Мова, ідея, куля...
(До 150-річчя Миколи Скрипника)
25 січня народився лідер українських комуністів Микола Олексійович Скрипник. Сьогодні про нього мало говорять, а поміж тим він був яскравим представником українізації у жорстокі комуністичні часи – з його іменем пов’язані найприкметніші державотворчі здобутки.
Протягом своєї діяльності Микола Скрипник був Головою Народного Секретаріату (прем’єр-міністром радянського уряду України), наркомом внутрішніх справ, наркомом юстиції, генеральним прокурором УРСР, у 1927 році – наркомом освіти, з лютого 1933 року – заступник Голови Ради народних комісарів УРСР. За революційну діяльність царський уряд заарештовував Скрипника 15 разів, 7 разів був на засланні. Був особисто знайомий з Володимиром Леніним, відбував з ним заслання. Загалом Микола Скрипник був засуджений на 34 роки і один раз до страти. Шість разів утікав з царських тюрем.
Я звернула увагу на цю історичну постать через те, що свого часу Олександр Довженко створив на нього шарж, ніде свого часу не надрукований і знайдений в особистому архіві митця. На малюнку М.Скрипник тримає обома руками великий аркуш паперу, схожий на старовинну грамоту. Але сургучева печатка з серпом і молотом свідчить про те, що документ тогочасний. Зверху великими літерами написано: „Конституція”. А трохи нижче – висловлювання : „Нельзя обнять необ’ятного”. Шарж сприймається як добродушне жартування над тими муками творчості й труднощами, які Скрипник зазнав як один з членів комісії по розробці проекту Конституції УРСР.
Микола Скрипник відомий в першу чергу тим, що 1928 року підписав текст „Українського правопису”, запровадженого у практику 1929 року і нині відомий як „харківський”, або „скрипниківський”.
Він весь час відстоював національні інтереси України, вважав УРСР моноетнічною країною, в якій основна частина населення – українці – становлять 80%, і домагався віднесення до національної меншості росіян. Уперто і послідовно проводив політику українізації, у виступі на ХІІ з’їзді ВКП (б) критикував навіть Сталіна. Під його керівництвом українська мова запанувала в пресі, початковій, середній і частково – у вищій школі.
І при цьому він вірив, що робить усе правильно, що його позиція відповідає лінії партії. Він не розумів, що більшовики ніколи не визнають незалежності України – навіть соціалістичної, а його погляди оцінять як націоналізм.
Микола Скрипник любив співати українських пісень, захоплювався творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Грабовського. В автобіографії він писав: „Вірші Шевченка спонукали мене вивчити історію України і особливо епохи визвольних війн. Цікавість, що збудила в мені українська література, штовхнула мене захопитися лінгвістикою, первісною історією.”
Його товариші по партії згадують, що ще у засланні між Леніним і Скрипником стався перший ідеологічний конфлікт. Це виявилось в начебто незначному епізоді.
... У просторій холодній камері пересильної тюрми дорогою до Східного Сибіру Микола Скрипник з сумом заспівав народну пісню на вірші Тараса Шевченка: „Така її доля, о Боже мій милий...”. Можливо, він уявляв собі, як загнаний Тарас десь у тюрмі чи в солдаччині теж співав цей вистражданий вірш. І тут раптом підхопився Ленін, який теж був у камері, і роздратовано вигукнув : „К чорту эту долю”. І розмахуючи руками, голосним фальцетом заспівав: «Смело товарищи в ногу, духом окрепнем в борьбе»…
Можливо, тоді у Скрипника з’явився сумнів, що Ленін та більшовики підтримуватимуть ідею незалежної комуністичної України.
Як уже було сказано, останньою посадою М.Скрипника була посада заступника Голови Ради народних комісарів УРСР і Головою Держплану УРСР. Це сталося 1933 року – в самий розпал голоду в Україні. Скрипник почав активно порушувати питання про термінове забезпечення села зерном для посіву озимих, щоб голод не посилився навесні 1934 року.
В цей час Сталін на Пленумі ЦК ВКП (б) заявив: „Колгоспний лад знищив жебрацтво і бідність на селі – десятки мільйонів бідаків піднялися до становища забезпечених людей”. Але проблема голоду стала очевидною, почалися голодні повстання, тож треба було терміново шукати винуватця, „цапа-відбувайла”. І винуватцями зробили українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника, прикриваючись його авторитетом.
7 липня 1933 року чергове засідання Політбюро ЦК КП (б) У розпочалося з розгляду „питання Скрипника”. Його звинуватили у буржуазному націоналізмі, потуранні контрреволюційним силам, пасивній позиції як голови Держплану в боротьбі з голодом, у розпалюванні національної ворожнечі між народами України, проштовхуванні свого українського правопису. Як міг, Микола Скрипник захищався, доводив, що голод в Україні штучний, що українці мають право мати свою літературну мову. Але його не слухали і продовжували звинувачувати у ворожій діяльності. Не витримавши цього, Скрипник сказав, що він зараз доведе свою правоту на фактах, тільки візьме в себе в кабінеті документи, і вийшов з будинку ЦК. Перейшовши площу Дзержинського, він піднявся до свого кабінету в будинку Держпрому і зателефонував дружині. Потім пролунав постріл ,і до кабінету забігли приголомшені працівники...
Чи було це самогубство? За словами Юрія Краснощока (автора статті „Лідера знайти і знищити”), слідство велося не за правилами. Не було актів балістичної експертизи, наявності слідів пороху на руці, кількості поранень. Не було протоколу допиту свідка, якому Скрипник нібито сказав передсмертні слова. Та і сам свідок зник. Дружина Скрипника була заарештована відразу після події. Зникла і особиста зброя Скрипника – наган, з яким він пройшов усю громадянську війну. Зникла передсмертна записка (якщо вона була).
Звісно лише, що на Політбюро було прийнято рішення: „... поховати Скрипника М.О. як самогубця на околиці міста, край дороги...”
Оксана ПЛИТНИК
25 січня народився лідер українських комуністів Микола Олексійович Скрипник. Сьогодні про нього мало говорять, а поміж тим він був яскравим представником українізації у жорстокі комуністичні часи – з його іменем пов’язані найприкметніші державотворчі здобутки.
Протягом своєї діяльності Микола Скрипник був Головою Народного Секретаріату (прем’єр-міністром радянського уряду України), наркомом внутрішніх справ, наркомом юстиції, генеральним прокурором УРСР, у 1927 році – наркомом освіти, з лютого 1933 року – заступник Голови Ради народних комісарів УРСР. За революційну діяльність царський уряд заарештовував Скрипника 15 разів, 7 разів був на засланні. Був особисто знайомий з Володимиром Леніним, відбував з ним заслання. Загалом Микола Скрипник був засуджений на 34 роки і один раз до страти. Шість разів утікав з царських тюрем.
Я звернула увагу на цю історичну постать через те, що свого часу Олександр Довженко створив на нього шарж, ніде свого часу не надрукований і знайдений в особистому архіві митця. На малюнку М.Скрипник тримає обома руками великий аркуш паперу, схожий на старовинну грамоту. Але сургучева печатка з серпом і молотом свідчить про те, що документ тогочасний. Зверху великими літерами написано: „Конституція”. А трохи нижче – висловлювання : „Нельзя обнять необ’ятного”. Шарж сприймається як добродушне жартування над тими муками творчості й труднощами, які Скрипник зазнав як один з членів комісії по розробці проекту Конституції УРСР.
Микола Скрипник відомий в першу чергу тим, що 1928 року підписав текст „Українського правопису”, запровадженого у практику 1929 року і нині відомий як „харківський”, або „скрипниківський”.
Він весь час відстоював національні інтереси України, вважав УРСР моноетнічною країною, в якій основна частина населення – українці – становлять 80%, і домагався віднесення до національної меншості росіян. Уперто і послідовно проводив політику українізації, у виступі на ХІІ з’їзді ВКП (б) критикував навіть Сталіна. Під його керівництвом українська мова запанувала в пресі, початковій, середній і частково – у вищій школі.
І при цьому він вірив, що робить усе правильно, що його позиція відповідає лінії партії. Він не розумів, що більшовики ніколи не визнають незалежності України – навіть соціалістичної, а його погляди оцінять як націоналізм.
Микола Скрипник любив співати українських пісень, захоплювався творами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Павла Грабовського. В автобіографії він писав: „Вірші Шевченка спонукали мене вивчити історію України і особливо епохи визвольних війн. Цікавість, що збудила в мені українська література, штовхнула мене захопитися лінгвістикою, первісною історією.”
Його товариші по партії згадують, що ще у засланні між Леніним і Скрипником стався перший ідеологічний конфлікт. Це виявилось в начебто незначному епізоді.
... У просторій холодній камері пересильної тюрми дорогою до Східного Сибіру Микола Скрипник з сумом заспівав народну пісню на вірші Тараса Шевченка: „Така її доля, о Боже мій милий...”. Можливо, він уявляв собі, як загнаний Тарас десь у тюрмі чи в солдаччині теж співав цей вистражданий вірш. І тут раптом підхопився Ленін, який теж був у камері, і роздратовано вигукнув : „К чорту эту долю”. І розмахуючи руками, голосним фальцетом заспівав: «Смело товарищи в ногу, духом окрепнем в борьбе»…
Можливо, тоді у Скрипника з’явився сумнів, що Ленін та більшовики підтримуватимуть ідею незалежної комуністичної України.
Як уже було сказано, останньою посадою М.Скрипника була посада заступника Голови Ради народних комісарів УРСР і Головою Держплану УРСР. Це сталося 1933 року – в самий розпал голоду в Україні. Скрипник почав активно порушувати питання про термінове забезпечення села зерном для посіву озимих, щоб голод не посилився навесні 1934 року.
В цей час Сталін на Пленумі ЦК ВКП (б) заявив: „Колгоспний лад знищив жебрацтво і бідність на селі – десятки мільйонів бідаків піднялися до становища забезпечених людей”. Але проблема голоду стала очевидною, почалися голодні повстання, тож треба було терміново шукати винуватця, „цапа-відбувайла”. І винуватцями зробили українських націоналістів, що гуртувалися навколо Скрипника, прикриваючись його авторитетом.
7 липня 1933 року чергове засідання Політбюро ЦК КП (б) У розпочалося з розгляду „питання Скрипника”. Його звинуватили у буржуазному націоналізмі, потуранні контрреволюційним силам, пасивній позиції як голови Держплану в боротьбі з голодом, у розпалюванні національної ворожнечі між народами України, проштовхуванні свого українського правопису. Як міг, Микола Скрипник захищався, доводив, що голод в Україні штучний, що українці мають право мати свою літературну мову. Але його не слухали і продовжували звинувачувати у ворожій діяльності. Не витримавши цього, Скрипник сказав, що він зараз доведе свою правоту на фактах, тільки візьме в себе в кабінеті документи, і вийшов з будинку ЦК. Перейшовши площу Дзержинського, він піднявся до свого кабінету в будинку Держпрому і зателефонував дружині. Потім пролунав постріл ,і до кабінету забігли приголомшені працівники...
Чи було це самогубство? За словами Юрія Краснощока (автора статті „Лідера знайти і знищити”), слідство велося не за правилами. Не було актів балістичної експертизи, наявності слідів пороху на руці, кількості поранень. Не було протоколу допиту свідка, якому Скрипник нібито сказав передсмертні слова. Та і сам свідок зник. Дружина Скрипника була заарештована відразу після події. Зникла і особиста зброя Скрипника – наган, з яким він пройшов усю громадянську війну. Зникла передсмертна записка (якщо вона була).
Звісно лише, що на Політбюро було прийнято рішення: „... поховати Скрипника М.О. як самогубця на околиці міста, край дороги...”
Оксана ПЛИТНИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |