Підпільна школа РПЦ і чиновництво від освіти

Український інформаційний простір другий день поспіль штормить обурення через журналістське розслідування про підпільну школу, замасковану під «сімейний клуб», в одному з релігійних осередків Києва.

МОН — у найкращих традиціях — швидко відпрацювало ритуал. Міністр озвучив правильні слова. Публічне «фе» пролунало. Галочку поставлено. На цьому — все.
А тепер без декорацій.

Це не скандал. Це — злочинна недбалість держави в особі її чиновників.
Десятки дітей молодшого шкільного віку роками перебували поза реальним освітнім процесом — і держава цього «не помічала». Вони зникли з поля зору системи. Не фізично — адміністративно. А в нормальній державі таке називається не «резонансною історією», а провалом управління.

Як із державних реєстрів можуть зникати діти? Хто за це відповідає персонально — прізвище, посада, підпис? Чи у нас знову «відповідальних немає», бо «система дала збій»?
Як приватний заклад освіти, не здійснюючи навчання, роками обліковує учнів і ніхто не ставить питання: де ці діти, хто їх навчає, хто за них відповідає? Це не сліпота. Це — узаконена байдужість.

Чи приватні заклади не працюють з державними реєстрами, зокрема з ЄДЕБО? Якщо це так, то чому?
А тепер ще гірше. Цей випадок — не виняток. Це симптом. Бо держава фактично самоусунулася від контролю приватної освіти. Ліцензія стала індульгенцією. Перевірка — формальністю. Дитина — «одиницею обліку», яка цікавить систему лише тоді, коли її треба внести у звіт.

Не маю жодних ілюзій: якщо копнути глибше, цей «батьківський клуб» виявиться лише верхівкою айсберга. Дрібною історією на фоні системних, мовчазно дозволених зловживань у приватній дошкільній і шкільній освіті. Боюся навіть уявити, ЩО можуть вкладати в голови учнів у деяких таких закладах… Про це писав не раз, але… всі чиновники зайняті порожніми реформами, цифровізацією та «підготовкою дітей до життя в мінливому світі»

І не треба вдавати здивування стрімким зростанням приватних шкіл і садків, зокрема - на Київщині. Вони ростуть не від «інноваційності». Вони ростуть на тлі руйнування комунальної освіти, яке роками подається як «реформа». Коли держава відступає, вакуум заповнюють хто завгодно — від бізнесменів до сектантів. І це також є результатом масового закриття комунальних шкіл, насамперед, у сільській місцевості.
Цинізм ситуації в тому, що така деградація чиновникам вигідна. Менше бюджетних зобов’язань. Менше відповідальності. Менше незручних питань. Тож нехай комунальна школа слабшає — приватний сектор «якось розбереться».

Не розбереться.
І наостанок — без прикрас. Ця історія не про «батьківський клуб» і навіть не про ряси. Вона про повний управлінський колапс у сфері освіти. Про систему, яка давно живе за принципом трьох мавп:
нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу.

І поки ця система удає, що «все під контролем», з поля зору держави зникають не звіти. Вони залишаються. Включаючи звіти про групи результатів.
Натомість - зникають діти.

Це обвинувальний вирок системі управління освітою — від центрального рівня до місцевого. Системі, яка навчилася вправно імітувати діяльність, але втратила здатність відповідати.
Бо держава, з поля зору якої зникають діти,
— це вже не держава.
І жодне чиновницьке «фе» цього не змінить.

Ігор ЛІКАРЧУК