бути упорядником і автором передмови до першої поетичної збірки цієї знаної в краї сільської аптекарки.
До цієї книжки Ганна Степанівна йшла довго. Вона не відважувалася упорядковувати її, бо надії на появу в світ окремої збірки під власним прізвищем практично не було ніякої – в деморалізованому суспільстві завжди бракувало маєтних меценатів, яким небайдужий високий чин Поезії, що формує в особистості почуття Людяності і Любові, Доброти і Патріотизму. Та її підтримали колеги з усього Придесення. Асоціація фармацевтичних працівників Чернігівщини збирала кошти на друк книжки Галини Пономаренко. І збірка таки побачила світ. З маркою київського видавництва «Наша культура і наука» і з назвою «Букет для мами». Ошатно оформлене кольорове видання вмістило все краще з поетичного і прозового доробку цієї своєрідної чернігівської літераторки, талант якої розкрився в Данині.
Ще про два факти про побутування в краї й поза його медами здобрених її вразливою душею віршів.
Факт перший – музичний..
Відомий на Чернігівщині композитор Григорій Сидоренко написав музику на 11 віршів Ганни Пономаренко і видав збірку цих пісень окремим диском. Обкладинку цього диску поміщую тут.
Факт другий – діяспорний.
Якось, переглядаючи підшивку корюківської районної газети „Маяк”, звернув увагу на вірш „Синя хустина з-за океану”. У ньому йшлося про приїзд через півстоліття з далекого американського континенту в одне з чернігівських сіл колишньої сельчанки, про її глибинні емоційні переживання, спонукані такою тривалою, вимушеною через житейські обставини, розлукою з рідним краєм.
Чимось схвилював тоді цей вірш. Може, тому й вирішив надіслати його до редакції всеканадської газети „Український Голос”, де він незабаром і був надрукований.
Дещо пізніше випало мені тривале наукове відрядження до Канади. На одній із зустрічей з українською громадою Вінніпега несподівано почув знайомі поетичні рядки у виконанні літньої землячки:
Пташиною білою з-за океану,
Не знаючи втоми, за тисячі верст
Летів в Україну, як гість довгожданий,
Окроплений слізьми звичайний конверт...
Найбільше вразили тоді якась дивовижна тиша в просторому залі і... сльози на очах багатьох земляків. Згодом кілька строф із „Синьої хустини з-за океану” процитувала відома в діаспорі журналістка Галина Змієнко-Сенишин у своїй публіцистичній книзі „Пересаджені квіти України”, яка вийшла нещодавно друком у Києві.
Ось вона – сила справжньої поезії: непомітно доторкнутися до однієї із струн душі людської, схвилювати серце, розворушити емоції, спонукати до думання, викликати сльози радості, хвилювання, запам’ятатися.
І насамкінець – особистісне.
Доземно вдячний дорогій пані Галині за рятівний для серця моєї матері «Валокордин». У часи її праці в Данині (70-ті роки) ці сердечні краплі були дуже дефіцитні в сільських аптеках. І їй вдавалося якось їх роздобувати. А це на пару років продовжило життя моєї матері – доньки-сироти «ворога народу», куркуля Івана Мозгового, який не захотів писати 1930 року заяву до колгоспу й був висланий комуно-більшовиками в числі десятьох непокорених данинців на Соловки, де й загинув…
Микола ТИМОШИК
З нагоди дня народження моєї осібної землячки з легендарної чернігівської Данини Ганни Приліпко-Пономаренко #ГаннаПономаренко хочеться познайомити читачів моєї сторінки із яскравою представницею другого ешелону української сільської інтелігенції. Це взірець того, як можна і треба на непростих воловодах своєї долі не втратити Богом даний таланл до Слова.
Наприкінці 60-х, в нашу віддалену від твердих доріг Данину, що загудилас від цивілізації посеред болотистих рудок у глибинці Ніжинщини, прислали молоденьку аптекарку. Полюбили в селі приїжджу відразу - від старого до малого. Бо її щире серце і чуйна душа випромінювали добротворення, любов до прекрасного.
Відколи вона стала писати вірші?
