Літо квітів, равликів і людей

Мої прогулянки зараз короткі як равликові ріжки. І неквапні, як його ж хода. На базар, в основному. Зате цікаво так без поспіху зважати на людей.

Коли ми йдемо удвох з чоловіком, я, як чемна японська дружина , рухаюсь на 5 кроків позаду нього. Ну і ми легко лавіруємо в натовпі.

А коли сама, та ще з наповненою через край пенсіонерською бездонною сумкою на коліщатках (сучасний аналог “кравчучки”), то ми з нею займаємо вшир чимало місця.

- Жіночко, пропустіть, а то мені ніяк вас не обігнати! - благає
незнайомець позаду, певно, поспішаючи на автобус.
- То переступіть! - озиваюся, пригадуючи примовку про тітку, яку легше переступити, ніж обійти.
- Не можу! - озивається з відчаєм в голосі.
Мені смішно.
- І чого тоді на базар ходити, якщо не можеш переступити середньостатистичну тітку? - бурчу, пропускаючи щупленького. чоловічка і спостерігаючи його широку усмішку…

Зате в павільйоні з різною бакалією зустрілася з дитинством.Зупинилася купити халви, а продавчиня мого віку припросила взяти ще й щербету з горіхами. І вдарилися ми в спогади як у дитинстві смажили ті щербети на сковорідках: олія + цукор + сирокваша = щербет; вершкове масло + цукор + вершки = іриски; крапелька води + оцет + цукор = карамель. Скільки посуду перепсували, скільки цукру перевели!

Особливо карамель була вибаглива - щось їй не вгодиш і стане твердою як камінь. А правильно виконана - схожа на тісто, яке треба доооовго (!) розтягувати руками, доки не стане крихким. Тоді вже можна нарізати на цукерки.

Отак постояли, позгадували в задоволення і для гарного настрою. Та й поторохтіли ми з сумкою на вихід. І раптом… з “ганчірочного” бутика вискакує … людина добра з криком:
- Стійте! Ви у моїй футболці! Та й бриджі на вас мої!

Хай Бог милує! Отак купуєш на базарі без чека, а тоді спробуй доведи, що не верблюд! Ну ні, без бою свій одяг не віддам!

Тільки-но зібралася заперечити що за все було заплачено і у крайньому разі застосувати “жіноче карате” (це коли однією рукою затуляєш власне обличчя, а другою шкрябаєш обличчя опонентки) як побачила, що продавчиня з бутика мило посміхається:
- Ну точно, це ви у мене купували! Так заходьте ще, ми тут і зимове утеплення завезли, ваші розміри.

Їй-бо’, давно так не сміялася! Це той випадок, коли позитив сам тебе знаходить. Навіть подумала, що непогано було б гуляти і зустрічати його щодня. Втім, не засмучуюся коли випадає прогулятися тільки в саду. Тут радують квіти уздовж стежки і я усміхаюся, бо умене не квіти у городі, а город у квітах. А ще можна на ходу зірвати припізнілу малину, достиглу ожину чи йошту. Або випити кави на свіжому повітрі і порадіти літньому дню.

Равлик на світлині теж з нашого саду. Правда ж, красень?

Євдокія ТЮТЮННИК