реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Мої шпигунські пристрасті в закритому "Космосі"

30-Лип-21 361 0.0 0
Мене учора запитали „в якій, холєра ясна, школі КДБ” я навчався. І одразу ж пригадались аж два випадки безпосереднього спілкування з тією „конторою”. Сьогодні розповім про перший, а коли стане духу – про другий.

Отож... До Московської Олімпіади 1980-го року в Москві якраз навпроти станції метро „ВДНХ” югославські будівельники за французьким проєктом звели для іноземних туристів 24-поверхову будівлю готелю „Космос”. А наш другий курс восени того ж року, звісно, після Олімпіади вже, перевели в новий гуртожиток на вулиці Космонавтів, метрів десь так за 800 від того готелю. І нашому Юрі Крамеру, киянину, до речі, прийшла в голову геніальна ідея спробувати знайти там підробіток.

Ми посунули туди утрьох і нас... взяли! Запропонована нам робота полягала у митті мармурової підлоги вестибюля нульового поверху спеціальними електричними машинками, бо радянські тітки зі швабрами та великими мокрими ганчірками дуже лякали іноземців, а тих машинок опанувати не могли, бо боялись небаченої техніки. Тож ми нагодились вчасно і прямо-таки врятували фірму від ганьби – от чого в Юри Крамера не віднімеш, так це його знаменитої чуйки на подібні речі! Нам платили за це несусвітні гроші – сто десять карбованців на місяць, тоді, як стипендія була лише сорок. Ти приходиш увечері після навчання, під’єднуєш довгим шнуром свою машинку до розетки й починаєш ходити за нею туди-сюди, ідеально збираючи з підлоги московську грязюку та лишаючи після себе тільки вологий слід, що аж пахтить свіжістю і чистотою.

І почуваєш себе ніби в космосі, тільки не відкритому, а закритому: мікрокосмосі такому, я би сказав, – ніби хтось узяв і вивернув твій білий світ нутром назовні, а зовнішнім усім всередину, через що всередині опинилась часточка того, що оточувало твій світ, але до чого тобі було зась! Тепер же навколо тебе неуявимі радянській людині інтер’єри, туристи-іноземці, настільки відмінні своїм виглядом від звичних тобі радянських людей, що виглядають якимись інопланетянами: розкуті, веселі, а коли ще й вип’ють, то молоді місс і міссіс намагаються залізти на твою підлогомиючу машину, аби ти їх покатав. І серед цього майже чужого світу лише швейцари, всі, як один, колишні підполковники та майори Радянської Армії (у відставці, звісно) нагадують своїм суворим, по-пролетарському непідкупним виглядом, що ти тутечки „на своїй землі”, як казав колись останній генсек КПРС. У тих швейцарів була своя каста чи, точніше, „Коза Ностра” – в їхнє коло інші потрапити просто не могли. То була блакитна мрія чи не кожного офіцера-відставника з тих, кому вдалося закріпитись в Білокам’яній.

Утім весь смак нашої синекури полягав не в її легкості і навіть не в розмірі оплати, а в безперешкодному доступі до інтуристівських ресторанів, яких у „Космосі” було аж чотири – „Лунный”, „Галактика”, „Дубрава” і „Калинка” – останній валютний. Був іще й дешевий шведський стіл, але то таке, він майже „забігайлівкою” вважався, хоча кухня на всі ресторани була одна і асортимент, по суті, теж. І в тих ресторанах ми могли абсолютно вільно, крім валютної „Калинки”, звісно, прогулювати свої чесно зароблені карбованці. Щоб добре посидіти в найбільш престижній „Дуброве”, тобто „Діброві” по-нашому (цікаво: де та діброва, а де космос?) достатньо було 17 карбованців на душу: на кожного виходила пляшка „Столичной”, холодна закуска (з севрюги гарячого копчення, наприклад), свіжі огірки (і це під Новий рік – щось нечуване для СРСР), біфштекс із телятини плюс картопля фрі на гарнір, жюльєн із шампіньйонів у сметані і натуральна кава по-східному на десерт. І таке щосуботи. І ще якісь гроші лишаються. Рай? Рай. Тож досить скоро нас там стало п’ятеро. Про наші тамтешні походеньки та чудернацьку „Космічну” систему я якось окремо напишу, бо воно того варте, їй-Богу! Але зараз, як і обіцяв, розповім про один шпигунський випадок.

11 квітня 1981 року була субота. Чому запам’ятав? Бо 12 квітня, тодішній День космонавтики, припадав на неділю і збігався того року з виборами в якийсь Верховний Совєт – чи СРСР, чи РСФСР, забув уже. А пам’ятаю тому, що мусив у ту неділю працювати в дільничній виборчій комісії.

Ми ж якраз у п’ятницю, десятого, отримали зарплату і в суботу, як було заведено, поперлися в „Діброву”. Добряче посиділи й уже допивали тую водку та доїдали традиційний жюльєн, коли раптом до нашого столу прибився якийсь, років шестидесяти, іноземець зі своїм значно молодшим напарником. Російською розмовляв більш-менш, принаймні зрозуміти його можна було. Хвалився, що є старим другом югославського лідера Йосипа Броз Тіто, що приїхав до Москви по бізнесових справах, любить Росію і мріє, щоб донька його вийшла заміж за росіянина. Юг (так тоді в СРСР звали югославів) пригостив нас пляшкою грузинського коньяку і не якогось там, а „ОС” ( Очень старый) – карбованців, мабуть, за сорок ресторанної ціни.

Втім що йому та ціна? Добре перебравши з нами міри, зловив меткого „челаека” (так у Москві здавна дехто звав офіціантів) і замовив для себе нарізку свіжих огірків.

– Сколько? – поцікавився ціною
– Пісят рублєй, – і оком не зморгнув „челаек”, хоча огірки ті коштували не то сорок копійок, не то руб сорок... Нам що? Підсміювались про себе, бо давно вже надивились на тих „челаеков”. А юг, коли ми вже й каву допили з тим „Очень старым”, і збиралися додому, бо пів на дванадцяту ночі було, раптом розщедрився і запросив нас до валютної „Калінки”:
– За всєх плачу!

Ми ж там зроду, звісно, не були, а так уже ж хотілося хоч оком кинути: що ж то за ресторан такий – валютний?! Страшнувато, адже нам, радянським, туди зась, але ж хочеться... Бо коли ці, рублеві, ресторани такі, то вже ж валютний – о-о-о!! Там, певно, і „Метакса”, і „Амаретто ді Саронна”, і „Болс”, і „Джек Деніелс”, і... хтозна, що там іще може бути!

Напарник юга був невдоволений, бо весь час щось там бурчав своєму шефові. Наш біс-спокусник, підштовхуючи гурт в спину, попрямував до ліфта і ми спустилися на два рівні вниз: „Калінку” ту чомусь запхнули аж в підвал. Між залою та власне коридором був такий собі шлюз-запобіжник з касовим апаратом, за котрим сидів переповнений пихою від усвідомлення власної значимості, ба, навіть величі, жлобського вигляду касир. Коли він поцікавився з чим прибули, старий юг закопиливши губу, ляснув рукою по касовому апарату зі словами:
– Ай хев чек фо саусенд доларс! – і попхав наш гурт всередину.

Ну що вам сказати? Ми були розчаровані. Якесь досить тісне підвальне приміщення без вікон, в стилі, схожому на сучасний „лофт”, стіни темного, якогось бурого кольору, на невеличкій сцені три балалаєчники в російському шовковому національному вбранні лабають „Вдоль по Пітєрской” і по них одразу видно, як воно їм все це набридло, остогидло і якби не можливість фарцонути при нагоді – ноги би їхньої тут не було.

Юра, як найбільш тертий серед нас колач, почав пошепки всіх попереджати: „Російською – ні слова!” Так, ніби ми знаємо англійську, французьку, фарсі, проте можемо „принципнути”. Всілися. Столики низенькі, фотелі незручні. Юг наш замовляє віскі з содовою, солоні горішки. А ми ж не можемо весь час мовчати – не глухонімі ж! Уперше тоді пожалкував я що не цікавився англійською. Але понесли якусь ахінею – хто що знав. Зі сторони це, певно, нагадувало зборище папуг, які хизуючись, наперебій торочать завчені слова:
– Зе кріейтор оф зе фьост стім льоукомотів воз Черепанофф!
– Я-я! Зе Емпайр Стейт Білдінг хаз моу зен е хандрід флурс!
– Джаст іф момент!

Не пам’ятаю вже, хто саме з нас здогадався перейти до пісень і перегукуючи тамтешніх лабухів, запалив:
– Ху! Ха! Чин-н! Чин-н! Чин-гіс-ха-аннн!
Елайте, олайта...

А ми всі в кінці рефрену, вдаючи з себе розкутих далі нікуди європейців, заволали хором:
– О-хо-хо-хо-о-о!!!
– Вася, позві Юру с каси! – гукнув від нашого столика валютний „челаек”, – по-русскі ні чєрта не шпрєхают! Напілісь уже.

Ну який віскі, нехай і з содовою, опісля кави з двадцятирічної витримки коньяком? Чи солоні горішки після жюльєну? Ми б уже й розійшлися, так юг раптом випав у осад, повністю відключився, а помічник його кудись зник. А платити хто буде? Валютою!
І Юра їхній вже тут, як тут.
– Ху віл пей зе білл? – питає.
Наш Юра показує на юга:
– Дранк! Дранк! Хі ґот дранк!

Їхній Юра, зачувши англійську нашого Юри, одразу все зрозумів і ніби розчинився в повітрі. Гостро запахло смаленим.
Ні, Юра таки недаремно носить прізвище Крамер! Відчувши той запах, він почав гарячково та безцеремонно облапувати юга – де ж та його пластикова картка-чек? Бо якщо до всього ще й вона раптом згубиться – „сядєм всє”!
Картка знайшлася в боковій кишені сірої „трійки” юга і ми з деяким полегшенням видихнули. Та до нас вже підійшов Вася.
– Так, зальотниє, всталі мігом і тіхо на виход: вас там ждут.

Ми озирнулись і побачили, як з-за рогу дверного прорізу на нас пильно дивиться половина знайомого обличчя в напівтемних окулярах, теж нам добре відомих. Власника того обличчя звали Максимом і його знав увесь персонал готелю. Максим був з тієї самої „контори”, що страхала увесь світ – з КДБ. Приставлений „конторою” до готелю, він чи то слідкував за режимом, чи керував валютними повіями, чи... Одним словом, він був ніяким з виду, але навколо нього завжди була пустота: де б він не був.

Вкрай пригнічені, ми слухняно підвелися і приречено поплентались на майбутню свою Голгофу, готові до скорого розп’яття. Хоча, можливо, це я один так думав, враховуючи свої студентські посади і статус та власну участь в роботі (чи вже не роботі) виборчої комісії, бо з подивом побачив, як Володя Лєтунов похапцем перехиляє свій хайбол з віскі і тягне до кишені жменю тих кеш’ю (мовляв, чого ж добру пропадати, коли вже так сталося?)
– Ваші документи! – беззаперечним тоном скомандував Максим, коли ми вийшли з шлюзу в коридор і всі покірно подали паспорти.
– Ідьом тіхо, без шума, куда повєду, – в стилі свого відомства розпорядилась кагебешна „шістка” і повела нашу п’ятірку „космічним” підземеллям. Оскільки ми краще того Максима знали нутро готелю, бо ж числились в цеху кондиціонування повітря, по роботі часто швендяли тим підвалом і добре його вивчили, то одразу зрозуміли, що ведуть нас в міліцейський відділок, який причаївся всередині „Космосу” якраз біля службового входу, котрим ми щоденно й користувались.

Отам шпигунські пристрасті й почалися. Нас розділили й допитували поодинці майже до світання. В кого були з собою цигарки – переламали всі, шукаючи цидулки шпигунських послань. Догола не роздягали, проте хтось за наказом і черевики знімав – а раптом там сховали шифровку? Потім таки відпустили – до понеділка.

В гуртожиток приплентались близько п’ятої ранку. Насилу достукались і ледве впросили вахтерку, щоб впустила. Всі повалилися спати, а мені ж треба було вставати о пів на сьому. На дільницю прийшов невиспаний, з важкою головою і в препаскудному настрої, розуміючи, що по сигналу з міліції витурять нас з інституту на раз-два-три. Аж тут новина: вночі керівника нашої виборчої дільниці доцента Уколова секретар парткому інституту Вигнанов застукав п’яним та ще й з коханкою! Той згідно інструкції чергував уночі на дільниці, стеріг бланки для голосувань, бо міліцію в СРСР до цієї справи, здається, не залучали. А так розібратися: на біса вони комусь потрібні були, ті бланки розміром з пів аркуша, де був лише один безальтернативний кандидат, а результати виборів завжди були однаковими: десь так 99, 4% „за” – все було наперед нормовано, навіть кількість зіпсованих бюлетенів. Але партія пильно стежила за „обліко моралє” свого стада і безжально викорінювала всякі прояви порушення священного для неї „Морального кодекса строителя коммунизма”.

Почувши таку новину, я навіть повеселішав: на тлі цієї НП мій особистий проступок блякнув і вже не здавався таким страшним, тим більше, що й вина моя була тільки в короткочасному перетині межі між „стратосферою” готелю і закритим „космосом” його валютного ресторану.

Мене, з огляду на мій фейс, посадили за стіл з буквами „Ю, Я”. Там я й проспав до самого смерку. Прізвищ на ці букви було вкрай мало, виборці турбували нечасто: підійдуть, потрусять легенько за плече, я підніму сонну свою голову з каламутними очима, віддам їм їхні бланки і знову пикою в стіл.

У відділок ми ходили ще двічі. Звісно, просили, щоб не повідомляли в інститут – кому ж хочеться неприємностей? В третій наш прихід начальник відділку, майор, дещо поблажливо поцікавився:
– Что, „лачком” захотєлось покрить?

На радянському ресторанному жаргоні це означало випити на завершення бенкету якогось дорогого напою.
– Та што ви, товариш майор, – осміліли ми, – какой „лачок”? Віскі послє коньяка?!
Той тільки хмикнув, зрозумівши, що пацанва перед ним вже щось там петрає про „смак життя”. Одним словом, обійшлося нам. Правда, з готелю нас потурили. Причому заднім числом – про всяк випадок.

Володимир ВОРОНА



Теги:москва, КДБ, Олімпіада 80, Володимир Ворона


Читайте також



Коментарі (0)
avatar