Мабуть, ще з дитинства, коли почала розумітися в квітах. Вони й розкрили перед дівчиною досі небачений світ – чарівний, загадковий і багатий. Саме такий світ супроводжував її від дня народження 17 жовтня 1947 року в селі Дащенки Варвинського району. Там, над річечкою Многа – калиновий гай, А ще - луки буйноцвітні. Як тільки сонечко розтопить почорнілий сніг, так і починає народжуватись та казкова краса. Влітку на луках цвіло найбільше ромашок. Вибіжить, було, вранці дівчинка з хати і відразу ж загубиться в них. Збиває ніжками прозору, мов сльоза, росу, вночі розсипану місяцем, і вслухається в таємничий шепіт білозубих голівок.
А одного ранку ромашки не посміхалися вже їй своїми пелюстками, не розмовляли з вітром. Лежали зів’ялими стеблами на скошеній сусідом траві. Обережно зібрала їх дівчина (цілий оберемок вийшов) і плачучи, понесла до хати. Крізь відчинену хвіртку з докором кинула сусідові:
- Навіщо ви, дядьку, ромашки скосили? Це ж не бур’ян!
Мати, щоб заспокоїти доньку, повела її в поле. Показувала і розповідала про м’яту, материнку, мак…
Так і входили в життя Галини Приліпко квіти. В школі навчалась, у Роменському медичному училищі – з ними ніколи не розлучалася. А найулюбленішими з того часу стали ромашки. І зараз серед різнобарв’я квітів у її подвір’ї їх найбільше. Хто не проходить мимо хати – милується.
Ні, таки не можна без квітів жити, думає Галина, вони життя прикрашають. З любові до цієї краси в ній і слова народилися ось ці:
Не зривайте квітів, прошу Вас, не треба,
Дорослі і діти – пам’ятайте всі,
Що на білім світі веселіше жити,
Коли цвітуть довкола квіти запашні.
Поки була дівчиною, любила плекати їх не лише в землі, а й на полотні. Вишивалися ті рушники легко, за роботою і з’являлися в думці слова:
Я в нього вклала душу всю свою,
Цього я не від кого не таю,
І кожна квітка і листочок кожен
Навік тобі розповідати можуть
Про щирість, вірність і любов мою.
Уквітчали тепер ті рушники портрет Шевченка, весільне фото… На початку 70-х поєднала вона долю з данинським хлопцем Григорієм Пономаренком, який працював на машині швидкої допомоги.
Спочатку свої вірші пані Галина несміливо читала на сцені Данинського сільбуду культури, на засіданнях літстудії місцевої середньої школи, куди, як шефи, часто навідувалися викладачі й студенти Ніжинського педінституту. Згодом її поезії стали регулярно з’являтися на сторінках районної та обласної преси.
З вікна її колишнього данинського дому виразно виднівся обеліск, що височіє у центрі села. Щоразу, прокинувшись, Галина гляділа у вікно й замріяно застигала: ласкаві сонячні промінці, веселкою виблискували на бронзових літерах 303-х прізвищ данинським воїнів, що вже ніколи не повернуться до своїх осель. Отак одного разу дивилася крізь шибку, а губи самі шепотіли:
Їх 303 в село не повернулись,
Їх 303 – і всі хотіли жити,
Їх 303 – і людям не забулось,
Бо рану втрати важко заживити.
Так і народився вірш «Обеліск». Пізніше його читала зі сцени Жовтневого Палацу культури в Києві під час республіканського огляду «Мистецтво - народові». Крім цього вірша, читала також «Хліб», «Про ласку людську», теж написаних власноручно.
Поверталася додому і не знала, що вимогливе, але справедливе журі визнало її переможцем. А згодом і газети принесли радісну звістку: Галина Приліпко нагороджена дипломом ІІ ступеня і бронзовою медаллю лауреата республіканського огляду художньої самодіяльності.
Переїхавши із сім’єю в село Наумівну, що в Корюківському районі, Ганна Степанівна не зрадила своїй професії фармацевта, продовжила лікувати селян. А у хвилини натхнення, коли вдавалося відволіктися від проблем насущних (а це випадає ой як нечасто, бо, крім роботи, доводилося вести домашнє господарство, поратися на городі, аби вчити трьох дітей-студентів), вона бралася за чистий аркуш паперу і ручку. Вірші виходять у неї щирі, задушевні, бо йдуть з глибини серця, перепускаються через вразливу душу. Тому й хвилюють кожного, хто їх читає чи слухає. Немало з них покладені місцевими композиторами на музику. Особливо задушевною вийшла її „Калина” (музика Іллі Цюпила), яку нині співають у багатьох чернігівських селах:
Я хотіла, щоб калина
У дворі моїм росла.
Посадила, поливала,
З нею ніжно розмовляла,
Та вона не зацвіла...
У Данині народився і перший прозовий твір, що отримав назву «Щасливі». Більше їх поклалося на перо вже в Наумівці. Є одна особливість оповідань пані Галини – вони невигадані, списані ніби з натури. Це – картинки із життя сучасного села, що пройшли триразове перевтілення: сфотографовані небайдужим поглядом, перепущені через небайдуже серце і вдягнуті в гарну літературну форму. Про силу кохання, генетичну сув’язь поколінь, справжні й фальшиві житейські цінності.
Мені випала честь бути упорядником і автором передмови до першої поетичної збірки цієї знаної в краї сільської аптекарки.
До цієї книжки Ганна Степанівна йшла довго. Вона не відважувалася упорядковувати її, бо надії на появу в світ окремої збірки під власним прізвищем практично не було ніякої – в деморалізованому суспільстві завжди бракувало маєтних меценатів, яким небайдужий високий чин Поезії, що формує в особистості почуття Людяності і Любові, Доброти і Патріотизму. Та її підтримали колеги з усього Придесення. Асоціація фармацевтичних працівників Чернігівщини збирала кошти на друк книжки Галини Пономаренко. І збірка таки побачила світ. З маркою київського видавництва «Наша культура і наука» і з назвою «Букет для мами». Ошатно оформлене кольорове видання вмістило все краще з поетичного і прозового доробку цієї своєрідної чернігівської літераторки, талант якої розкрився в Данині.
Ще про два факти про побутування в краї й поза його медами здобрених її вразливою душею віршів.
Факт перший – музичний..
Відомий на Чернігівщині композитор Григорій Сидоренко написав музику на 11 віршів Ганни Пономаренко і видав збірку цих пісень окремим диском. Обкладинку цього диску поміщую тут.
Факт другий – діяспорний.
Якось, переглядаючи підшивку корюківської районної газети „Маяк”, звернув увагу на вірш „Синя хустина з-за океану”. У ньому йшлося про приїзд через півстоліття з далекого американського континенту в одне з чернігівських сіл колишньої сельчанки, про її глибинні емоційні переживання, спонукані такою тривалою, вимушеною через житейські обставини, розлукою з рідним краєм.
Чимось схвилював тоді цей вірш. Може, тому й вирішив надіслати його до редакції всеканадської газети „Український Голос”, де він незабаром і був надрукований.
Дещо пізніше випало мені тривале наукове відрядження до Канади. На одній із зустрічей з українською громадою Вінніпега несподівано почув знайомі поетичні рядки у виконанні літньої землячки:
Пташиною білою з-за океану,
Не знаючи втоми, за тисячі верст
Летів в Україну, як гість довгожданий,
Окроплений слізьми звичайний конверт...
Найбільше вразили тоді якась дивовижна тиша в просторому залі і... сльози на очах багатьох земляків. Згодом кілька строф із „Синьої хустини з-за океану” процитувала відома в діаспорі журналістка Галина Змієнко-Сенишин у своїй публіцистичній книзі „Пересаджені квіти України”, яка вийшла нещодавно друком у Києві.
Ось вона – сила справжньої поезії: непомітно доторкнутися до однієї із струн душі людської, схвилювати серце, розворушити емоції, спонукати до думання, викликати сльози радості, хвилювання, запам’ятатися.
І насамкінець – особистісне.
Доземно вдячний дорогій пані Галині за рятівний для серця моєї матері «Валокордин». У часи її праці в Данині (70-ті роки) ці сердечні краплі були дуже дефіцитні в сільських аптеках. І їй вдавалося якось їх роздобувати. А це на пару років продовжило життя моєї матері – доньки-сироти «ворога народу», куркуля Івана Мозгового, який не захотів писати 1930 року заяву до колгоспу й був висланий комуно-більшовиками в числі десятьох непокорених данинців на Соловки, де й загинув…
Микола ТИМОШИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |