Мамине вікно
Коли я повертався взимі після групи продовженого дня зі школи, то на нашій вуличці пускався бігти підтюпцем – на світло вікна в самому кінці. Я знав, що в натопленій хаті на столі мене вже чекає печена картопля з рибкою і хрусткою капусткою маминого квашення.
Коли згодом, уже слюсарем лісокомбінату, вертався з роботи, мама виглядала у вікно, щоб приставляти гріти воду і нести до дверей м’які виступці й фланелеву сорочку на зміну.
Коли за північ я прибивався додому з вечірки чи танців, на нашій Пролетарській світилося тільки одне вікно – мамине. І в стомлених очах крізь тривогу теплилися іскри неприхованої радості – прийшов, дома!
Коли потім, уже студентом, я вирушав на нічний поїзд до Львова, скільки б не озирався – вікно продовжувало світитися в темряві. Бо вона знала, що це світелко так потрібне мені в дорозі. Бодай на якусь зайву хвилину. «Ніч не така вже й довга…» – промовляв, блимаючи, той вогник.
Коли у відрядженнях газетярська доля закидала в Хуст, я нашвидкуруч брав інтерв’ю і поспішав додому, в оазу дитинства, під вікно, оплетене плющем, де вже був накритий стіл зі смачнючими наїдками і карафкою шипшинового вина.
Коли по чужинах мене довго не було у батьківському домі, я в споминах пестив оте материнське вікно з облущеними рамами і надтріснутою шибкою, яку нікому і ніколи було поміняти.
Коли я привів сюди одну, нарешті вибрану з-поміж дівчат, вікно в очікуванні було розчинене на обидві стулки – для нас обох.
… Коли ми приходимо сюди зненацька з онуками, одна з них каже:
«У прабабки знову світить у вікні».
«Може, вона читає, – каже другий. – А може, в’яже».
«А може, в неї склероз і вона забула вимкнути світло», – докидає третя, найстарша.
«А може, це вікно таке незвичайне, що завжди світиться?»
«Ні, вікно звичайне, – кажу я. – Просто вона чекає нас».
«Чекає? А як же вона вміє вгадувати, коли ми прийдемо?»
«Вона вміє чекати…»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ "Різнотрав'я".
Коли згодом, уже слюсарем лісокомбінату, вертався з роботи, мама виглядала у вікно, щоб приставляти гріти воду і нести до дверей м’які виступці й фланелеву сорочку на зміну.
Коли за північ я прибивався додому з вечірки чи танців, на нашій Пролетарській світилося тільки одне вікно – мамине. І в стомлених очах крізь тривогу теплилися іскри неприхованої радості – прийшов, дома!
Коли потім, уже студентом, я вирушав на нічний поїзд до Львова, скільки б не озирався – вікно продовжувало світитися в темряві. Бо вона знала, що це світелко так потрібне мені в дорозі. Бодай на якусь зайву хвилину. «Ніч не така вже й довга…» – промовляв, блимаючи, той вогник.
Коли у відрядженнях газетярська доля закидала в Хуст, я нашвидкуруч брав інтерв’ю і поспішав додому, в оазу дитинства, під вікно, оплетене плющем, де вже був накритий стіл зі смачнючими наїдками і карафкою шипшинового вина.
Коли по чужинах мене довго не було у батьківському домі, я в споминах пестив оте материнське вікно з облущеними рамами і надтріснутою шибкою, яку нікому і ніколи було поміняти.
Коли я привів сюди одну, нарешті вибрану з-поміж дівчат, вікно в очікуванні було розчинене на обидві стулки – для нас обох.
… Коли ми приходимо сюди зненацька з онуками, одна з них каже:
«У прабабки знову світить у вікні».
«Може, вона читає, – каже другий. – А може, в’яже».
«А може, в неї склероз і вона забула вимкнути світло», – докидає третя, найстарша.
«А може, це вікно таке незвичайне, що завжди світиться?»
«Ні, вікно звичайне, – кажу я. – Просто вона чекає нас».
«Чекає? А як же вона вміє вгадувати, коли ми прийдемо?»
«Вона вміє чекати…»
Мирослав ДОЧИНЕЦЬ "Різнотрав'я".
Читайте також |
Коментарі (0) |