Лялька для воїна
Ми їхали звичайним нічним поїздом "Черкаси-Івано-Франківськ". У вагоні було людно, і настрій у більшості пасажирів був буденний. Я сиділа навпроти військового — чоловіка в камуфляжі з великим рюкзаком. Він виглядав дуже втомленим, але тримався прямо, немов уся його постава казала: "Я тримаюся, бо мушу".
На одній із зупинок зайшла молода жінка з маленькою донечкою, якій було, може, років п’ять. Вони сіли поруч із ним. Спочатку дівчинка сором’язливо ховалася за мамою, але потім почала з цікавістю дивитися на чоловіка у формі. У тиші поїзда прозвучало її тихе, але дуже пряме питання:
— А ти справжній герой?
Чоловік підняв очі, трохи розгублено усміхнувся і відповів тихим голосом:
— Ні, маленька. Герої — це ті, хто вже ніколи не повернеться.
Мене ці слова вразили до глибини душі. В вагоні стало так тихо, що чути було навіть шум коліс. Мама дівчинки, яка сиділа поруч, затримала подих, намагаючись приховати сльози. Але її донька, наче не розуміючи всієї трагічності відповіді, витягла зі свого рюкзачка стареньку іграшкову ляльку і простягнула її військовому:
— Тоді тримай! Щоб ти більше не сумував.
Чоловік застиг. Він узяв ляльку, як найбільший скарб, і довго дивився на неї. Нарешті він мовив:
— Дякую, мала. Вона буде моїм талісманом.
Я побачила, як він поклав ляльку до нагрудної кишені, акуратно, немов це щось святе.
Коли поїзд прибув до Івано-Франківська, пасажири, які чули цю розмову, піднялися зі своїх місць. Хтось почав аплодувати. Спочатку нерішуче, а потім — голосно і щиро. Чоловік встав, узяв свій рюкзак, зупинився на мить і, подякувавши всім поглядом, вийшов.
Я повернулася додому після цієї подорожі іншою. Мене не покидали ці кілька хвилин, ці слова, цей погляд. Я знайшла в соцмережах пост, де хтось із пасажирів розповів цю історію, і зрозуміла, що не одна була свідком справжньої людяності, щирості і глибини.
А ще я побачила фотографію, яку виклав той військовий. На ній була та сама лялька в кишені його куртки, з підписом: "Дитяча віра у добро — найсильніший захист. Разом до перемоги!"
Ця історія назавжди залишиться в моєму серці.
Ірина МИХАЙЛОВА
На одній із зупинок зайшла молода жінка з маленькою донечкою, якій було, може, років п’ять. Вони сіли поруч із ним. Спочатку дівчинка сором’язливо ховалася за мамою, але потім почала з цікавістю дивитися на чоловіка у формі. У тиші поїзда прозвучало її тихе, але дуже пряме питання:
— А ти справжній герой?
Чоловік підняв очі, трохи розгублено усміхнувся і відповів тихим голосом:
— Ні, маленька. Герої — це ті, хто вже ніколи не повернеться.
Мене ці слова вразили до глибини душі. В вагоні стало так тихо, що чути було навіть шум коліс. Мама дівчинки, яка сиділа поруч, затримала подих, намагаючись приховати сльози. Але її донька, наче не розуміючи всієї трагічності відповіді, витягла зі свого рюкзачка стареньку іграшкову ляльку і простягнула її військовому:
— Тоді тримай! Щоб ти більше не сумував.
Чоловік застиг. Він узяв ляльку, як найбільший скарб, і довго дивився на неї. Нарешті він мовив:
— Дякую, мала. Вона буде моїм талісманом.
Я побачила, як він поклав ляльку до нагрудної кишені, акуратно, немов це щось святе.
Коли поїзд прибув до Івано-Франківська, пасажири, які чули цю розмову, піднялися зі своїх місць. Хтось почав аплодувати. Спочатку нерішуче, а потім — голосно і щиро. Чоловік встав, узяв свій рюкзак, зупинився на мить і, подякувавши всім поглядом, вийшов.
Я повернулася додому після цієї подорожі іншою. Мене не покидали ці кілька хвилин, ці слова, цей погляд. Я знайшла в соцмережах пост, де хтось із пасажирів розповів цю історію, і зрозуміла, що не одна була свідком справжньої людяності, щирості і глибини.
А ще я побачила фотографію, яку виклав той військовий. На ній була та сама лялька в кишені його куртки, з підписом: "Дитяча віра у добро — найсильніший захист. Разом до перемоги!"
Ця історія назавжди залишиться в моєму серці.
Ірина МИХАЙЛОВА
| Читайте також |
| Коментарі (0) |