«Мама Таня»: з палаючого Майдану на палаючий схід
Розповідь медика 24-ї бригади Тетяни Борисенко про 24 пекельні дні полону і щасливе визволення.
50-річну чернігівку Тетяну Борисенко на Майдані називали «Мамою Танею». Медик не тільки надавала допомогу хворим і пораненим, а як мама піклувалася, підгодовувала «своїх хлопчиків». Після лікування (отруєння газом) поїхала добровольцем на війну. Відлік її війни розпочався 20 травня 2014 року у складі окремого штурмового батальйону «Айдар», а через три місяці Тетяна Борисенко разом з побратимами стає військовослужбовцем 24-ї бригади. Попереду будуть контузії і поранення, полон і лікування, буде служба у 128-й бригаді, нагороди і відзнаки...
Сьогодні Тетяна згадує про 24 пекельні дні полону і щасливе визволення.
Розповідь медика 24-ї бригади Тетяни Борисенко не розкладає події по датах, іменах, місцях. 24 дні полону перетворили ці дні на темний тяжкий потік спогадів. Спогадів, які ятрять душу. Спогадів, які необхідно зафіксувати. Щоб знали. Щоб пам’ятали.
«Я знала майже усіх загиблих побратимів. Андрюша Богуш — мій земляк з Чернігова... Треба було забрати тіла, щоб рідні могли попрощатися. Поховати. Переговори з бойовиками почалися телефоном. Треба було йти комусь на той опорник. Кому? Я сама просилася. Я ж жінка. Я медик. Командир (С. Мельничук) не хотів відпускати, а вибору ж не було. Наступного дня о сьомій ранку я пішла на «Веселу Гору». Сама. Білою футболкою розмахую і йду дорогою. А вона довгенька — кілометрів шість чи десять. Навкруги БТРи, з «зеленки» (лісосмуга) кулемета на мене навели. Я йду. Страшно, слів нема. На опорнику сепари мене обшукали, мобільний забрали. Чеченець з дивним позивним чи іменем Костя зателефонував комусь до Луганська. Домовилися про передачу тіл за умов, що забирати будуть жінки, що я принесу цигарки, спирт, воду і 50 спеціальних пакетів для трупів.
Повертаюся. Пакетів у нас лише 20, волонтери привезли. Чомусь запам’ятала 5 пачок «Бонду». На допомогу зі мною пішов наш капелан Володимир Мисечко на позивний «Піп». Командир дав йому старенький телефон для зв’язку. А машина для «двохсотих» їхала за нами на відстані.
Знову йду тією ж дорогою. В посадках чуємо постріли — йде зачистка. Біля самого опорника нам на зустріч їде колона військової техніки. З червоної іномарки вискочили кадирівці і давай нас гамселити. «Костя» їм: «Я з Луганськом домовився!». А їхній головний: «Я їх зараз розстріляю!»
Били, били, потім мішки на голову — і в машину. Довго їхали кудись, а конвоїри весь час били по головах. Зупинилися. Вивели нас, мішки зняли... а на турніку висить мертвий дядя Міша, водій нашого ЗІЛу, «Борода» неживий лежить з розбитою головою у калюжі крові...
Це потім ми дізналися, що привезли нас до Луганського онкодиспансеру, де була комендатура. Тримали нас у морзі. Мене кайданками прищебнули до труби. Разом з нами був чернігівець Андрій Демиденко з 1-ї танкової, Мирослав і Кузя з Львівської тероборони, Санька з Харкова, командир Андрій Фідик. Святослав з Львівщини весь час мовчав і малював. Портрети, пейзажі... Все якось зі смертю пов’язане... Один полонений лежав біля кровосмоку. Він був непритомний, весь побитий. Витягли його за ногу з моргу і більше ми його не бачили. Нас по черзі водили на допити. Мішок на голову одягали. Скільки це тривало, я й не знаю: у морзі не було вікон, а у нас не було годинників. Одного разу мене допитували двоє таких чемних дядьків. ГРУ чи ФСБ. Каву пропонували...
Перевезли нас з батюшкою на Луганську митницю, де стояв батальйон «Заря» Плотницького. А там — усі хлопці з моргу, через добу Андрія Демиденка закинули. Катували його жорстоко. Були й нові обличчя: троє розвідників з «80»-ки — Віталій Цвік, Сергій Беляєв і Ваня. Їх з-під луганського аеропорту привезли. Вони на розтяжку попали, було їх 12, усі поранені. Решта опинилися в «избушке лешего»(луганське СБУ), а тяжкі у лікарні. Я їм осколки повитягувала, як змогла. Охоронцями у нас були бойовики, які прибули з передової. Злі страшне, знущалися... До одного (в нього брат в Одесі загинув) якісь дівки приходили і просили: «Покажи, як розстрілюють «укропів».
Аж одного дня «завітала» до нас делегація на чолі з комендантом «Зарі» Ігорем Чернишовим (це ж треба, він родом з Чернігівщини). А з ним Грем Філіпс, британський блогер, який тоді працював на російському телеканалі Russia Today. Давай нас знімати, розпитувати. А мене переодягли в якісь чужі речі, бо форма у крові була, а червону медичну куртку просто на мені порвали ще в перший день. От така «нарядна» я йому відповідала, як до нас добре ставляться, годують... Що з чоловіками в одній залізній будці з земляною підлогою сиджу, казати? Що пити не дають? В туалет не випускають? Що б’ють щодня? Кому? Той Грем Філіпс ще сміявся і пропонував для картинки мене вкласти у труну, що там стояла.
Та після цих принизливих кадрів, які побачив світ, нас вже не вбили б. «Плотва» (Плотницький) наказав готувати нас на обмін, тому перевезли усіх до автосалону і ховали від оскаженілих кадирівців у броньованій кімнаті.
Хлібовозкою 12 полонених і ще Сан Санича з «Десни» (169-1 навчальний центр) повернули на митницю. Тут і чекали на обмін».
«Мама Таня» палить одну за одною цигарки. Сльози котяться по щоках. Але жодного схлипу. Її та капелана обміняли на мосту у Станиці Луганській 2 жовтня 2014 року. Вона схудла за 24 дні на 17 кг. Змучена і змарніла, але нескорена, вона розгорнула синьо-жовтий прапор, яким обмоталася під одягом...
...Шпиталь. СБУ. Прокуратура.
У шпиталі їй розкажуть, як забрали тіла 38 загиблих, за якими вона йшла. Це сталося 8 вересня. Обгорілі останки на 30-градусній спеці були у жахливому стані: їх зішкрібали лопатами з землі. Але українські захисники повернулися додому і були гідно поховані. Не так чекали їх рідні...
Так закінчилася одна з сотень історій російського полону.
Та вже наприкінці жовтня Тетяна Борисенко повертається до «Айдару». Війна «Мами Тані» продовжилася у 128-й бригаді. Та полон, контузії і поранення далися взнаки — за станом здоров’я її комісували і дали інвалідність.
Але серед її нагород і відзнак, якими вона не хизується, є орден «За мужність», звання «Народний Герой України». Є бойова подруга — вівчарка Чита, з якою вони повернулися додому разом. Є побратими, з якими вона пройшла дорогами війни і які завжди поруч. Є світла пам’ять про загиблих.
Є щира віра у мир і незалежну Україну.
Тетяна МИРГОРОДСЬКА,
Чернігів. "Голос України"
Довідково
5 вересня 2014 року. Перший день так званого перемир’я. До опорного пункту «Весела Гора» рухається вантажівка і легковик. Над опорником майорить синьо-жовтий прапор. 23 «айдарівці» з групи «Грізлі» і «Термінатора» зупиняються. Їхні машини розстрілюють російські найманці. ЗІЛ палає, поранених добивають представники «Русичів»...
А тим часом десантники 80-ї бригади та танковий підрозділ колоною прямують з Металіста до Щастя за наказом командира 1-ї танкової бригади. Про трагедію з «айдарівцями» українські військові не знають і потрапляють під Цвітними Пісками у засідку. У бою загинули і зникли безвісти 23 бійці.
Фото Романа ЗАКРЕВСЬКОГО.
50-річну чернігівку Тетяну Борисенко на Майдані називали «Мамою Танею». Медик не тільки надавала допомогу хворим і пораненим, а як мама піклувалася, підгодовувала «своїх хлопчиків». Після лікування (отруєння газом) поїхала добровольцем на війну. Відлік її війни розпочався 20 травня 2014 року у складі окремого штурмового батальйону «Айдар», а через три місяці Тетяна Борисенко разом з побратимами стає військовослужбовцем 24-ї бригади. Попереду будуть контузії і поранення, полон і лікування, буде служба у 128-й бригаді, нагороди і відзнаки...
Сьогодні Тетяна згадує про 24 пекельні дні полону і щасливе визволення.
Розповідь медика 24-ї бригади Тетяни Борисенко не розкладає події по датах, іменах, місцях. 24 дні полону перетворили ці дні на темний тяжкий потік спогадів. Спогадів, які ятрять душу. Спогадів, які необхідно зафіксувати. Щоб знали. Щоб пам’ятали.
«Я знала майже усіх загиблих побратимів. Андрюша Богуш — мій земляк з Чернігова... Треба було забрати тіла, щоб рідні могли попрощатися. Поховати. Переговори з бойовиками почалися телефоном. Треба було йти комусь на той опорник. Кому? Я сама просилася. Я ж жінка. Я медик. Командир (С. Мельничук) не хотів відпускати, а вибору ж не було. Наступного дня о сьомій ранку я пішла на «Веселу Гору». Сама. Білою футболкою розмахую і йду дорогою. А вона довгенька — кілометрів шість чи десять. Навкруги БТРи, з «зеленки» (лісосмуга) кулемета на мене навели. Я йду. Страшно, слів нема. На опорнику сепари мене обшукали, мобільний забрали. Чеченець з дивним позивним чи іменем Костя зателефонував комусь до Луганська. Домовилися про передачу тіл за умов, що забирати будуть жінки, що я принесу цигарки, спирт, воду і 50 спеціальних пакетів для трупів.
Повертаюся. Пакетів у нас лише 20, волонтери привезли. Чомусь запам’ятала 5 пачок «Бонду». На допомогу зі мною пішов наш капелан Володимир Мисечко на позивний «Піп». Командир дав йому старенький телефон для зв’язку. А машина для «двохсотих» їхала за нами на відстані.
Знову йду тією ж дорогою. В посадках чуємо постріли — йде зачистка. Біля самого опорника нам на зустріч їде колона військової техніки. З червоної іномарки вискочили кадирівці і давай нас гамселити. «Костя» їм: «Я з Луганськом домовився!». А їхній головний: «Я їх зараз розстріляю!»
Били, били, потім мішки на голову — і в машину. Довго їхали кудись, а конвоїри весь час били по головах. Зупинилися. Вивели нас, мішки зняли... а на турніку висить мертвий дядя Міша, водій нашого ЗІЛу, «Борода» неживий лежить з розбитою головою у калюжі крові...
Це потім ми дізналися, що привезли нас до Луганського онкодиспансеру, де була комендатура. Тримали нас у морзі. Мене кайданками прищебнули до труби. Разом з нами був чернігівець Андрій Демиденко з 1-ї танкової, Мирослав і Кузя з Львівської тероборони, Санька з Харкова, командир Андрій Фідик. Святослав з Львівщини весь час мовчав і малював. Портрети, пейзажі... Все якось зі смертю пов’язане... Один полонений лежав біля кровосмоку. Він був непритомний, весь побитий. Витягли його за ногу з моргу і більше ми його не бачили. Нас по черзі водили на допити. Мішок на голову одягали. Скільки це тривало, я й не знаю: у морзі не було вікон, а у нас не було годинників. Одного разу мене допитували двоє таких чемних дядьків. ГРУ чи ФСБ. Каву пропонували...
Перевезли нас з батюшкою на Луганську митницю, де стояв батальйон «Заря» Плотницького. А там — усі хлопці з моргу, через добу Андрія Демиденка закинули. Катували його жорстоко. Були й нові обличчя: троє розвідників з «80»-ки — Віталій Цвік, Сергій Беляєв і Ваня. Їх з-під луганського аеропорту привезли. Вони на розтяжку попали, було їх 12, усі поранені. Решта опинилися в «избушке лешего»(луганське СБУ), а тяжкі у лікарні. Я їм осколки повитягувала, як змогла. Охоронцями у нас були бойовики, які прибули з передової. Злі страшне, знущалися... До одного (в нього брат в Одесі загинув) якісь дівки приходили і просили: «Покажи, як розстрілюють «укропів».
Аж одного дня «завітала» до нас делегація на чолі з комендантом «Зарі» Ігорем Чернишовим (це ж треба, він родом з Чернігівщини). А з ним Грем Філіпс, британський блогер, який тоді працював на російському телеканалі Russia Today. Давай нас знімати, розпитувати. А мене переодягли в якісь чужі речі, бо форма у крові була, а червону медичну куртку просто на мені порвали ще в перший день. От така «нарядна» я йому відповідала, як до нас добре ставляться, годують... Що з чоловіками в одній залізній будці з земляною підлогою сиджу, казати? Що пити не дають? В туалет не випускають? Що б’ють щодня? Кому? Той Грем Філіпс ще сміявся і пропонував для картинки мене вкласти у труну, що там стояла.
Та після цих принизливих кадрів, які побачив світ, нас вже не вбили б. «Плотва» (Плотницький) наказав готувати нас на обмін, тому перевезли усіх до автосалону і ховали від оскаженілих кадирівців у броньованій кімнаті.
Хлібовозкою 12 полонених і ще Сан Санича з «Десни» (169-1 навчальний центр) повернули на митницю. Тут і чекали на обмін».
«Мама Таня» палить одну за одною цигарки. Сльози котяться по щоках. Але жодного схлипу. Її та капелана обміняли на мосту у Станиці Луганській 2 жовтня 2014 року. Вона схудла за 24 дні на 17 кг. Змучена і змарніла, але нескорена, вона розгорнула синьо-жовтий прапор, яким обмоталася під одягом...
...Шпиталь. СБУ. Прокуратура.
У шпиталі їй розкажуть, як забрали тіла 38 загиблих, за якими вона йшла. Це сталося 8 вересня. Обгорілі останки на 30-градусній спеці були у жахливому стані: їх зішкрібали лопатами з землі. Але українські захисники повернулися додому і були гідно поховані. Не так чекали їх рідні...
Так закінчилася одна з сотень історій російського полону.
Та вже наприкінці жовтня Тетяна Борисенко повертається до «Айдару». Війна «Мами Тані» продовжилася у 128-й бригаді. Та полон, контузії і поранення далися взнаки — за станом здоров’я її комісували і дали інвалідність.
Але серед її нагород і відзнак, якими вона не хизується, є орден «За мужність», звання «Народний Герой України». Є бойова подруга — вівчарка Чита, з якою вони повернулися додому разом. Є побратими, з якими вона пройшла дорогами війни і які завжди поруч. Є світла пам’ять про загиблих.
Є щира віра у мир і незалежну Україну.
Тетяна МИРГОРОДСЬКА,
Чернігів. "Голос України"
Довідково
5 вересня 2014 року. Перший день так званого перемир’я. До опорного пункту «Весела Гора» рухається вантажівка і легковик. Над опорником майорить синьо-жовтий прапор. 23 «айдарівці» з групи «Грізлі» і «Термінатора» зупиняються. Їхні машини розстрілюють російські найманці. ЗІЛ палає, поранених добивають представники «Русичів»...
А тим часом десантники 80-ї бригади та танковий підрозділ колоною прямують з Металіста до Щастя за наказом командира 1-ї танкової бригади. Про трагедію з «айдарівцями» українські військові не знають і потрапляють під Цвітними Пісками у засідку. У бою загинули і зникли безвісти 23 бійці.
Фото Романа ЗАКРЕВСЬКОГО.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |