Куркульська донька
Чому народженим у повоєнну пору українцям їхні батьки, ніби за чиєюсь вказівкою, не розповідали правди про роки своєї молодості, яку їм судилося переживати в голоді, репресіях, страху, покорі, за нелюдських умов праці - особливо на колгоспних полях та тваринницьких фермах?
Чому страх говорити правду, шукати й відстоювати її й досі не полишає тих, які доживають свої життя в поріділих українських селах?
Незвичність цієї публікації в тому, що багатюща неймовірними фактами канва в ній снується довкола однієї сільської долі – доньки розкуркуленого 1933 року й засланого на смерть на далекі російські Соловки добропорядного українського селянина Івана Мозгового з ніжинської Данини. Але, кожен, хто читатиме, побачить у цьому тексті до болю рідні образи своїх дідів, бабусь, матерів і батьків. Варто лиш замінити прізвища, імена та населені пункти – і все розказане стосуватиметься чи не кожної української родини.
Для автора цей текст осібний і особливо болісний двома чинниками.
Перший: ідеться в ньому про матір, якій у січні 2021 виповнилося б 95. Та вже рівно чверть століття, не доживши два тижні до свого 70-ліття якихось два тижні, вона відійшла за небокрай.
Другий. Написаний він воістину кров’ю серця напередодні свого 65-річчя. Отож, у пору своєрідних підсумків пережитого і зробленого.
Яку недоказану своїй четвертій дитині правду куркульська донька, яка все життя несла на собі тавро народженої від «ворога народу», понесла з собою на той світ?
Який заповіт, обгорнутий у вишитий зловісного 1933 року її матір’ю рушник, залишила в батьковій скрині?
Прощання на Церковному майдані
Батька вона востаннє бачила у квітні 1933 року.
Галині тоді виповнилося сім, а старшим братам Івану і Андрію – відповідно 13 і 15 років. То було на Церковному майдані, де за вказівкою з району село відправляло в нікуди останніх невпокорених владі господарів. Сільське начальство презирливо називало їх куркулями.
Дві підводи із першими данинськими в’язнями совісті, оточеними озброєними енкаведистами, скермувалася на Дівицький Шлях, до ніжинської залізниці. Іван Мозговий весь час, аж до миті повороту підводи перед Байраками, не спускав погляду з облич найрідніших йому людей – дружини та трьох своїх дітей.
Напевне, він уже знав, що бачиться з ними востаннє.
Тоді, у квітні 1933-го, в умовах страшного голоду, який на очах косив залякане село, цей гордий данинський господар лиш розпочинав четвертий десяток свого життя. У його метиковитій голові завжди роїлися багато добрих намірів і світлих почувань щодо своєї родини, переданого у спадок від батька родючого поля, добропорядних господарів громади. Однак, намірам тим здійснитися не судилося. В село він більше не повернувся. Як пізніше з’ясувалося, загинув на Соловках.
Злою мачухою обернулася житейська доля не лише для Івана Мозгового, а й для його сім’ї.
Другий акт розкуркулення
На ранок на осиротілому без господаря обійсті розпочався другий акт розкуркулення. Гурт місцевих комнезамівців розбирав і вивозив до колгоспу, що формувався навпроти, практично все: сарай, клуню, повітку, віялу, соломорізку, двоє коней, корову, віз і весь реманент для обробітку землі. Відірвали й сіни від хати.
Без жодних засобів для існування в хаті залишалися дружина господаря з трьома дітьми та дві його молодші сестри – Христя і Явдоха.
Через кілька тижнів у село, за рознарядкою з району, привезли кілька підвід сімей-переселенців із «голодуючого Поволжжя». Рішення влади було таким: розміщувати прибульців на розкуркулених обійстях. Одну з таких сімей енкаведист у супроводі голови сільради привів … до обідраної хати Устини Мозгової. Від того, хто був у шкірянці, Устина почула відповідь на її мовчазні сльози: «Ти, куркульская сволочь. Ілі запісиваєшься в калхоз сегодня же, ілі вимєтаєшся із дома вмєстє со сваімі куркульскімі щенками».
Як таке можна було стерпіти?
Того дня на цьому дворищі розігралися дві трагедії: ще неповноліття, найменша, сестра Івана Мозгового Явдоха, не витримавши нервового потрясіння, повісилася на старій шовковиці, що її колись посадив дід Петро на городі.
Будучи в стані шоку, Устина із зовицею Христею тремтячими серцями і руками стали писати ті дві заяви про «добровільний» вступ до колгоспу…
Знущання над сестрою куркуля
На момент розкуркулення заможного обійстя Івана Мозгового найстарша із трьох його сетер Ольга вже була заміжня і мешкала в іншому кінці Данину батьків чоловіка.
Ольга, як і всі з родини Мозгових, була роботящою і доброзичливою. На той час, народивши маленьку Пашу, вона вже стала передовою ланковою новоутвореного колгоспу ім. Шевченка.
Не знала вона, що знущання влади над тими, хто був працьовитий і гордий, позначиться і на її долі.
І привід для розправи над такими був до неймовріності дикунським: сім узятих із колгоспного поля буряків.
Думку про крадіжку колгоспного буряка тоді не могла допустити жодна із членів її ланки. Знали, що за це, якщо попадешся, кара буде суворою. Втім, повертаючись додому уже потемки, кожна із жінок непомітно клала собі за пазуху чи до кишені фуфайки три-чотири бурячини. Адже вдома, де не залишилося ні мірки борошна, ці свіжі солодкі корені нерідко ставали рятівними для цілої знекровленої родини. Та то була всього лиш крихітна компенсація тих нелюдських умов, у яких доводилося тоді за безцінь працювати.
Про ці жіночі пазухи, що холодніли враз від того буряка, зазвичай знали колгоспні бригадири та й інші повноважні сільські активісти. Але, маючи такі ж родини, мешкаючи з тими трудівницями по сусідству і переживаючи такі ж злидні, більшість із них старалася цього не помічати.
Однак і такі «хитрощі» українського селянина провід компартії завчасно передбачив. Незважаючи на те, що в селах лютував голод, але лютували й прислані з району в шкіряних куртках начальницькі посіпаки. Вони, за таємно складеним графіком, несподівано «накривали» котресь із сіл. Данина, як одне з непокірних владі сіл, що вже потрапило на чорну дошку ганьби району, піддавалося таким наскокам частіше.
До хати ланкової двоє таких приїжджих посіпак разом із котримось із своїх, що виконував роль понятого, увірвалися уже тоді, коли родина готувалася спати. Ольга не знала, що вони вже побували вдома в однієї із членів ланки на ім’я Марфа і виявили в неї під полом кілька принесених щойно із поля буряків. Коли ту налякану жінку, що мала кількох дітей, стали забирати з собою, вона у розпачі вигукнула: «А чому тільки мене? Брали сьогодні й інші!». На оскаженілій крик «Назові, кто?» та випалила: «Наша ланкова».
Ольга не видала нікого. Мовчки показала в сінях на ті сім «крадених» буряків і так же мовчки, в чому стояла, вийшла з хати слідом за прийшлими викривачами ворогів радянської влади. Під двором уже стояла запряжена колгоспна підвода, на якій сиділа біла, мов крейда, Марфа.
Сім років в’язниці – за сім буряків
Її засудили швидко. Дали… по сім років. Незважаючи на благання чоловіка зважити, що Ольга має грудну дитину, якій щойно виповнилося півтора рочки, суддя був невблаганний: «Она воровала социалистическую собственность! Другим неповадно будет!». Але найгловніша причина для такого суворого вироку в іншому: передова ланкова була сестрою щойно засланого на соловки куркуля – «лютого ворога радянськї влади».
Сім років - за сім узятих на колгоспному полі буряків. І це тоді, в 1933-му. І це за умов, коли той буряк, як і пшениця, жито, тоннами пропадали просто так - у результаті нездатності бездарної влади організувати збереження вирощеними тими ж трудівницями урожаю.
Вже тоді, коли Ольга Мозгова відбувала перший рік свого ув’язнення в ніжинській тюрмі, як злісний розкрадач «соціалістичної власності», районна газета «Червона Носівщина», куди відносилися тоді Данина і Шатура, повідомляла мало не щономера, як гине той буряк по селах району. Ось витяг із замітки «Розкидають цукровий буряк», який стосується саме того колгоспу, звідки була ув’язнена колишня ланкова: «Колгосп імені Шевченка Данинської сільської ради,¸голова Федоренко, не бореться з втратами урожаю цукрового буряка. З накопаного буряка 74% лежить на полі і в’януть. Великі втрати при возці буряка. 3 жовтня по дорозі на приймальний пункт у В’юниці колгосп ім. Шевченка розкидав понад два мішки цукрового буряка»
Як згадує донька Ольги Петрівни Тетяна Тимофіївна Кишеня, мати найбільше переживала за свою первістку Пашу. Вона готова була все віддати, аби бути поряд із немовлям. Відважилася навіть запропонувати судді напередодні суду взяті з дому останні гроші. Та він різко відрізав: «Нє возьму. Оставь деньги маленькой сироте».
Вона тоді не надала значення тим словам. Не могла й припустити, що кинуті зі злістю тим безсердечним суддею слова про «маленьку сироту» стануть незабаром пророчими.
Чоловік Андрій помер від несподіваної хвороби, коли вона була ще ув’язненою. Донечка Паша, яка лиш навчилася ходити, стала напівсиротою.
Свій тюремний строк колишня передова ланкова данинського колгоспу ім. Т. Шевченка відбувала в Ніжинській жіночі колонії. Вона й за гратами працювала з такою ж чесністю і самовідданістю, як і в колгоспній ланці. Зранку до ночі прала білизну ув’язнених. Повірила в обіцянку, що за гарну працю і примірну поведінку можуть скоротити термін.
Термін той таки скоротили. Важко ствердити, що більше зіграло для перегляду справи: смерть чоловіка чи гідна подиву навіть у бездушних в’язничних наглядачів праця однієї засудженої на тривалий термін молодої матері.
Незабаром по поверненні із її маленька донька Паша від хвороб і недоїдання також пішла на той світ – вслід за батьком.
Залишатися в Данині Ольга Мозгова вже не могла. Чисту сторінку життя вона спробувала розпочати в соціалістичному селі Шлях Ілліча, який влада показово і в прискореному режимі будувала на колишніх данинських хуторах і мешканцями якого ставали родини із розкуркулених обійсть.
Три похоронки до одного двору
Що ж відбувалося на осиротілому куркульському обійсті Івана Мозгового у війну та після неї?
Навесні 1942-го, за німців, померла Устина Мозгова, яку скосила невиліковна хвороба у віці 42 роки, залишивши повною сиротою свою наймеш доньку Галину.
Згодом, уже у звільнене від німців село, до цього двору листоноша почав приносити страшні трикутники-похоронки.
Спочатку загинув молодший брат Іван. Із десятками тисяч таких як він - не навчених, не обстріляних і з однією рушницею на трьох, він був кинутий у справжню м’ясорубку операції маршала Жукова із визволення Києва. Для тих, хто й досі обожнює цього чотириразового героя СРСР, варто нагадати відносно новий історичний факт: коли напередодні форсування Дніпра йому доповіли, що на трьох рядових є лише одна рушниця зразка 1918 року і що плавзасобів через Дніпро не вистачає для всіх, маршал на те різко відповів: нічого, мовляв, страшного, чим більше хохлів загине в час цієї бліц-операції, тим менше доведеться вивозити їх у Сибір.
Похоронка на останнього представника чоловічої статі з цього колись добротного, заможного обійстя Мозгових – на старшого брата Андрія - прийшла в напіврозібрану одиноку хату, без хліва і стодоли, вже в 1944-му. Здавалося, передчасна смерть обійде цього красеня-хлопця. Адже майже всю війну пін пройшов фактично на передовій неушкодженим. Та останній його лист сестрі був посланий у Данину з-під щойно звільненої вінницької Жмеринки…
А незабаром Галина Мозгова триматиме в руках ще одну похоронку - на нареченого. І цей факт виводить ще на одну неймовірну історію, яку їй укотре судилося пережити.
Кохання, обпалене війною…
Весняної днини 1943-го в селі появився русявий юний красень на ймення Альоша. Мав прізвище Полтавець. Він був з родини колишніх данинських переселенців у кримські степи. Парубок приїхав погостити в родичів, у двоюрідної сестри Ївги.
Зустрілися ці двоє молодих людей випадково і за дивних обставин. Галя несла на своїх ще не окріплих плечах із лісу важкенний оберемок хмизу. Носилка із домотканого полотна не витримали ваги – розірвалася, і лісове друччя розсипалося посеред вулиці. А додому - ще не близько. Дівчина з розпуки заплакала. Отут і нагодився той хлопець. Допоміг зібрати хмиз і донести до хати. А потім разом розпалювали тим хмизом задубілу від морозу піч.
Совісний був хлопець, добрий і руки золоті мав – умів усе робити. Відтак до лісу за хмизом їздили підводою. Альоша брав коняку в Шатурі, в Галиної тітки Одарки. Через два місяці приїхали й Олексієві батьки для знайомства з майбутньою невісткою. Заручини були скромні, але так, як і належало віддавна серед українців, – із старостами, хлібом-сіллю і перев’язуванням рушників. Було то за два дні до того, як німці покинули село.
На третій день як німці покинули село Альошу забрали до радянського війська.
Гарно попрацювала доля-злодійка для цієї дівчини. За місяць після прощання отримала від нареченого довгого, зворушливого й оптимістичного листа. А через три дні по тому – той страшний «казьонний» конверт. В ньому – два аркуші і фотографія. Один аркуш – фабрично друкований, лише після слів «герически погиб при осовобожении…» вручну було вписане прізвище та ім’я її щасливої долі, яка не збулася, а на іншому, зім’ятому й залитому юначою кров’ю, писана рукою Альоші данинською адреса його нареченої. Прострілене й залите в крові лежало в тому конверті їхнє спільне, перше й останнє, фото. Його на початку 1943-го зробив лосинівський фотограф Микола Півень, що ходив тієї воєнної пори від села до села зі своєю старою «лійкою» в бажанні щось підзаробити.
Як виживала
Як виживала сама в такій хаті найменша з дітей куркуля Івана Петровича Мозгового – Галина Мозгова - відомо лише Богу. Скажімо, у роки війни вишивала (навчилася від матері) і тим трохи собі заробляла. А ще її врятувала корова.
З тією коровою пов’язана щемка історія. За німецької окупації на село прийшла вказівка: виділити для комендатури, що містилася в Лосинівці, кілька корів (доти німці в селі брали тільки «яйка» і «млєко»). Поліцаї склали список, який не був позбавлений «родства-кумівства»: туди потрапили здебільшого або вдовиці, або сироти, яких нікому було захищати. Тодішній староста села Іван Федорович Кулик прізвище Мозгової Галини з того списку викреслив. На обурені запитання інших ображених відповів: «Та вона ж одна-однісінька. Ви то виживете, а вона пропаде без тої корови»…
***
Через кілька років по війні доля звела її з одним із не багатьох молодих і нежонатих фронтовиків, кому пощастило вижити в тій страшній воєнній м’ясорубці – Степаном Тимошиком. На службу в Червону армію він був призваний із сусідньої Шатури весною 1939-го, незадовго до початку Другої світової війни. А повернувся додому весною 1944-го. Майже п’ять літ – в окопах і бліндажах, поруч із свистом куль і канонад, віч-на-віч зі смертю. В час одного з боїв на Білоруському фронті його винеси на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Думали, не виживе.
Вижив. Повернувся додому. І незважаючи на інвалідність першої групи, відразу пішов до колгоспу.
Бо ще жила надія, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя своїм майбутнім дітям…
Як куркульська донька реабілітовувала батька
Куркульська донька Галина Іванівна Мозгова-Тимошик, що залишилася без батька восьмирічною і на своїй гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу», до кінця свого життя боялася, аби ця чорна тінь не заступила долю її чотирьох дітей.
Нічого з усього того пережитого вона ніколи не розповідала. Але сама, потайки від дітей, шукала сліди свого батька. Будучи малограмотною, довірливо просила когось надійного на вулиці писати листи-звернення.
Уже по її смерті, в 1996-му, віднайшов у старовинній родинній скрині пакет паперів. Хвилі гарячого й холодного раз-по-раз проходили тілом, коли читав ці документи. У нас у селі такі документи називалися «казьонними», бо писалися друкарською машинкою на гербових бланках. Процитую деякі з них.
З Міністерства внутрішніх справ: «Повідомляємо, що в МВС України даних про розкуркулення Вашого батька немає».
З Комітету державної безпеки України: «На Вашего отца Мозгового Ивана Петровича документальных материалов в нашем архиве не имеется, по учету репрессированных лиц он у нас не значится. О возможно имеющихся на него сведениях рекомендуем запросить УВД Мурманской области, а также МВД Российской Федерации (Москва)».
Листи до Москви та Мурманська друкувалися на єдиній у той час у селі колгоспній друкарській машинці. У цих зверненнях містилося прохання колгоспниці колгоспу «Жовтнева революція» Галини Іванівни Тимошик (Мозгової) такого змісту:
«Прошу Вас, проверьте дела ссыльных и репрессированных по Черниговской области УССР за период 1930-1933 гг. и вышлите мне подтверждение о месте и сроке гибели моего отца Мозгового Ивана Петровича. Справка нужна для реабилитации доброго имени моего отца, его дочери и внуков».
Відповіді з Москви і Мурманська, звичайно ж, не прийшли. Однак, вона не припиняла пошуків. Проблиск надії з’явився у квітні 1991 року, коли в пресі було опубліковано довгоочікуваний мільйонами українців старшого покоління закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Згідно із цим законом, за відсутності архівних документів до районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих слід було подати три письмові свідчення живих учасників тих подій.
Дух свідків доби
У віднайденій теці віднаходжу три рукописні документи із назвою «Свідоцьке підтвердження». Варто процитувати один із них:
«Я, Сірик Наталка Василівна, 1903 року народження, уродженка і жителька села Даніно Ніжинського району Чернігівської області, підтверджую, що особисто знаю Мозгового Івана Петровича, уродженця і жителя села Даніно.
Знаю, що Мозговий Іван Петрович добросовісно працював у селі на власній землі, господарство на той час було міцне. Мав худобу і будівлі. До колгоспу не вступав. Десь у 1932 році його було арештовано і забрано з села, а господарство розкуркулено. Клуню, повітку, сарай, двоє коней, корову, сільськогосподарський інвентар, січкарню, віялку, віз кінний було передано до колгоспу. Куди забрали самого Мозгового І. П. , я не знаю.
Знаю, що жінка з малими дітьми залишилася в хаті з відірваною пристройкою. Після арешту в село він не повернувся. Записане з моїх слів підтверджую, про що й розписуюся. 20 травня 1992 року».
Такі ж підтвердження подало ще двоє живих на той час односельців, хто добре знав І. П. Мозгового, – Кательницький Василь Ананійович, 1900-го та Петрик Павло Петрович, 1913 років народження.
І – про останній документ, який не може не обпікати душу. Зроблена рукою матері вирізка із районної газети «Ніжинський вісник», що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків:
«Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством:
Мозговий Іван Петрович (с. Данине)».
Разом із Іваном Мозговим у цій замітці повідомлялося й про реабілітованих земляків з інших сіл Ніжинського району.
Материн заповіт
…У сотий і тисячний раз прагну уявити, які відчуття переживала в ті хвилини мати, коли вирізувала цю замітку з «районки» і клала її до пакунку з «казьонними» документами. Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – авторова цих рядків. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька.
Не встигла. Відійшла за небокрай 26 грудня 1996 року, не доживши якихось два тижні до свого 70-річчя. Та обов’язок перед світлою пам’яттю свого батька вона виконала. Як і ствердила в тому пакеті-посланні своє болісне до глибини душі прагнення передати у такий спосіб правду про нього своїм дітям і внукам.
І ще промовиста деталь кінця цієї непростої родинної історії.
Схований матір’ю у скрині пакет із документами про реабілітацію її батька був обгорнений рушником, який вишивала у трагічних 30-х роках минулого століття її мати – Устина Зіновіївна Мозгова (Дерезенко). Упізнаваний до болю чернігівський рослинний орнамент, помережаний хрестиком червоними і чорними нитками…
Усе обгорнуте в цьому рушнику – то материн заповіт. А сам рушник нині - найцінніший мій скарб із материної скрині. Він обвінчує в моїй київській домівці образ Святого Миколи…
Чекаю на доріст внучок - Аннички і Януськи, щоб змогли вони серцем почути від мене і розумом збагнути цю типову для мільйонів українських родин гірко-світлу історію.
Микола ТИМОШИК
Чому страх говорити правду, шукати й відстоювати її й досі не полишає тих, які доживають свої життя в поріділих українських селах?
Незвичність цієї публікації в тому, що багатюща неймовірними фактами канва в ній снується довкола однієї сільської долі – доньки розкуркуленого 1933 року й засланого на смерть на далекі російські Соловки добропорядного українського селянина Івана Мозгового з ніжинської Данини. Але, кожен, хто читатиме, побачить у цьому тексті до болю рідні образи своїх дідів, бабусь, матерів і батьків. Варто лиш замінити прізвища, імена та населені пункти – і все розказане стосуватиметься чи не кожної української родини.
Для автора цей текст осібний і особливо болісний двома чинниками.
Перший: ідеться в ньому про матір, якій у січні 2021 виповнилося б 95. Та вже рівно чверть століття, не доживши два тижні до свого 70-ліття якихось два тижні, вона відійшла за небокрай.
Другий. Написаний він воістину кров’ю серця напередодні свого 65-річчя. Отож, у пору своєрідних підсумків пережитого і зробленого.
Яку недоказану своїй четвертій дитині правду куркульська донька, яка все життя несла на собі тавро народженої від «ворога народу», понесла з собою на той світ?
Який заповіт, обгорнутий у вишитий зловісного 1933 року її матір’ю рушник, залишила в батьковій скрині?
Прощання на Церковному майдані
Батька вона востаннє бачила у квітні 1933 року.
Галині тоді виповнилося сім, а старшим братам Івану і Андрію – відповідно 13 і 15 років. То було на Церковному майдані, де за вказівкою з району село відправляло в нікуди останніх невпокорених владі господарів. Сільське начальство презирливо називало їх куркулями.
Дві підводи із першими данинськими в’язнями совісті, оточеними озброєними енкаведистами, скермувалася на Дівицький Шлях, до ніжинської залізниці. Іван Мозговий весь час, аж до миті повороту підводи перед Байраками, не спускав погляду з облич найрідніших йому людей – дружини та трьох своїх дітей.
Напевне, він уже знав, що бачиться з ними востаннє.
Тоді, у квітні 1933-го, в умовах страшного голоду, який на очах косив залякане село, цей гордий данинський господар лиш розпочинав четвертий десяток свого життя. У його метиковитій голові завжди роїлися багато добрих намірів і світлих почувань щодо своєї родини, переданого у спадок від батька родючого поля, добропорядних господарів громади. Однак, намірам тим здійснитися не судилося. В село він більше не повернувся. Як пізніше з’ясувалося, загинув на Соловках.
Злою мачухою обернулася житейська доля не лише для Івана Мозгового, а й для його сім’ї.
Другий акт розкуркулення
На ранок на осиротілому без господаря обійсті розпочався другий акт розкуркулення. Гурт місцевих комнезамівців розбирав і вивозив до колгоспу, що формувався навпроти, практично все: сарай, клуню, повітку, віялу, соломорізку, двоє коней, корову, віз і весь реманент для обробітку землі. Відірвали й сіни від хати.
Без жодних засобів для існування в хаті залишалися дружина господаря з трьома дітьми та дві його молодші сестри – Христя і Явдоха.
Через кілька тижнів у село, за рознарядкою з району, привезли кілька підвід сімей-переселенців із «голодуючого Поволжжя». Рішення влади було таким: розміщувати прибульців на розкуркулених обійстях. Одну з таких сімей енкаведист у супроводі голови сільради привів … до обідраної хати Устини Мозгової. Від того, хто був у шкірянці, Устина почула відповідь на її мовчазні сльози: «Ти, куркульская сволочь. Ілі запісиваєшься в калхоз сегодня же, ілі вимєтаєшся із дома вмєстє со сваімі куркульскімі щенками».
Як таке можна було стерпіти?
Того дня на цьому дворищі розігралися дві трагедії: ще неповноліття, найменша, сестра Івана Мозгового Явдоха, не витримавши нервового потрясіння, повісилася на старій шовковиці, що її колись посадив дід Петро на городі.
Будучи в стані шоку, Устина із зовицею Христею тремтячими серцями і руками стали писати ті дві заяви про «добровільний» вступ до колгоспу…
Знущання над сестрою куркуля
На момент розкуркулення заможного обійстя Івана Мозгового найстарша із трьох його сетер Ольга вже була заміжня і мешкала в іншому кінці Данину батьків чоловіка.
Ольга, як і всі з родини Мозгових, була роботящою і доброзичливою. На той час, народивши маленьку Пашу, вона вже стала передовою ланковою новоутвореного колгоспу ім. Шевченка.
Не знала вона, що знущання влади над тими, хто був працьовитий і гордий, позначиться і на її долі.
І привід для розправи над такими був до неймовріності дикунським: сім узятих із колгоспного поля буряків.
Думку про крадіжку колгоспного буряка тоді не могла допустити жодна із членів її ланки. Знали, що за це, якщо попадешся, кара буде суворою. Втім, повертаючись додому уже потемки, кожна із жінок непомітно клала собі за пазуху чи до кишені фуфайки три-чотири бурячини. Адже вдома, де не залишилося ні мірки борошна, ці свіжі солодкі корені нерідко ставали рятівними для цілої знекровленої родини. Та то була всього лиш крихітна компенсація тих нелюдських умов, у яких доводилося тоді за безцінь працювати.
Про ці жіночі пазухи, що холодніли враз від того буряка, зазвичай знали колгоспні бригадири та й інші повноважні сільські активісти. Але, маючи такі ж родини, мешкаючи з тими трудівницями по сусідству і переживаючи такі ж злидні, більшість із них старалася цього не помічати.
Однак і такі «хитрощі» українського селянина провід компартії завчасно передбачив. Незважаючи на те, що в селах лютував голод, але лютували й прислані з району в шкіряних куртках начальницькі посіпаки. Вони, за таємно складеним графіком, несподівано «накривали» котресь із сіл. Данина, як одне з непокірних владі сіл, що вже потрапило на чорну дошку ганьби району, піддавалося таким наскокам частіше.
До хати ланкової двоє таких приїжджих посіпак разом із котримось із своїх, що виконував роль понятого, увірвалися уже тоді, коли родина готувалася спати. Ольга не знала, що вони вже побували вдома в однієї із членів ланки на ім’я Марфа і виявили в неї під полом кілька принесених щойно із поля буряків. Коли ту налякану жінку, що мала кількох дітей, стали забирати з собою, вона у розпачі вигукнула: «А чому тільки мене? Брали сьогодні й інші!». На оскаженілій крик «Назові, кто?» та випалила: «Наша ланкова».
Ольга не видала нікого. Мовчки показала в сінях на ті сім «крадених» буряків і так же мовчки, в чому стояла, вийшла з хати слідом за прийшлими викривачами ворогів радянської влади. Під двором уже стояла запряжена колгоспна підвода, на якій сиділа біла, мов крейда, Марфа.
Сім років в’язниці – за сім буряків
Її засудили швидко. Дали… по сім років. Незважаючи на благання чоловіка зважити, що Ольга має грудну дитину, якій щойно виповнилося півтора рочки, суддя був невблаганний: «Она воровала социалистическую собственность! Другим неповадно будет!». Але найгловніша причина для такого суворого вироку в іншому: передова ланкова була сестрою щойно засланого на соловки куркуля – «лютого ворога радянськї влади».
Сім років - за сім узятих на колгоспному полі буряків. І це тоді, в 1933-му. І це за умов, коли той буряк, як і пшениця, жито, тоннами пропадали просто так - у результаті нездатності бездарної влади організувати збереження вирощеними тими ж трудівницями урожаю.
Вже тоді, коли Ольга Мозгова відбувала перший рік свого ув’язнення в ніжинській тюрмі, як злісний розкрадач «соціалістичної власності», районна газета «Червона Носівщина», куди відносилися тоді Данина і Шатура, повідомляла мало не щономера, як гине той буряк по селах району. Ось витяг із замітки «Розкидають цукровий буряк», який стосується саме того колгоспу, звідки була ув’язнена колишня ланкова: «Колгосп імені Шевченка Данинської сільської ради,¸голова Федоренко, не бореться з втратами урожаю цукрового буряка. З накопаного буряка 74% лежить на полі і в’януть. Великі втрати при возці буряка. 3 жовтня по дорозі на приймальний пункт у В’юниці колгосп ім. Шевченка розкидав понад два мішки цукрового буряка»
Як згадує донька Ольги Петрівни Тетяна Тимофіївна Кишеня, мати найбільше переживала за свою первістку Пашу. Вона готова була все віддати, аби бути поряд із немовлям. Відважилася навіть запропонувати судді напередодні суду взяті з дому останні гроші. Та він різко відрізав: «Нє возьму. Оставь деньги маленькой сироте».
Вона тоді не надала значення тим словам. Не могла й припустити, що кинуті зі злістю тим безсердечним суддею слова про «маленьку сироту» стануть незабаром пророчими.
Чоловік Андрій помер від несподіваної хвороби, коли вона була ще ув’язненою. Донечка Паша, яка лиш навчилася ходити, стала напівсиротою.
Свій тюремний строк колишня передова ланкова данинського колгоспу ім. Т. Шевченка відбувала в Ніжинській жіночі колонії. Вона й за гратами працювала з такою ж чесністю і самовідданістю, як і в колгоспній ланці. Зранку до ночі прала білизну ув’язнених. Повірила в обіцянку, що за гарну працю і примірну поведінку можуть скоротити термін.
Термін той таки скоротили. Важко ствердити, що більше зіграло для перегляду справи: смерть чоловіка чи гідна подиву навіть у бездушних в’язничних наглядачів праця однієї засудженої на тривалий термін молодої матері.
Незабаром по поверненні із її маленька донька Паша від хвороб і недоїдання також пішла на той світ – вслід за батьком.
Залишатися в Данині Ольга Мозгова вже не могла. Чисту сторінку життя вона спробувала розпочати в соціалістичному селі Шлях Ілліча, який влада показово і в прискореному режимі будувала на колишніх данинських хуторах і мешканцями якого ставали родини із розкуркулених обійсть.
Три похоронки до одного двору
Що ж відбувалося на осиротілому куркульському обійсті Івана Мозгового у війну та після неї?
Навесні 1942-го, за німців, померла Устина Мозгова, яку скосила невиліковна хвороба у віці 42 роки, залишивши повною сиротою свою наймеш доньку Галину.
Згодом, уже у звільнене від німців село, до цього двору листоноша почав приносити страшні трикутники-похоронки.
Спочатку загинув молодший брат Іван. Із десятками тисяч таких як він - не навчених, не обстріляних і з однією рушницею на трьох, він був кинутий у справжню м’ясорубку операції маршала Жукова із визволення Києва. Для тих, хто й досі обожнює цього чотириразового героя СРСР, варто нагадати відносно новий історичний факт: коли напередодні форсування Дніпра йому доповіли, що на трьох рядових є лише одна рушниця зразка 1918 року і що плавзасобів через Дніпро не вистачає для всіх, маршал на те різко відповів: нічого, мовляв, страшного, чим більше хохлів загине в час цієї бліц-операції, тим менше доведеться вивозити їх у Сибір.
Похоронка на останнього представника чоловічої статі з цього колись добротного, заможного обійстя Мозгових – на старшого брата Андрія - прийшла в напіврозібрану одиноку хату, без хліва і стодоли, вже в 1944-му. Здавалося, передчасна смерть обійде цього красеня-хлопця. Адже майже всю війну пін пройшов фактично на передовій неушкодженим. Та останній його лист сестрі був посланий у Данину з-під щойно звільненої вінницької Жмеринки…
А незабаром Галина Мозгова триматиме в руках ще одну похоронку - на нареченого. І цей факт виводить ще на одну неймовірну історію, яку їй укотре судилося пережити.
Кохання, обпалене війною…
Весняної днини 1943-го в селі появився русявий юний красень на ймення Альоша. Мав прізвище Полтавець. Він був з родини колишніх данинських переселенців у кримські степи. Парубок приїхав погостити в родичів, у двоюрідної сестри Ївги.
Зустрілися ці двоє молодих людей випадково і за дивних обставин. Галя несла на своїх ще не окріплих плечах із лісу важкенний оберемок хмизу. Носилка із домотканого полотна не витримали ваги – розірвалася, і лісове друччя розсипалося посеред вулиці. А додому - ще не близько. Дівчина з розпуки заплакала. Отут і нагодився той хлопець. Допоміг зібрати хмиз і донести до хати. А потім разом розпалювали тим хмизом задубілу від морозу піч.
Совісний був хлопець, добрий і руки золоті мав – умів усе робити. Відтак до лісу за хмизом їздили підводою. Альоша брав коняку в Шатурі, в Галиної тітки Одарки. Через два місяці приїхали й Олексієві батьки для знайомства з майбутньою невісткою. Заручини були скромні, але так, як і належало віддавна серед українців, – із старостами, хлібом-сіллю і перев’язуванням рушників. Було то за два дні до того, як німці покинули село.
На третій день як німці покинули село Альошу забрали до радянського війська.
Гарно попрацювала доля-злодійка для цієї дівчини. За місяць після прощання отримала від нареченого довгого, зворушливого й оптимістичного листа. А через три дні по тому – той страшний «казьонний» конверт. В ньому – два аркуші і фотографія. Один аркуш – фабрично друкований, лише після слів «герически погиб при осовобожении…» вручну було вписане прізвище та ім’я її щасливої долі, яка не збулася, а на іншому, зім’ятому й залитому юначою кров’ю, писана рукою Альоші данинською адреса його нареченої. Прострілене й залите в крові лежало в тому конверті їхнє спільне, перше й останнє, фото. Його на початку 1943-го зробив лосинівський фотограф Микола Півень, що ходив тієї воєнної пори від села до села зі своєю старою «лійкою» в бажанні щось підзаробити.
Як виживала
Як виживала сама в такій хаті найменша з дітей куркуля Івана Петровича Мозгового – Галина Мозгова - відомо лише Богу. Скажімо, у роки війни вишивала (навчилася від матері) і тим трохи собі заробляла. А ще її врятувала корова.
З тією коровою пов’язана щемка історія. За німецької окупації на село прийшла вказівка: виділити для комендатури, що містилася в Лосинівці, кілька корів (доти німці в селі брали тільки «яйка» і «млєко»). Поліцаї склали список, який не був позбавлений «родства-кумівства»: туди потрапили здебільшого або вдовиці, або сироти, яких нікому було захищати. Тодішній староста села Іван Федорович Кулик прізвище Мозгової Галини з того списку викреслив. На обурені запитання інших ображених відповів: «Та вона ж одна-однісінька. Ви то виживете, а вона пропаде без тої корови»…
***
Через кілька років по війні доля звела її з одним із не багатьох молодих і нежонатих фронтовиків, кому пощастило вижити в тій страшній воєнній м’ясорубці – Степаном Тимошиком. На службу в Червону армію він був призваний із сусідньої Шатури весною 1939-го, незадовго до початку Другої світової війни. А повернувся додому весною 1944-го. Майже п’ять літ – в окопах і бліндажах, поруч із свистом куль і канонад, віч-на-віч зі смертю. В час одного з боїв на Білоруському фронті його винеси на носилках, зрикошеченого кулями й осколками. Думали, не виживе.
Вижив. Повернувся додому. І незважаючи на інвалідність першої групи, відразу пішов до колгоспу.
Бо ще жила надія, що завтра буде добрішим і кращим. Бо хотілося кращого життя своїм майбутнім дітям…
Як куркульська донька реабілітовувала батька
Куркульська донька Галина Іванівна Мозгова-Тимошик, що залишилася без батька восьмирічною і на своїй гіркій сирітській долі сповна відчула, що значить носити тавро народженої від «ворога народу», до кінця свого життя боялася, аби ця чорна тінь не заступила долю її чотирьох дітей.
Нічого з усього того пережитого вона ніколи не розповідала. Але сама, потайки від дітей, шукала сліди свого батька. Будучи малограмотною, довірливо просила когось надійного на вулиці писати листи-звернення.
Уже по її смерті, в 1996-му, віднайшов у старовинній родинній скрині пакет паперів. Хвилі гарячого й холодного раз-по-раз проходили тілом, коли читав ці документи. У нас у селі такі документи називалися «казьонними», бо писалися друкарською машинкою на гербових бланках. Процитую деякі з них.
З Міністерства внутрішніх справ: «Повідомляємо, що в МВС України даних про розкуркулення Вашого батька немає».
З Комітету державної безпеки України: «На Вашего отца Мозгового Ивана Петровича документальных материалов в нашем архиве не имеется, по учету репрессированных лиц он у нас не значится. О возможно имеющихся на него сведениях рекомендуем запросить УВД Мурманской области, а также МВД Российской Федерации (Москва)».
Листи до Москви та Мурманська друкувалися на єдиній у той час у селі колгоспній друкарській машинці. У цих зверненнях містилося прохання колгоспниці колгоспу «Жовтнева революція» Галини Іванівни Тимошик (Мозгової) такого змісту:
«Прошу Вас, проверьте дела ссыльных и репрессированных по Черниговской области УССР за период 1930-1933 гг. и вышлите мне подтверждение о месте и сроке гибели моего отца Мозгового Ивана Петровича. Справка нужна для реабилитации доброго имени моего отца, его дочери и внуков».
Відповіді з Москви і Мурманська, звичайно ж, не прийшли. Однак, вона не припиняла пошуків. Проблиск надії з’явився у квітні 1991 року, коли в пресі було опубліковано довгоочікуваний мільйонами українців старшого покоління закон України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні». Згідно із цим законом, за відсутності архівних документів до районної комісії з питань поновлення прав реабілітованих слід було подати три письмові свідчення живих учасників тих подій.
Дух свідків доби
У віднайденій теці віднаходжу три рукописні документи із назвою «Свідоцьке підтвердження». Варто процитувати один із них:
«Я, Сірик Наталка Василівна, 1903 року народження, уродженка і жителька села Даніно Ніжинського району Чернігівської області, підтверджую, що особисто знаю Мозгового Івана Петровича, уродженця і жителя села Даніно.
Знаю, що Мозговий Іван Петрович добросовісно працював у селі на власній землі, господарство на той час було міцне. Мав худобу і будівлі. До колгоспу не вступав. Десь у 1932 році його було арештовано і забрано з села, а господарство розкуркулено. Клуню, повітку, сарай, двоє коней, корову, сільськогосподарський інвентар, січкарню, віялку, віз кінний було передано до колгоспу. Куди забрали самого Мозгового І. П. , я не знаю.
Знаю, що жінка з малими дітьми залишилася в хаті з відірваною пристройкою. Після арешту в село він не повернувся. Записане з моїх слів підтверджую, про що й розписуюся. 20 травня 1992 року».
Такі ж підтвердження подало ще двоє живих на той час односельців, хто добре знав І. П. Мозгового, – Кательницький Василь Ананійович, 1900-го та Петрик Павло Петрович, 1913 років народження.
І – про останній документ, який не може не обпікати душу. Зроблена рукою матері вирізка із районної газети «Ніжинський вісник», що має назву «Справедливість відновлено». В ній – кілька газетних рядків:
«Відповідно до ст. 3 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» та рішення комісії районної Ради народних депутатів з питань поновлення прав реабілітованих днями реабілітовані такі громадяни району, вислані з постійного місця проживання або позбавлені майна під виглядом боротьби з куркульством:
Мозговий Іван Петрович (с. Данине)».
Разом із Іваном Мозговим у цій замітці повідомлялося й про реабілітованих земляків з інших сіл Ніжинського району.
Материн заповіт
…У сотий і тисячний раз прагну уявити, які відчуття переживала в ті хвилини мати, коли вирізувала цю замітку з «районки» і клала її до пакунку з «казьонними» документами. Цілком очевидно, що вона готувала передати цей пакет своєму найменшому синові – авторова цих рядків. Й тоді розповісти, нарешті, правду про свого батька.
Не встигла. Відійшла за небокрай 26 грудня 1996 року, не доживши якихось два тижні до свого 70-річчя. Та обов’язок перед світлою пам’яттю свого батька вона виконала. Як і ствердила в тому пакеті-посланні своє болісне до глибини душі прагнення передати у такий спосіб правду про нього своїм дітям і внукам.
І ще промовиста деталь кінця цієї непростої родинної історії.
Схований матір’ю у скрині пакет із документами про реабілітацію її батька був обгорнений рушником, який вишивала у трагічних 30-х роках минулого століття її мати – Устина Зіновіївна Мозгова (Дерезенко). Упізнаваний до болю чернігівський рослинний орнамент, помережаний хрестиком червоними і чорними нитками…
Усе обгорнуте в цьому рушнику – то материн заповіт. А сам рушник нині - найцінніший мій скарб із материної скрині. Він обвінчує в моїй київській домівці образ Святого Миколи…
Чекаю на доріст внучок - Аннички і Януськи, щоб змогли вони серцем почути від мене і розумом збагнути цю типову для мільйонів українських родин гірко-світлу історію.
Микола ТИМОШИК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |