реклама партнерів:
Головна › Новини › КУЛЬТУРА

Моє колядування

30-Груд-20 506 0.0 0
Колядувати й щедрувати в дитинстві я ходив здебільшого з сусідом, на два роки старшим від мене Сергієм Галайдою. Зважаючи на міцні морози, перед походом по селу ми одягали пальта, натягували на голови шапки-вушанки, на ноги - валянки, брали зшиті спеціально для новорічно-різдвяних свят торби і вирушали.

Щоправда, перед настанням темряви я обов’язково мав відвідати діда Антіна з тим, щоб привітати старенького зі святом, виконавши яку-небудь примітивну обрядову пісеньку. Йшов до нього тільки-но починало сіріти, адже з настанням темноти дід зачинявся зсередини і розбудити його простим грюканням у шибку чи в двері було майже не реально. Отримавши заслужені гроші (дід Антін, як правило, давати мені стопку залізних рублів, які збирав спеціально до новорічно-різдвяних свят протягом року), цукерки, пахучу сушку і ще щось, я чимдуж мчав до дому, де на мене під двором вже чекав Галайда.

«Де ти бродиш? Треба вже йти!» - кидав незадоволено Сергій. І от ми вже в дорозі – чимчикуємо на Пустовітівку, щоб саме звідти розпочати шлях ощасливлення односельців вишуканою обрядовою творчістю, яка налічувала від сили … три колядки. Йшли ми на цю важливу «роботу» з надією, що земляки цьогоріч будуть більш щедрими й прихильними до нас, аніж це було року попереднього.

Залишивши по ліву руку водонапірну башню, старе кладовище і сільський стадіон, рухаємося по вулиці, минаючи хату кіномеханіка Вільховецького сільського будинку культури Яші Цибулівського, щоб, перейшовши через невеличку лісову зону, вискочити на замерзлий Пустовітів ставок. «Може заколядуємо Яші?» - запитую в товариша, на що той відповідає: «Ну, та й що він нам дасть, білети на фільм?!..». Рушаємо далі. Йти нам весело, адже співаємо вголос, щоб не було страшно, популярну в ті часи пісню «Одін раз в год сади цвєтут…». І це в морозну пору, коли доцільніше співати щось про хуртовину і мороз! Повна невідповідність, так би мовити, форми й змісту! Попереду біжить білий, як сніг, собака на кличку Шарик, якого ми в темряві ідентифікуємо по частому хеканню і чорній цятці носа. По льоду рухаємося не кваплячись й обережно, щоб не потрапити в ополонку.

Перебравшись на інший берег, вискакуємо неподалік обійстя Цєви (Нібита) і відправляємось спочатку до Сергієвої баби та дядька. Звершивши там обряд й отримавши за це гроші і до грошей, починаємо заходити скрізь, де горить світло. Неподалік від нас суне «конкуруюча фірма» – ватага старших колядників, які про щось голосно й незадоволено розмовляють. Сергій хапає мене за руку і каже: «Стій! Ану – тихо!». Затамувавши подих, стоїмо обабіч непоміченими, дослухаючись до розмови. «Більше не підемо до цих жмотів!» - каже хтось із «конкуруючої фірми». При цьому хлопчачий голос називає прізвища людей, які мали б вдавитися тим, чого не додали їм, колядникам. Коли ватага віддаляється, Серьога каже: «Ну, його нахрен – ми теж до цих жмотів не підемо! Даром тільки горло дерти будемо, а отримаємо дулю з маком!». Обираємо безпрограшну стратегію – прямуємо до щедріших і заможніших сільських газд. Їх вичисляємо по добротних будівлях і високих огорожах!

«Коляд, коляд, колядниця, добра з медом паляниця …», - заводимо біля одного з обійсть. Співаємо урочисто, а головне – голосно, щоб у господаря не виникло бажання відбутися жменею горіхів і яким-небудь дріб’язком, який усе-одно випаде через дірки в кишені. З дверей сільської хати виходить здоровезний чолов’яга, уважно слухає нас, а коли колядка закінчується, запрошує до хати. Увалившись в теплу хатину, бачимо там компанію, яка, випивши по літрі на брата, дуже хоче нас почути ще раз, бо ж свято! А тут таке щастя – артисти з народу з фольклором! Не змінюючи репертуару, повторно виголошуємо колядку з побажаннями процвітання господарю і його «хазяйству». Один із розпашілих від спиртного чоловіків каже: «Грошей вам не дам - хай дає господар, а от по сто грамів на рило наллю запросто!». Жіночка, що сиділа поруч (судячи з усього дружина), запротестувала: «Чи ти здурів, йолопе Царя небесного, у них ще молоко на губах не висохло, а ти їм по сто грамів! І по-моєму, отой (показує на мене пальцем) - синок Порхвирівни. Навіть не думай цього робити!».

Випурхнувши з двору з грішми й цукерками, але без ста грамів на рило, йдемо далі. Підходимо до наступної хатини і тут Серьога пригадує: «Помниш, минулого року цей хмирь дав нам по 5 копійок і яблуку?». Киваю у відповідь головою: мовляв, як же не пам’ятати, пригадую! «Тоді робимо так: стукаємо у вікно, - каже товариш, - а коли господар вийде – рвемо кігті! І так кілька разів! Хай гад знає!». «А, може, не треба?» - перепитую. Сергій сердиться і клянеться матір’ю, що останній раз мене бере «на діло». «Якщо ти такий сцикливий, то сиди вдома і не рипайся!» - заявляє. Доводиться пристати на чергове сусідське паскудство, два-три рази стукаючи в шибки і втікаючи від будинку.

«Відпрацювавши» Пустовітівку, сунемося на Братський куток. Перші зі світлом у вікнах хати засвідчують, що ужинок тут буде гіршим, аніж до цього. Розвертаємося з твердим наміром пройтися Нижчим і Вищим осередками, після чого податись десь на Вилупівку, Вовчу чи Новостройку. Сказано – зроблено! Де тільки того вечора нас не носили ноги-ноженята! Коли світла у вікнах ставало все менше, а ноги вже не несли, вирішили повертатися назад, на рідну Комсомольську вулицю, де світилися вікна, в яких матері чекали своїх чад.

Переступивши поріг рідної хати, втягую за собою торбище з дарами, яке своїми розмірами нагадує мішок з комбікормом. Мама, слід сказати, не надто вітала моє бродіння по селу з колядками чи щедрівками. Відпускаючи мене колядувати чи щедрувати «лише по родичах і тільки по родичах», вона й гадки не мала, що я з Галайдою за кілька годин можу оббігати від хати до хати півсела! А село ж - одне з найбільших в районі! Дивлячись на цукерки, які я витягував з торбища, вона казала: «Ігоре, якщо ти хочеш солодкого, скажи – я куплю! Але по селу не ходи й не випрошуй милостині, не сором мене, бо люди подумають, що в нас немає чого їсти!». Ну, що я, маленький хлопчик, міг їй, партійній людині з атеїстичними переконаннями (щоправда, перед смертю вони змінилися в бік визнання існування Бога), довести? Нічого не міг! Бо не мав для цього, як кажуть, ані відповідних знань, ані інших вагомих аргументів! Тому хитрував, піддаючись магії новорічно-різдвяних свят. А тут по сусідству ще й такий партнер!

Ідея написати ці рядки до мене прийшла минулої ночі, протягом якої навіть не зімкнув очей, пригадуючи своє колядування й щедрування наприкінці 70-х років. Останнім часом чомусь досить часто в пам’яті зринають картини минулого. Старію, мабуть …

Ігор СЕНЧЕНКО



Теги:сільські історії, Колядки, Новий рік, Ігор Сенченко, Різдво


Читайте також



Коментарі (0)
avatar