Лист із Росії. За Україну.

Любі мої, Українець і Україночко!
Я дозволив собі привернути Вашу увагу напередодні доленосних Президентських виборів в Україні, бо мені подумалося, що погляд одного із 3-х мільйонів українців, які постійно проживають в Росії, на події і політику в Україні буде для Вас, можливо, цікавий, а можливо, в чомусь і корисний.

Перш за все, я хотів би наголосити на тому, що коли я звертаюся до Вас «Любі мої, Українець і Україночко!», це означає, що моє серце завжди з Вами, і я маю на увазі не тільки етнічних українців, а громадян україньскої держави усіх національностей, для яких Україна є БАТЬКІВЩИНОЮ. На відміну від тих громадян, для котрих Україна це просто територія, на якій вони живуть і вмирають, а декотрі, від ненависті, ще й паскудять.

Таких я називаю «териториристи» України. На жаль, їх не менше, як чверть від усього населення країни, на щастя – не більше!

Тому доля України сьогодні знову у Ваших руках, як це було у 2004 році на Майдані. Тоді Ви довели усьому світові, що Народ в Україні є! Це було фантастично! Повірте мені, що Росія була у шоці. Ніхто, кого б я не питав, не могли собі уявити мільйон вільних громадян Росії на Красній Площі. Могли лише припустити, що коли б таке сталося, усі небіжчики з-під Кремлевскої стіни повскакували би від подиву, а ті, що за стіною, «обклалися» би з переляку.

А сьогодні народ України повинен довести, і в першу чергу собі, що він здатний обрати собі такого лідера держави, який покладе «душу і тіло» за її свободу, демократію і економічне відродження.

Взагалі, якщо вдумливо прочитати повний текст Гімну України, то це фактично і є Програма для народу України і її Президента. Особливо мені подобаються слова: «А завзяття, праця щира свого ще докаже ...» Це гасло акурат для сьогодення!

На мій погляд, Україні треба обв’язково повернутися до справжнього тексту державного Гімну. А для тих сучасників, хто не розуміє змісту стрічки: «Ще не вмерла Україна, і слава, і воля...» і перекрутив її на: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля...» хочу нагадати, що ця пісня була написана авторами П. Чубиньским і М. Вербицьким для минулих і майбутніх поколінь, як гімн безсмерттю української держави! Авторські права є непорушні! Берімо приклад з поляків. Вони свій Гімн співають так, як співали прадіди: «Jeszcze Polska nie zginela, kiedy my zyjemy...». Золоті слова!

А тепер перейдемо до виборів. Якщо поглянути на політикум України зі сторони Росії, де бурхливе політичне життя давно завмерло, то виглядає цей політикум, як справжній цирк. І не тільки з точки зору російських засобів масової інформації. Це справді виглядає дивно.

Якісь, ніби божевільні, дядьки і тітки в супердорогих депутатських одежах голосять, аж заходяться, щось про політику, економіку, демократію, не маючи у цьому ніякого тяму. Скаже щось, неначе, вибачте, пукне, і стоіть у цьому всьому, чекаючи оплесків від таких самих. То кого ж Ви обрали, люди добрі? Це ж сором перед світом! Зметіть всю цю непотребу з допомогою єдино можливого для Вас політичного інструменту - виборів: спочатку Президента, а потім Верховної Ради.

На мій, хлопський розум, в Україні необхідно кардинально змінити політичний устрій. Перш за все треба відмовитися від участі будь-яких партій в реальному політичному житті держави. Як політичні клуби – будь ласка, як учасники парламентизму – ні. Чому? В Україні довший час був послом такий смішний дядько Чорномирдін. Так ось, він стосовно партій в Росії висловився так: «Яку партію в Росії не будуй, все одно вийде КПРС!». Яскравий приклад – це партія «Єдина Росія», на 100% - клон КПРС.

Я думаю, що Україна в цьому плані не дуже відрізняється від Росії. Поки не вимре покоління, яке було в КПРС, комсомолі або в піонерії, вірус «совка» і більшовизму буде нищити будь-яке партійне утворення. Ви подивіться на ті партії, які представлені сьогодні в Верховній Раді. Хоча би по одному питанню, винесеному на голосування, вони прийшли до згоди у своїй більшості, якщо це не було питання про їх виживання?

