Моя мова
Колись давно, ще в школі, прочитав «Война і мір» Льва Толстого. Програмний твір. Звернув увагу, що дворяни в розмовах постійно збивалися на французьку, яка була для них рідною (це було для мене відкриттям). Французька перекладалася у посиланнях внизу сторінок. Виявляється, що першою мовою Пушкіна теж була французька. А він вважається ледь не основоположником московської мови.
Щось подібне мало місце і в творах Генрика Сенкевича (лише замість французької була латинська). Прочитав усі його твори польською. На той час вже пристойно нею володів (опанував самотужки). Сенкевич був першим лауреатом Нобелівської премії з літератури. Вразило те, що у творах Сенкевича латина навіть не перекладалася.
У кінці совка працював 4 сезони позаштатно в «Інтуристі» гідом-перекладачем з групами польських туристів. Запитав у «пілота» (так поляки називали свого старшого групи) чи всі поляки знають так добре латину, що розуміють її без перекладу. Той сказав, що такого не може бути. Я спеціально з’їздив додому і привіз один з 3 томів «Потопу» Сенкевича. Навіть поспорили на $10. То тоді було в еквіваленті більше, ніж середня місячна зарплата в УССР. Підключили польського арбітра. Я виграв. Але ті десять баксів так і не отримав. Це єдиний випадок, коли я можу сказати щось погане про польських туристів.
Московські дворяни почали масово переходити з французької мови на тоді ще геть не зрілу московську після загарбання Москви Наполеоном. Вважалося не патріотичним розмовляти мовою загарбника.
Був якось на судовому засіданні у справі побиття Мустафи Наєма (in absentia). Адвокатом був його брат Масі Наєм, який послуговувався гарною українською мовою. В такі моменти особливо прикро за хохломалоросів, які зреклися (чи їх зрекли) мови предків. А чия мова, того й держава.
Як на мене, то інтелігентні люди в Україні мали б теж масово переходити на українську, адже розмовляти навіть у побуті мовою загарбника не комільфо.
Потрібно в Україні також просувати державну мову методом ”soft pressing”. Насамперед вважати не лояльним до держави спілкування чиновників в державних установах між собою не державною мовою. Навіть у реструмах. Вони повинні усвідомлювати собі, що кар’єру робитимуть у першу чергу ті, хто поводить себе всюди лояльно до держави. Адже мова є одним з атрибутів держави. Не лояльність до державної мови є виявом зневаги до держави. Часто можна почути, що навіть судді і прокурори, не кажучи вже про рядових державних чиновників, спілкуються між собою в робочий час мовою ворога. Це неприйнятно.
Вчителі в школах та викладачі у ВНЗ на перервах також мають послуговуватися лише мовою викладання в освітньому закладі. Це ж стосується різного роду курсів, факультативів, спортивних секцій тощо. Такою десь має бути не регламентована правовими нормами мовна політика держави.
Совіти теж нав‘язували московську без прямого фізичного примусу. Але моральний примус був колосальним. Щоб послуговуватися українською, потрібно було витрачати багато нервів і додаткової енергії, постійно переборювати стреси. Знаю це по собі. Сам з-під Києва. У Києві з 17 років. Скрізь за межами роботи послуговувався виключно українською. Коли десь продавчині «не розуміли», то переходив на англійську, а потім повторював українською. Тоді вже розуміли, а інколи навіть самі переходили на українську. Думали, певне, що представник діаспори. То було жахливо. Спеціально для таких ситуацій вдосконалював англійську. На роботі поступово був змушений перейти на московську під тиском обставин. Дійшло навіть до усних розмов з працівником КҐБ, який мене тупо залякував. Хоч був цінним працівником, навіть переможцем соцзмагання ОбчЦентру, де тоді працював. Але в 1985 році (початок «пєрєстройкі») тиск припинився.
Викликав якось швидку доньці, а оператор 03 вимагала перейти на російську. Після відмови, розмову перервала. Писав з цього приводу скаргу Валентині Шевченко, голові так зв. ВС УССР. Під доньку спеціально створили українську групу ще в яслах. Поруч було три садочки, але жодного українського. Писав скаргу міністру освіти Фоменку. Але то вже був час «перестройки». Ситуація почала поступово змінюватися. Войовничого хамства проти мови ставало менше.
Завжди і всюди, як міг, боровся за мову. Тому що глибоко переконаний в тому, що Україна може бути лише українськомовною або її не буде взагалі. «Какая разніца» то найбільші вороги України. Національність людини визначається не мовою її батьків, а мовою її дітей. Зрікся мови - зрадив народ!
Зараз листопад 2023 року. Йде війна. Якщо мовну ситуацію в Україні не вдасться переломити, то майбутнє держави з назвою Україна буде оповите мороком і непевністю.
Валерій СТЕПАНЕНКО
Щось подібне мало місце і в творах Генрика Сенкевича (лише замість французької була латинська). Прочитав усі його твори польською. На той час вже пристойно нею володів (опанував самотужки). Сенкевич був першим лауреатом Нобелівської премії з літератури. Вразило те, що у творах Сенкевича латина навіть не перекладалася.
У кінці совка працював 4 сезони позаштатно в «Інтуристі» гідом-перекладачем з групами польських туристів. Запитав у «пілота» (так поляки називали свого старшого групи) чи всі поляки знають так добре латину, що розуміють її без перекладу. Той сказав, що такого не може бути. Я спеціально з’їздив додому і привіз один з 3 томів «Потопу» Сенкевича. Навіть поспорили на $10. То тоді було в еквіваленті більше, ніж середня місячна зарплата в УССР. Підключили польського арбітра. Я виграв. Але ті десять баксів так і не отримав. Це єдиний випадок, коли я можу сказати щось погане про польських туристів.
Московські дворяни почали масово переходити з французької мови на тоді ще геть не зрілу московську після загарбання Москви Наполеоном. Вважалося не патріотичним розмовляти мовою загарбника.
Був якось на судовому засіданні у справі побиття Мустафи Наєма (in absentia). Адвокатом був його брат Масі Наєм, який послуговувався гарною українською мовою. В такі моменти особливо прикро за хохломалоросів, які зреклися (чи їх зрекли) мови предків. А чия мова, того й держава.
Як на мене, то інтелігентні люди в Україні мали б теж масово переходити на українську, адже розмовляти навіть у побуті мовою загарбника не комільфо.
Потрібно в Україні також просувати державну мову методом ”soft pressing”. Насамперед вважати не лояльним до держави спілкування чиновників в державних установах між собою не державною мовою. Навіть у реструмах. Вони повинні усвідомлювати собі, що кар’єру робитимуть у першу чергу ті, хто поводить себе всюди лояльно до держави. Адже мова є одним з атрибутів держави. Не лояльність до державної мови є виявом зневаги до держави. Часто можна почути, що навіть судді і прокурори, не кажучи вже про рядових державних чиновників, спілкуються між собою в робочий час мовою ворога. Це неприйнятно.
Вчителі в школах та викладачі у ВНЗ на перервах також мають послуговуватися лише мовою викладання в освітньому закладі. Це ж стосується різного роду курсів, факультативів, спортивних секцій тощо. Такою десь має бути не регламентована правовими нормами мовна політика держави.
Совіти теж нав‘язували московську без прямого фізичного примусу. Але моральний примус був колосальним. Щоб послуговуватися українською, потрібно було витрачати багато нервів і додаткової енергії, постійно переборювати стреси. Знаю це по собі. Сам з-під Києва. У Києві з 17 років. Скрізь за межами роботи послуговувався виключно українською. Коли десь продавчині «не розуміли», то переходив на англійську, а потім повторював українською. Тоді вже розуміли, а інколи навіть самі переходили на українську. Думали, певне, що представник діаспори. То було жахливо. Спеціально для таких ситуацій вдосконалював англійську. На роботі поступово був змушений перейти на московську під тиском обставин. Дійшло навіть до усних розмов з працівником КҐБ, який мене тупо залякував. Хоч був цінним працівником, навіть переможцем соцзмагання ОбчЦентру, де тоді працював. Але в 1985 році (початок «пєрєстройкі») тиск припинився.
Викликав якось швидку доньці, а оператор 03 вимагала перейти на російську. Після відмови, розмову перервала. Писав з цього приводу скаргу Валентині Шевченко, голові так зв. ВС УССР. Під доньку спеціально створили українську групу ще в яслах. Поруч було три садочки, але жодного українського. Писав скаргу міністру освіти Фоменку. Але то вже був час «перестройки». Ситуація почала поступово змінюватися. Войовничого хамства проти мови ставало менше.
Завжди і всюди, як міг, боровся за мову. Тому що глибоко переконаний в тому, що Україна може бути лише українськомовною або її не буде взагалі. «Какая разніца» то найбільші вороги України. Національність людини визначається не мовою її батьків, а мовою її дітей. Зрікся мови - зрадив народ!
Зараз листопад 2023 року. Йде війна. Якщо мовну ситуацію в Україні не вдасться переломити, то майбутнє держави з назвою Україна буде оповите мороком і непевністю.
Валерій СТЕПАНЕНКО
| Читайте також |
| Коментарі (1) |
|
| |
0
