На могилі отамана Галаки

Побував на могилі Отамана Галаки. Село Пилипча при самому біларуському кордоні - пісок, хати з мурого бревна, лукашенківське тб - і няма українського.

Поруч із кладовищем "розкуркулена" хата онучки зв'язкового Отамана Галаки - Ніни Пилипович. Її дід Дмитро, коли у селі були кацапи, співав одну пісню. Добре співав, на всі свої органні груди. Коли кацапи йшли - співав іншої, і хлопці в радіусі кількох км були "в курсє дєла".

Всього, за підрахунками Геннадія Іванущенка, на півночі Лівобережної України діяло кілька сотень партизанських загонів чисельністю до 40 тис осіб. Із зв'язковими, сестрами-жалібницями, інтендантами і проч. у війну проти Лєніна-Сталіна було втягнуто не менше півмільйона людей.

А тепер увага: яка була максимальна кількість загонів офіцера НКВД СССР Сідора Ковпака? 7 тис осіб. Але шо ж. Аби провокувати мадяр на масові убивства цивільних - більше й не треба.

Провокували ці нелюди і в Пилипчі. Тільки хреста їм ніхто не поставив. І не поставлять. Бо комуністи. А комуністів у хаті Ніни Пилипович усі старі називали просто - "сабакі".

- Пабачив на вуліце сабаку, дак пашоу чераз Маврін садок, шоб із ним не вітацца, - цитує Ніна одного з родичів.

А коли весною 2014-го на могилу Галаки прийшло до сотні молодих людей, дід Воробей 95-ти років, сказав (а він був двоюрідним небожем Отамана):

- Ну всьо, раз ідуць на магілу Галаки, значиць будє война.

Будє, діду, будє...

Ростислав МАРТИНЮК