Лібановщина, або Демографічні перипетії
Ігор Яковенко — російський журналіст і соціолог, узяв інтерв’ю в Елли Лібанової, директорки Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи НАН України. Бесіда розміщена в YouTube під назвою «Скільки насправді лишилось людей в Україні - назване число».
Перше враження — інтервʼю адресоване російській авдиторії, й не тільки тому, що воно російськомовне, але й через недвозначні реверанси в бік «руского міра». Не дивно, що воно викликало скандальну реакцію, насамперед серед «рускоязичних», тому варто подати аналіз матеріалу під кількісно-якісним кутом зору.
Про державницьку позицію директорки Інституту демографії сказати нема чого. Ну, хоча б таке її твердження — Україна є мононаціональною державою, в якій 98% становлять росіяни й українці (?!). Повторила також тезу й про неминучість прибуття щорічно до України після війни 300 тисяч емігрантів. Що це як не реверанс у бік окупантів з їхньою політикою заміщення місцевого населення й водночас демотиватор для українських захисників — мовляв, за кого кров проливаєте? І це за демонстрації повної відсутності в неї даних про демографічну динаміку в державі з часу останнього перепису 2001 року.
Якщо стисло, то намагався почути фаховий аналіз і, головне, україноцентричні рекомендації щодо вирішення демографічної проблеми.
Наприклад, про заходи з виправлення демографічної ситуації в нормальний спосіб: шляхом стимулювання народжуваності й зниження смертності, заохочення повернення українців з-за кордону (репатріації).
За її словами, демографічна ситуація виглядає фаталістичною. Дійсно, спостерігаємо стійке й суттєве зменшення українського населення. Але якщо оцінювати проблему з погляду наявності трудових ресурсів, то в нас і за таких обставин є «зайве» населення, безробітні. Економіка держави демонструє відсутність запиту на приріст робочої сили, навіть навпаки — через деіндустріалізацію територій та монополізацію галузей, особливо аграрної. Наслідком цього стає зниження народжуваності на тлі стагнації та деякого скорочення тривалості життя, спонукання громадян репродуктивного віку до пошуку роботи за кордоном.
Отже, приріст населення напряму повʼязаний з інвестиціями в створення робочих місць. Водночас загальносвітова практика демонструє зростання уваги до впровадження безлюдних технологій як чинник успішної конкуренції. Якщо після вступу нашої держави до ЄС відбуватиметься переміщення виробництв з країн Європейського Союзу до України після приєднання, то зʼявлятиметься й запит на працівників. Але потребу можна й треба буде вирішувати без залучення емігрантів. Адже зараз наплив емігрантів до розвинених країн спричинений не запитом їхніх економік, а збройними конфліктами в гарячих точках. Тому слід уберегтися навіть від натяків про перетворення України на еміграційний відстійник ЄС. Образно кажучи, стережімося Лібанової!
Із набуттям Україною незалежності її населення становило 52 млн. осіб. Половина з нього стійко голосувала на виборах в інтересах «руского міра», через це й маємо в залишку другу половину, яка залишилася в державі й чинить опір окупанту. До того ж українка — це не їхня «баба», багато народжувати не хоче й за гроші. Та й чи треба цього прагнути, щоб потім воно переполовинилось?
Завдання щодо стабілізації чисельності населення має вирішуватися якісними методами — інвестуванням у розвиток молодого покоління, заохоченням репатріації зарубіжних українців і їхніх капіталів.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким держава будуватиме стратегічну співпрацю. Репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» — України може стати ключовим інструментом покращення саме якісних показників демографічного становища. За прогнозами економістів, для відбудови бракуватиме кваліфікованих працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і заохочуватиме їх до подальшої репатріації, а також сприятиме натуралізації іноземців неукраїнського походження та їхнього інтелектуального капіталу. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни зумовила необхідність побудови житла індивідуального типу для сімей з кількома дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок» — цих урбаністичних атавізмів минулого.
Давно є на часі ухвалення Закону «Про українську націю» і на його основі — розроблення Державної програми розвитку вкраїнської нації. У ній мало б бути демографічне планування з урахуванням соціалізації жінок та чоловіків. У жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а в чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування показників на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: чисельність населення і ВВП на душу населення.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації є реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Закріплення в ньому положення про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України — землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про фізичне й духовне здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля та кордонів.
А все це можливе за однієї умови — наявності україноцентричних громадян!
В умовах довготривалої агресії на знищення держави Україна її керівництво дійшло до усвідомлення потреби перейматися утвердженням національної й громадянської ідентичності задля вирішення питання наявності в державі громадян, наділених не тільки національними почуттями, але й громадянськими якостями. Адже кількісну проблему просто так не вирішити, та й потреба є в справжніх громадянах, а не просто в населенні. Врешті, за якісними неодмінно настануть й кількісні зміни!