Ні, тому що всі вони враженні «свинячим вірусом» більшовизму: якщо нас хоч на одного більше, ніж вас, то ми тут самі головні. Ну а інший, ще страшніший вірус, яким вражена політика в Україні – це гроші! При цьому гроші - брудні, гроші - легкі, бо за ними не стоїть вікова сумлінна праця. Одне слово, які гроші, така і політика, і навпаки.

Скажіть, будь ласка, зможе цей парламент коли-небудь узгодити економічну політику і обрати Прем’єра, придатного усім партіям? Думаю, ні! Тоді, якого дідька Україні потрібен такий парламент, запитую я разом з Вами?

Ви думаєте, Україні якимось чином допоможе утворення двопалатного парламенту? Сумніваюся, тому що в будь-якому двопалатному парламенті основою є все таки нижня палата, тобто сьогоднішній парламент, а як «низько» він упав в очах виборців – загальновідомо. Крім того, двопалатний парламент – це пряма ознака федеративного устрою держави, що для України – смерть.

А що натомість, спитаєте Ви, а як і з кого тоді обирати Прем’єра і уряд?

А для чого Прем’єр, коли є Президент! Україна повинна бути Президентською Республікою. Нехай Президент і виконує не тільки представницькі державні функції, але і виконавчі у повному обсязі. Звичайно, в такому разі в Україні має бути і посада Віце-Президента.

Думаю, якщо би сьогодні питання стояло саме так, тільки 3 (три) особи в Україні відважилися би піти на вибори Президента: Ющенко, Тимошенко і Янукович.

Перший, – тому що обіймав обидві державні посади, двоє інших, – тому що дуже хочуть, аж тремтять, спробувати «президентського меду». І це справедливо, що саме ці особи є сьогодні реальними кандидатами на посаду Президента.

Я не став би, як виборець, поки що оцінювати їх здібності, як державних діячів. Я лише хочу сказати, що не допустимо перетворювати вибори Президента держави в посміховисько, коли якійсь жартівник з мішком грошей може вам підсунути навіть паяца у якості кандидата в Президенти, і він буде півроку мерехтіти у вас перед очима. Це принижує і Вашу гідність, і гідність держави.

В Конституції України має бути чітко прописано, що Президентом країни може бути громадянин України, обтяжений значним життєвим досвідом (50-70 років) і досвідом державного управління в якості першої особи на рівні області, великого міста або міністерства.

Коли Ви вибираєте собі хірурга, то хочете, щоб він був щонайменше академіком, а Президентом своєї держави готові обрати горлопана, який сколотить якусь там партію із кількох десятків таких самих, як він. Над цим варто задуматися!

А хто ж тоді буде контролювати Президента, наділенного такими потужними повноваженнями, спитаєте Ви?

Народ! Народ в особі народних депутатів, обраних в своїх областях, містах, селищах на підставі прямих виборів до Верховної Ради. Треба повернутися саме до цієї системи. Більше того, така система виборів відповідає традиціям українського народу, який завжди обирав собі персоніфікованих лідерів, а не якусь аморфну масу людей (партію), де нема з кого спитати, бо всі разом вони – «ум, честь и совесть эпохи!». Сьогоденні партії в Україні мислять саме такими категоріями.

Я думаю, в кожному регіоні України знайдеться 10-15 відомих і знатних людей, ще не заангажованих цими партіями, і відповідно, злодійським бізнесом, які, керуючись виключно державними інтересами, захочуть на 5 років відірватися від своїх домівель і роботи, щоби гідно представляти свій регіон, а всі разом - Україну, у Верховній Раді.

А для того, щоби бути впевненими, що вони керуються виключно державними інтересами, треба позбавити майбутніх народних депутатів тих привілеїв, якими користуються нинішні: непомірна платня, надвисоке пенсійне забезпечення, недоторканість і тому подібне непотребство на тлі всенародної бідності.

Ось з цих 10-15 відомих і знатних людей Вам, шановні, треба буде обрати в залежності від кількості населення у вашому регіоні, 3-х – 4-х найдостойніших до Верховної Ради. Неодмінна умова для кожного з цих 10-15 кандидатів, попередньо зібрати серед Вас, допустимо, 50 (п’ятьдесять) тисяч підписів у свою підтримку, і принести їх до регіональної виборчої комісії. Фінансувати такі вибори повинна виключно держава із державного бюджету, усі кандидати - у рівних можливостях, і ніяких спонсорів!

Таким чином, Верховна Рада буде складатися, приблизно, із 100 (сотні) дійсно народних депутатів. Вони повинні бути рівними серед рівних, їм буде заборонено утворювати будь-які фракції і «кааліції», і над ними не буде Голови Верховної Ради. Функції технічного головуючого на засіданнях може виконувати будь-який юрист, добре обізнаний з регламентом.Чому не має бути посади Голови Верховної Ради? Тому що така посада дає йому можливість стати самостійним політичним гравцем, хоча юридично він такий самий депутат, як і усі решта.

Головне ж призначення народного депутата – бути мудрим і «слухняним», тобто уважно слухати фахівців права, економіки, природних ресурсів, екології і т.д., зважувати різні думки і приймати разом остаточне рішення. Фактично, справжня робота депутатів дуже нагадує роботу присяжних у суді, а не мерехтіння на екранах телевізорів і власну або партійну саморекламу. Мені здається, що сотня мудреців – депутатів і мудрий Президент, дали би новий поштовх державі.

Далі, усі ініциативи Президента щодо призначення кандидатів на ключові посади у державі повинні пройти узгодження у Верховній Раді. Це ж стосується і законотворчих та інших кроків Президента. В свою чергу усі ініциативи Верховної Ради повинні бути узгодженні Президентом. Мабуть, у цьому і полягає баланс керування державою загальнообраними представниками народу.

Звичайно, зрозуміло, що в такому парламенті будуть представлені не тільки депутати, захоплені ідеєю української державності. Там будуть і представники «териториристів», але, по-перше, вони будуть у меншості, по-друге, депутат обраний за державний кошт і поза будь-якою партією, буде і поза будь-яким тиском. За таких обставин, можливо, і в таку голову прийде державницьке просвітління!

На місцевому рівні повинна бути трохи інша схема управління. Президент призначає місцевого адміністратора, тому що Ви вже обрали Президента Головним Адміністратором держави, а народ, через своїх депутатів, не тільки узгоджує кандидатуру Президента, а потім конторолює роботу адміністратора, але і провадить в життя ті господарські і законотворчі ініциативи, які необхідні даній місцевості. Звичайно, все у рамках єдиного діючого державного законодавства.

Оце і буде втіленням ідеї місцевого самоврядування через загальнодержавне.

Все ніби видається так просто і загальновідомо, тільки чому не застосовується в Україні? На мій погляд причина в тому, що після розпаду совєтської імперії в Україні, та й в Росії теж, не знайшлося мудрого Лідера нової держави, масштабу Гавела або Валенси, який би разом зі своїми однодумцями розробив би стратегію розбудови держави. Саме тому і Чехія, і Польща сьогодні у Європі, а Україна застрягла на роздоріжжі.

А новоявлені Президенти з прихованими до часу партбілетами КПРС взяли (чомусь?) за взірець державного управління і Конституції те, що прийнятно для західних демократій, не задумуючись, що ці демократії будувалися сторіччями. Звідси з’явилися і багаточисленні партії, і такий парламент, і приватизація, і кримінал, і як результат, зубожіння народу. Ще більшого, ніж було за совєтів.

В зв‘язку з цим виникає питання: «А кого ж сьогодні обирати Президентом, саме сьогодні, коли усі ми стали такими мудрими, так би мовити, заднім числом?». В такому разі треба задатися зустрічним питанням: «А хто із кандидатів в Президенти розуміє і декларує, що Україні потрібні кардинальні зміни в державному управлінні , і відповідно, в Конституції?».

Кожен з них говорить про необхідність змін, маючи у цьому свій власний і тих, що його просувають, інтерес . І тільки один з них говорить про зміни, виходячи з інтересів народу України, і маючи власний сумний досвід управління державою в період правового свавілля.

Я нагадаю Вам, що в 2004 році в час перемовин про третій тур Президентських виборів з участю міжнародних посередників, Віктор Андрійович Ющенко пішов на компроміс і погодився про обмеження повноважень майбутнього Президента України. Про що це свідчить?

Перше, його суперники здогадувалися про свою поразку і стелили, на всякий випадок, собі соломку, а йому готували - пастку.

Друге, якщо би він не пішов на компроміс, то це би означало, що Ви, мої дорогі, або вимерзли на Майдані, або Вас розігнали внутрішні війська з відповідними наслідками для Вас і для Помаранчевої Революції.

Третє. Маючи таку шалену підтримку народу і стільки соратників довкола себе, він був впевнений, що не потребує у майбутній діяльності, як Президента, тих повноважень, які були у попередників.

Міг він у цю хвилину, перебуваючи у надзвичайно тяжкому стані здоров’я, подумати, що через півроку-рік всі ті, кого називав «любі друзі» перетворяться у «любих ворогів»?

А сталося так, тому що вони не пробачили йому те, що не здійснив їх сподівань. Кожний з них мислив, що Президент буде до гробу життя зобов’язаний йому, бо він допоміг ніби Ющенкові стати Президентом. Це так закладене в натурі більшості людей, і тільки люди порядні до мозку костей здібні зробити добрий вчинок без будь-якої вдячності і відійти на бік, якщо цього вимагають обставини. Таких в команді Президента, мабуть, виявилося обмаль, решта, вибачте за грубе слово, скурвилася!

І тому, на жаль, сьогодні, у Президента Ющенка немає команди у широкому політичному розумінні цього слова.

Натомість у нього є більш потужна команда! Це Ви усі! Президент так і звертається до Вас: «Шановний український народе!», і цим дуже пишається. Я це бачу навіть звідси, з Москви. Хотілося би, щоби і Ви це побачили і відчули, і з такою ж шаною відносилися до свого Президента. Він на це заслуговує, бо зробив за час свого президентства для України велику ласку: він підняв її до рівня національної держави, яку знає і з якою рахується світ!

Спробую довести це на прикладі тих горезвісних «десяти кроків назустріч людям», про які усі говорять і закидають Президентові, і які, на мою думку, він з честю виконав.

Я, особисто, бачу 10 інших важливих кроків, назустріч державі і людям, які зробив Президент за час свого правління.

Крок перший. Це крок у Європу. Сподіваюся, що Ви погодитеся зі мною: ніхто з діючих політиків не поклав на це стільки зусиль, скільки Президент. Я впевнений, якщо Ви знову, як в 2004 році, довірите державу цьому Президентові, Україна наступного року укладе угоду з Європейським Союзом про асоціацію Україна - ЄС, а через 5 років Україна стане членом ЄС. Тільки Президент Ющенко має той кредит довіри у Європі, який дозволяє Україні сподіватися на такий перебіг подій. А той факт, що Україна стала членом Світової Організації Торгівлі, дає надію на те, що крок перший відбудеться неодмінно і у повній мірі.

Крок другий. Це крок від Росії. Не як держави - сусіда або торгівельного партнера, нарешті, держави - побратима, а як від політичного союзника. Ось це є суто важливо, і з цим не може змиритися політичне керівництво Росії.

Я думаю, Віктор Андрійович Ющенко, це перший Президент в новітній історії України, який замислився над тим, як зберегти незалежність і ідентичність України навіки. Підкреслю, навіки!

Росія не може бути у цьому союзником України по визначенню. Україна, як держава, не їснує у свідомості ні російських політиків, ні пересічних громадян. Для них це все ще «окраина» імперії, якої вже немає, а на побутовому рівні – це «хахлы и сало». Правда, українці не одинокі у такому «обожнюванні»: на інших «окраинах» є ще «чурки», «жиды», «черножопые» і «узкоглазые».

Мене завжди дивувало таке зверхнє ставлення до людей інших національностей, особливо, з позиції пролетарського інтернаціоналізму. Думаю, що і в Україні є такий самий гріх.

Але все це можна побороти в собі, якщо людям усіх національностей об’єднатися довкола ідеї будівництва єдиної української нації, про що говорить Президент.

Навіть, якщо припустити, що Росія сприйматиме Україну, як рівноцінного партнера у політичному союзі, виникає інша проблема, більш серйозна, для України. Справа в тому, що Росія маніакально вважає себе супердержавою, одним із політичних полюсів світу. Таким чином, Росія жорстко протиставляє себе усьому Західному Світові, і будь-який політичний союзник Росії буде заручником такої політики. Україні це потрібно?!

Я неодноразово замислювався на тим, чому Росія в усі свої часи, як держава, завжди шукала довкола себе ворогів і свідомо себе самоізолювала від зовнішньго світу, а отже від цивілізації? І прийшов до висновку, що правителі Росії банально боялися і бояться конкуренції з боку західних держав. Тримати своїх громадян у «ежовых» рукавицях можливо, лише відгородившись від усіх «залізною завісою». На мою думку, в сучасних умовах глобалізації такий режим існування неможливий: або Росія відкриється світові і стане його повноправним членом, або Росію чекає розпад, як держави.

А Україна повинна стати членом Європейського Союзу якнайшвидше, не чекаючи, поки Росія «дозріє»!

Крок третій. Це крок до незалежного енергозабезпечення держави. Знову ж таки, це крок витікає із попереднього.

Поки Кучма стояв на всіх 4-х кінцівках перед Кремлем, газ давали по 50 доларів. Як тільки політична ситуація і вектор руху в Україні змінився – по 350.

Що зробив Ющенко? Поставив питання про ринкові відношення у газовому бізнесі, тому що розуміє, що дешевий газ - це політичний і економічний зашморг для держави. Чому економічний? Приклад Росії демонструє це наочно. Дешевий газ і нафта всередині держави і їх надмірний експорт, ніби наркотики, фактично руйнують Росію. Недаремно Президент Медведєв так наголошує на необхідності модернізації усього і усюди в державі.

А Україна, дасть Біг, навчиться економно споживати газ по ринковій ціні, проведе з допомогою ЄС модернізацію газотранспортної системи, і ще на крок ближче стане до Європи!

Ось у чому мудрість справжнього Лідера нації!

Окрім того, Президент встановив сприятливі відносини з Президентом Азербайджану, і нафтопровід Одеса – Броди в аверсному напрямку обов’язково працюватиме.

І саме головне, Президент стоїть на тому, що для розробки нових власних родовищ нафти і газу, особливо на морському шельфі, треба запросити найпередовіші іноземні компанії на засадах відкритості і конкурентоспроможності.

Крок четвертий. Це крок до верховенства права и закону в державі. Ось на що весь час наголошує і чого сам дотримується Президент Ющенко. Задумайтеся, будь ласка, хоч одна людина в Україні була притягнута до крімінальної відповідальності по вказівці Президента?

Я впевнений, не була й не буде, тому що це протипоказано його принципам. В іншому разі, не можливо навіть думати про входження до Європейського Союзу!

А що ж робити, як кажуть люди, з тими бандитами від бізнесу та іншими, які сьогодні опанували державу? Боротися правовими методами. А для того, щоб боротися, треба мати ким! Повинна бути воля у тих, хто має боротися. Нині діючі борці (прокурори, судді, слідчі, міліціонери і т.д.) такої волі позбавлені за різними обставинами. Отже треба міняти і «борців», і обставини. Як це можна зробити?

Спочатку обрати Президента, далі – новий склад Верховної Ради, а решта Президент і Рада зроблять саме собою.
Повірте Президентові: через пару років правова система України буде повністю оновлена, якщо буде на то Ваша воля!

Я впевнений, Президент оновить більшість складу суддів, прокурорів, слідчих, зробивши ставку на молодих людей, навіть після студентської лавки. І в цьому є сенс, тому що у молодих -загостренне почуття справедливості, і вони ще не розбещені «потрібними» знайомствами і хабарами.

Міліціонерів замінять військовослужбовці, а перші нехай ідуть до війська по контракту або до роботи на підприємства і в сільські господарства. Досить вже жирувати на хабарництві, і бути причетними до десятків тисяч смертей на дорогах і на побутовому рівні!

А яким ще чином, окрім заміни усіх цих персонажів скандальних хронік, можливо позбавитися тотальної корупції і правового свавілля в державі, може хтось знає? Хай скаже.

На мою думку, є ще один спосіб боротьби з новітніми шахраями в бізнесі. Це позбавити їх, частково, колишньої державної власності, тобто провести деприватизацію. Я знаю,що Президент не любить цю тему, але без деприватизації, на мою думку, Україні не обійтись.

Перше питання, яке виникає: «Чи є правова підстава для деприватизації?». У мене виникає зустрічне питання: «А чи була правова підстава на проведення приватизації у тих правителів, хто її здійснив?».

Нас, хто своїми руками створив, так звану, соціалістичну державну власнісь хтось питав, чи хочемо ми її приватизувати? Може хтось пояснив людям, як ця власність буде функціонувати після того, як буде приватизована? Може був проведенний всенародний референдум про власність і форми її приватизації? Адже мова йшла про зміну політичного і єкономічного ладу в державі!

Я, особисто, такого не пам’ятаю! Памятаю тільки «Референдум про незалежність України», бо він був вигідний і народу, і політикам, а про приватизацію – «забули»?

Знаю тільки одне, що ті люди, які затіяли приватизацію - злочинці. І не просто злочинці по нерозумінню своєму, а злочинці далекоглядні і зухвалі. Вони прекрасно розуміли, що коять: поділимо власність, мов би, на усіх, а потім приберемо до рук обраних! Тому що тільки ідіот не знає, що справжня приватизація власності, це її перехід до рук того, хто її купив за реальні кошти!

Нас усіх нагло ошукали, зробивши видимість справедливого розподілу державної власності.

На жаль, ще раз повторюся, не знайшлося в той час в Україні Лідера, який би це розумів, мав совість і знав, в якому напрямку рухатися державі.

До речі, такий Лідер знайшовся у сусіда України, Білорусії, і тому він такий популярний серед свого народу.

Звичайно, одразу виникає питання, а що потім робити з деприватизованою власністю?

Продати або передати в оренду реальним світовим підприємцям і інвесторам, таким, як пан Міттал, котрий за кілька років зробив з бувшої Криворіжсталі сучасне виробництво, та ще й заплатив Україні 4.8 млрд. доларів!

Уявіть собі, як би Криворіжсталь залишилася державним підприємством, то цю суму, як дохід від її діяльності, Україна отримала би через 12 років, при умові, що за цей час Криворіжсталь взагалі би не розвалилася. А якби вона, не дай Бог, дісталася тоді Пінчукам – Ахметовим?! І чому пан Міттал заплатив реальну вартість за підприємство, а вони були готові заплатити лише 0.8 млрд. доларів? Тому що їх політика і політика тих урядовців, що їм і собі сприяли і сприяють, полягає в тому, щоби практично за безцінь скупити все, що можливо на сьогодні, а там буде видно. Вони не тільки не вміють і не мають досвіду управління і розвитку бізнесу на сучасному європейському рівні, вони не мають для цього коштів. Для себе їм вистачає, для модернізації підприємств – ні!

Тому необхідно повторно, з залученням міжнародних експертів, провести оцінку вартості державної власності, що була приватизована, зробити баланс між її реальною ціною і тою, що була заплачена, між прибутком, отриманим приватизатором з врахуванням ціни, яку він заплатив, і інвестиціями, які він зробив у підприємство.

Ось на цю балансову вартість нинішний власник підприємства і повинен повернути державі акції цього підприємства, а держава оголосить конкурс серед західних інвесторів і компаній, і знайде ті, які вдихнуть нове життя у подібні підприємства.

Тільки часткова деприватизація і повторна законна і справедлива приватизація бувшої державної власності підніме економіку України з колін, на які її поставила управлінська діяльність містечкових «суперменеджерів».

Таким чином, європейський і світовий бізнес самі прийдуть в Україну скоріше, ніж Україна потрапить у Європейський Союз!

В Україну прийде передова технологічна і економічна культура, люди навчаться сумлінно працювати і отримувати гідну платню, повернуться додому нещасні заробітчани.

І не треба боятися, що західний капітал стане власником або співвласником українських підприємств. Нікуди з України вони не подінуться, і будуть працювати, як працює нині компанія «Арселор Міттал Кривий Ріг». Дай Боже, щоби цей капітал лише відважився прийти в Україну!

В чому я абсолютно впевнений: цей капітал ніколи не прийде в Україну, поки тут одноосібно заправляють нинішні «капітани» від бізнесу, бо нема їм віри ніде у світі, крім, можливо в Росії, і зрозуміло чому - тут заправляють такі самі!

Крок п’ятий. Це крок до землі. Президент розуміє, що земля є головною матеріальною цінністью України. І якщо нею вірно розпорядитися, то через 5-10 років вона озолотить державу. Сільськогосподарські землі повинні бути справедливо приватизовані, так щоби знаходитися в руках тих, хто готовий їх обробляти. Питання в тому, де селянам взяти гроші?

Від повторної приватизації державної промисловості, про що йшлося вище. З цих грошових надходжень держава повинна створити фонд розбудови сучасного сільського господарства України з обов’язковим залученням до цього процесу західно-європейських сільскогосподарських підприємців.

Я сподіваюся, ніхто не буде сперечатися, що сьогоденний стан українського сільського господарства – це все ще стан середньовіччя! Хто не вірить, хай поїде в Нідерланди, Німеччину, Бельгію, і порівняє.

Крок шостий. Це крок до гривні. Недаремно Президент закликає Вас усіх бути з гривнею «на Ви»! Якщо люди будуть відноситися до своєї національної валюти, лише як до розмінної монети між доларом і євро, гривня не вижеве. Це ж стосується і підприємств, і банків. Можливо, є зміст заборонити обіг іноземних валют готівкою на теренах України, її вивіз і ввіз в Україну. Кредитні картки, та інші сучасні банківські інструменти дозволяють пересічному громадянинові вивезти і ввезти стільки іноземної валюти, скільки має на банківському рахунку, і скільки дозволяє законодавство.

Питання в тому, як залучити у реальний фінансовий обіг ту іноземну готівку, яку люди тримають «під подушкою»? Мені здається, тут тільки один спосіб: дати на гривневі депозити більший процент, ніж на депозити в іноземній валюті, і дати державні і банківські гарантії на безумовну схоронність цих депозитів. Зрештою, Президент в 1000 разів краще за мене знає, як треба обходитися з національною валютою. Взагалі, я повинен сказати, що на пострадянському просторі лише Україна має Президентом професіонала в галузі фінансів і економіки, що суперважливо у період становлення держави! То ж дайте йому можливість безпосередньо проводити ту економічну політику, яка сьогодні вкрай необхідна Україні.

Але мене вражає в Президентові не тільки це. Для цієї людини окрім високого професіоналізму, характерною ознакою є наявність цілісного світогляду про державоутворення і місце України в сучасному світі! Ось таким і повинен бути Лідер, якого Україні бракувало 1-го грудня 1991 року.

Крок сьомий. Це крок до мови. Ви коли-небудь чули, щоби Президент вживав на території держави, звертаючись до української аудиторії іншу, окрім української, мову? Думаю, ні. Тому що, Президент розуміє, що єдина державна мова, неначе нитка пронизує і зв’язує, як тканину, українське суспільство.

Натомість, інші видатні державні діячі використовують українську мову тільки, як політичний інструмент.

Наприклад, пан Янукович, приїзджає в одну частину України і говорить на тій мові, і ті речі, які прийнятні даній аудиторії, а в іншій частині України – навпаки. Чим не дволикий «Яник»?

А пані Тимошенко вичавлює із себе українські речення з такою натугою, ніби «всё пропало». Для кого вона демонструє весь цей маскарад з «косою» або гуцульським кожушком, для чого здаватися більшою українкою, ніж ти не є насправді? Як тільки зникають телекамери, зникає і все її українство, на жаль.
Я би хотів скористатися нагодою і звернутися до усіх, так званих, «русскоязычних» в Україні на їх рідній мові в знак поваги.

Уважаемые граждане Украины!

Не называйте себя этим словом, «русскоязычные», и другим не позволяйте. В этом есть что-то оскорбительное, созвучное с «русские язычники», а Вы все-таки православный люд. Если так случилось, что Вы, кто по своей воле, кто – нет, стали гражданами украинского государства, то уважайте его историю, культуру, традиции и Конституцию.

Так, как уважаем мы, украинцы, граждане России, историю, культуру, традиции и Конституцию России. Нам никому в голову не приходит требовать у Президента и Парламента сделать украинский язык третьим государственным на том основании, что по численности, мы третьи в стране после русских и татар.

Украинских школ нет – учим «мову» дома, украинского телевидения нет – смотрим Интернет, нет украинских культурных центров – танцуем гопака виртуально. Я приезжаю в Украину, и поражаюсь, включая телевизор: как – будто нахожусь в России! И Вы смеете утверждать о каком – то притеснении русского языка в Украине?

Не позволяйте политикам из России использовать Вас, как политический материал. Подумайте, если бы Вы на самом деле нужны были России, Вас бы давно позвали на историческую Родину, вместо того, чтобы придумывать разные Национальные Проекты по увеличению численности населения! Денег в России для этого более чем достаточно, но Вас удобнее «использовать», как «пятую колонну» на постсоветском пространстве в надежде возродить СССР. К счастью, это всего лишь еще одна маниакальная идея, которой болен российский политический истеблишмент.

Поэтому полюбите нашу историческую родину, так как мы полюбили Вашу, голосуйте за достойного украинского Президента, и через десяток лет Вы будете наслаждаться жизнью в европейской цивилизации, а мы будем приезжать к Вам в гости, по Шенгенской визе.

Ну а если трудно или противно полюбить, тогда милости просим к нам, в Россию, на ПМЖ!

Крок восьмий. Це крок до Церкви, до Єдиної Помісної Православної Церкви України. Президент розуміє, що Єдина Церква, як і мова, скріпить українську націю і урегулює нинішні міжконфесійні розбрати, що страшно руйнують суспільство.

Тепер свій крок до об’єднання повинні зробити Патріархи Християнських Церков, священники, церковні громади і Ви, мої любі, Українець і Україночко!

Крок дев’ятий. Це крок до Армії, до сучасної модернізованої Української Армії, в той же час не відірваної від українських військових традицій, і готової разом з країною увійти у Європейський Союз і його військово - політичну організацию – НАТО.

Крок десятий. Це крок до людської порядності. Я рахую цей крок Президента найбільш важливим, який він зробив за час свого президенства. Людської порядності - серед політиків, підприємців і просто пересічних українців, ось чого сьогодні вкрай бракує Україні.

І Президент, як Головнокомандуючий, своїм прикладом неначе показує усім: «Робіть, як я!».

Подумайте, чи Президент когось зрадив із своїх однодумців, чи може обізвав когось безпосередньо, навіть суперників або зрадників поганим словом? Я такого не пам’ятаю, хоча дуже уважно слідкую за тим, що говорить Президент. Так, він дозволяє собі різні афористичні порівняння щодо діяльності тих чи інших опонентів або «любих друзів», але до прямих образ Президент ніколи не опускався, на відміну від них.

Невже хтось може серйозно припустити, що Президент бореться персонально з Януковичем або Тимошенко? Я думаю, ні. Він намагається, в силу своїх можливостей і повноважень, поставити заслін страшному вірусу, який руйнує економіку і політику України.

Цей вірус називається Н2А1 (некомпетентність – обох і авантюризм - одної). І жах Президента полягає в тому, що Вона дійсно працює, від зорі до зорі!

Взагалі, серед публічніх людей України, яких маю змогу спостерігати, я вбачаю тільки двох, по-справжньому порядних: Віктора Ющенка і Андрія Шевченка.

Мабуть, це є і символічно, і радісно, тому що Україна хронічно «хвора» на політику і футбол.

До речі, та метаморфоза, яка відбулася з Андрієм Шевченком, тільки підкреслює, як важливо Україні і українцям прагнути у Європу. Якщо Ви пам’ятаєте, Шевченко поїхав туди футболістом – алмазом, а повернувся людиною – діамантом!

Оцим двом в Україні, я б з повагою і задоволенням потиснув руку, як би трапилася нагода.
А у Вас буде така нагода, потиснути руку Президентові, коли 17 січня 2010 року візьмете в руки бюлетень для голосування!

Зробіть це і за мене теж! Я був би надзвичайно щасливий, як би хоч одна людина в Україні, яка прочитала цього листа і яка мала сумнів, чи голосувати за Ющенка, проголосує за нього!

А якби усі...,мабуть, серце розірвалося би від радості і гордості за Вас! Ну а після того, як Ви повторно оберете Президентом Віктора Ющенка, Вам доведеться, як громадянам України, зробити ще один державний вчинок. Кожен з Вас повинен сісти і написати листа Президентові з вимогою провести Всеукраїнський Референдум «Про внесення змін до Конституції України».

Це дасть йому змогу, не зважаючи на шалений опір нинішних політичних «еліт», втілити в життя і свої ідеї щодо політичного устрою держави, і Ваші. Свої ідеї, які можуть лягти в текст Референдуму, Ви можете викласти у листі до Президента, так, як це зробив я у цьому листі до Вас.

Наприкінці, скажу ось що. Бути Народом – це дуже поважна і відповідальна справа!
Ми повинні слідкувати за кожним словом і вчинком тих, кого обираємо, аналізувати і оцінювати ці слова і вчинки, а не посміхатися зневажливо, і тим більше, не кепкувати з них, ніби перед Вами паяци.Паяци від політики можуть не тільки розсмішити, але і довести державу до сліз.

Ось в цьому і полягає робота Народу поміж виборами, щоби потім не помилитися, часом.

Усі як один – на вибори! Ніщо, ні робота, ні хвороба, ні зневіра у політику не повинні зупинити Вас, Ви зобов’язані обирати, тому що Ви і є держава, і Ви відповідаєте за себе і за неї!

Обнімаю Вас обох, з повагою і надією, з Новим Роком і Рождеством Христовим!
Слава Вам і Україні!

Бурик Мирослав Ярославович Росія, Москва
24 грудня 2009 року