Мимохідь. Серце матері

Серце матері не знає кордонів — і ніякі морські метрові хвилі, снігові заметілі, кілометрові височенні гори не поставлять заслін материнському почуттю. Недарма кажуть: у дитини заболить пальчик, а у матері — серце.

Мати мріяла, що син підросте, вона матиме поміч, а в старості буде кому її доглянути. І чи то випадковість, чи схильність до жорстокості (і тепер це вже нічого не значить) — її сина судять за вбивство. І хай там хоч який суд сто разів вирішить, що її дорослий син винний, але ж для неї він — дитина, вона нізащо не повірить вироку. А якщо вже й повірить, то все робитиме, щоб врятувати свою кровинку.
І вона рятує. Ось вже і корову з теличкою продала, і коня, і свиней вирощує, щоб копійчину мати для адвоката та хабарів прокурорам і суддям. За два роки ця ще молода жінка вже зовсім звелась: посивіло волосся, під очима з’явилися зайві зморшки…

Ми часто кривдимо свою матір чи необачним словом, чи різкими навмисними вчинками. І якось так вже ведеться, що звично вважаємо: матір усе може винести і простити… Вона, звичайно, простить, як завжди це робила й раніше, а от чи зарубцюються рани на її серці? І тільки тоді по-справжньому усвідомлюємо всю сутність невідворотної миті, коли найрідніша для нас людина відходить в інший світ.
Лише тоді починаємо розуміти, що означали материні сльози, коли хтось із нас збирався у дорогу, а ненька припадала до грудей і, зрошуючи їх слізьми, мовчки бажала нам тільки кращого. А ми йшли з дому шукаючи кращого життя і ніколи по-справжньому не розуміли материнських почуттів. Хіба що казали наостанок: «Ну що ти, мамо! Все буде добре». І не могли навіть збагнути, що все те «добре» у нашому житті — завдяки її щоденним молитвам за свого сина чи доньку. Але приходить час, коли молитися за нас вона вже не може, — йде у дорогу… У вічну дорогу, з якої вже ніколи і ніхто не повертається. Невимовний біль пронизує всього тебе, але пізно…

Сергій КОРДИК