Напередодні широкомасштабного вторгнення окупаційних військ російської федерації Президент України підписав Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Минув рік його чинності, тож Кабінет Міністрів України має проінформувати Верховну Раду України про стан його виконання. Є низка підстав уважати, що виконання закону на місцях саботується, і для того склалися сприятливі умови. Пункти 19, 20 Типового положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування, а також Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року суперечать ст. 19 Конституції України щодо обов’язковості виконання закону всіма суб’єктами владних повноважень. Координаційні ради утворено за відомчим принципом, що унеможливлює їхній уплив на адміністративно-територіальні одиниці нижчих рівнів. Не виконується стаття 26 закону щодо науково-методичного забезпечення діяльності координаційних рад — вони відсутні. У той же час таку роботу міг би виконати Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, якби перебував у складі Національної академії наук України або Національної академії педагогічних наук України. Але його хочуть поховати в надрах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, звідки він і вийшов. Через це діяльність координаційних рад має несистемний характер, а в низці областей вони не діють або й узагалі не утворені. Навіть відсутній доступ до протоколів координаційної ради, яку очолює Міністр Кабінету Міністрів України Олег Немчінов. Незадовільною є й робота Управління з утвердження української національної та громадянської ідентичності Міністерства молоді та спорту України (очолюваного В. Гутцайтом, а віднедавна — М. Бідним) щодо його взаємодії з координаційними радами при облдержадміністраціях. І це не випадково, якщо поглянути прискіпливо на персональний склад очільників владних структур, які відповідальні за гуманітарну політику держави. Це голова Комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради України А. Кожем'якін, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України М. Потураєв, заступник Керівника Офісу Президента України О. Дніпров, т. в. о. Міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Р. Карандєєв. Закономірно, що в сприятливому середовищі й розквіта явище лібановщини — догодити й своїм, і чужим.
Микола ШКУРКО
БФ "Ніжен"
Перше враження — інтервʼю адресоване російській авдиторії, й не тільки тому, що воно російськомовне, але й через недвозначні реверанси в бік «руского міра». Не дивно, що воно викликало скандальну реакцію, насамперед серед «рускоязичних», тому варто подати аналіз матеріалу під кількісно-якісним кутом зору.
Про державницьку позицію директорки Інституту демографії сказати нема чого. Ну, хоча б таке її твердження — Україна є мононаціональною державою, в якій 98% становлять росіяни й українці (?!). Повторила також тезу й про неминучість прибуття щорічно до України після війни 300 тисяч емігрантів. Що це як не реверанс у бік окупантів з їхньою політикою заміщення місцевого населення й водночас демотиватор для українських захисників — мовляв, за кого кров проливаєте? І це за демонстрації повної відсутності в неї даних про демографічну динаміку в державі з часу останнього перепису 2001 року.
Якщо стисло, то намагався почути фаховий аналіз і, головне, україноцентричні рекомендації щодо вирішення демографічної проблеми.
Наприклад, про заходи з виправлення демографічної ситуації в нормальний спосіб: шляхом стимулювання народжуваності й зниження смертності, заохочення повернення українців з-за кордону (репатріації).
За її словами, демографічна ситуація виглядає фаталістичною. Дійсно, спостерігаємо стійке й суттєве зменшення українського населення. Але якщо оцінювати проблему з погляду наявності трудових ресурсів, то в нас і за таких обставин є «зайве» населення, безробітні. Економіка держави демонструє відсутність запиту на приріст робочої сили, навіть навпаки — через деіндустріалізацію територій та монополізацію галузей, особливо аграрної. Наслідком цього стає зниження народжуваності на тлі стагнації та деякого скорочення тривалості життя, спонукання громадян репродуктивного віку до пошуку роботи за кордоном.
Отже, приріст населення напряму повʼязаний з інвестиціями в створення робочих місць. Водночас загальносвітова практика демонструє зростання уваги до впровадження безлюдних технологій як чинник успішної конкуренції. Якщо після вступу нашої держави до ЄС відбуватиметься переміщення виробництв з країн Європейського Союзу до України після приєднання, то зʼявлятиметься й запит на працівників. Але потребу можна й треба буде вирішувати без залучення емігрантів. Адже зараз наплив емігрантів до розвинених країн спричинений не запитом їхніх економік, а збройними конфліктами в гарячих точках. Тому слід уберегтися навіть від натяків про перетворення України на еміграційний відстійник ЄС. Образно кажучи, стережімося Лібанової!
Із набуттям Україною незалежності її населення становило 52 млн. осіб. Половина з нього стійко голосувала на виборах в інтересах «руского міра», через це й маємо в залишку другу половину, яка залишилася в державі й чинить опір окупанту. До того ж українка — це не їхня «баба», багато народжувати не хоче й за гроші. Та й чи треба цього прагнути, щоб потім воно переполовинилось?
Завдання щодо стабілізації чисельності населення має вирішуватися якісними методами — інвестуванням у розвиток молодого покоління, заохоченням репатріації зарубіжних українців і їхніх капіталів.
Зараз відбувається процес формування так званого «Українського світу» – зарубіжного українства, з яким держава будуватиме стратегічну співпрацю. Репатріація цього «світового українства» до «землі обітованої» — України може стати ключовим інструментом покращення саме якісних показників демографічного становища. За прогнозами економістів, для відбудови бракуватиме кваліфікованих працівників. Рекрутування до іноземних підрядних компаній спеціалістів із числа зарубіжного українства слугуватиме вирішенню проблеми з трудовими ресурсами і заохочуватиме їх до подальшої репатріації, а також сприятиме натуралізації іноземців неукраїнського походження та їхнього інтелектуального капіталу. Втрата багатоквартирного фонду внаслідок війни зумовила необхідність побудови житла індивідуального типу для сімей з кількома дітьми. Таке індивідуальне житло для багатодітних сімей (принаймні обмінний фонд) потрібне замість гуртожитків, малосімейок, «хрущовок» — цих урбаністичних атавізмів минулого.
Давно є на часі ухвалення Закону «Про українську націю» і на його основі — розроблення Державної програми розвитку вкраїнської нації. У ній мало б бути демографічне планування з урахуванням соціалізації жінок та чоловіків. У жінок активна соціальна адаптація мала б відбуватися після 40 років (тобто після завершення дітородного періоду), а в чоловіків – до 40 років (тобто до сімейно-шлюбного періоду). Таким чином, робився б наголос на нормативній статево-рольовій поведінці, коли біологічні статево-рольові стереотипи збігаються з гендером, що зумовлюватиме найкращий демографічний результат.
Отже, держава має сформувати демографічний запит українському суспільству на підставі економічних обґрунтувань розвитку продуктивних сил на довготермінову перспективу за етапами 25 і 50 років з проміжними 5-річними термінами коригування показників на підставі переписів населення. А ефективність державного управління кожної владної каденції має оцінюватися щорічно за двома показниками: чисельність населення і ВВП на душу населення.
Вершиною україноцентричного підходу до відродження нації є реалізація ініціативи Президента України В. Зеленського про економічний паспорт українця. Закріплення в ньому положення про виплату на кожну дитину від народження й до досягнення повноліття частки від ренти основного національного багатства України — землі та її природних ресурсів мотивуватиме громадян до дітонародження, піклування про фізичне й духовне здоров’я, цінування громадянства й лояльності до держави, охорони її довкілля та кордонів.
А все це можливе за однієї умови — наявності україноцентричних громадян!
В умовах довготривалої агресії на знищення держави Україна її керівництво дійшло до усвідомлення потреби перейматися утвердженням національної й громадянської ідентичності задля вирішення питання наявності в державі громадян, наділених не тільки національними почуттями, але й громадянськими якостями. Адже кількісну проблему просто так не вирішити, та й потреба є в справжніх громадянах, а не просто в населенні. Врешті, за якісними неодмінно настануть й кількісні зміни!
Напередодні широкомасштабного вторгнення окупаційних військ російської федерації Президент України підписав Закон України "Про основні засади державної політики у сфері утвердження української національної та громадянської ідентичності». Минув рік його чинності, тож Кабінет Міністрів України має проінформувати Верховну Раду України про стан його виконання. Є низка підстав уважати, що виконання закону на місцях саботується, і для того склалися сприятливі умови. Пункти 19, 20 Типового положення про координаційну раду з питань утвердження української національної та громадянської ідентичності при Раді міністрів Автономної Республіки Крим, місцевому органі виконавчої влади, органі місцевого самоврядування, а також Стратегія утвердження української національної та громадянської ідентичності на період до 2030 року суперечать ст. 19 Конституції України щодо обов’язковості виконання закону всіма суб’єктами владних повноважень. Координаційні ради утворено за відомчим принципом, що унеможливлює їхній уплив на адміністративно-територіальні одиниці нижчих рівнів. Не виконується стаття 26 закону щодо науково-методичного забезпечення діяльності координаційних рад — вони відсутні. У той же час таку роботу міг би виконати Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, якби перебував у складі Національної академії наук України або Національної академії педагогічних наук України. Але його хочуть поховати в надрах Київського національного університету імені Тараса Шевченка, звідки він і вийшов. Через це діяльність координаційних рад має несистемний характер, а в низці областей вони не діють або й узагалі не утворені. Навіть відсутній доступ до протоколів координаційної ради, яку очолює Міністр Кабінету Міністрів України Олег Немчінов. Незадовільною є й робота Управління з утвердження української національної та громадянської ідентичності Міністерства молоді та спорту України (очолюваного В. Гутцайтом, а віднедавна — М. Бідним) щодо його взаємодії з координаційними радами при облдержадміністраціях. І це не випадково, якщо поглянути прискіпливо на персональний склад очільників владних структур, які відповідальні за гуманітарну політику держави. Це голова Комітету з питань молоді і спорту Верховної Ради України А. Кожем'якін, голова Комітету з питань гуманітарної та інформаційної політики Верховної Ради України М. Потураєв, заступник Керівника Офісу Президента України О. Дніпров, т. в. о. Міністра Міністерства культури та інформаційної політики України Р. Карандєєв. Закономірно, що в сприятливому середовищі й розквіта явище лібановщини — догодити й своїм, і чужим.
Микола ШКУРКО
БФ "Ніжен"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |