Коли у тебе є що сказати читачеві - на світ з'являється книга!
«Ігоре, - якось запитав у мене Павло Володимирович Михед, який на початку 90-х у Ніжинському педінституті на курсі, де я мав честь навчатися, викладав зарубіжну літературу, - а ви що-небудь пишете?». «Як вам сказати, Павле Володимировичу?» - відповів я з філософським виразом обличчя, притуливши сильніше мобільний телефон до щоки. І тієї ж миті подумав: от якби пан професор побачив вираз мого одухотвореного обличчя при сказаних словах, то ставив би свого часу мені заліки з першого разу, а не з другого чи навіть з третього. «Щоб я не писав, Павле Володимировичу, за щоб не брався, виходить одне й те ж – щось несерйозне й жартівливе», - як на духу зізнався професору.
От мій товариш й однокурсник по філологічному факультету Василь Пабат - зовсім інша справа: взяв та й написав повість на автобіографічній основі. І що вражає, завершальні правки до книги робив він у практично блокованому російськими окупантами Чернігові, у перервах між заступанням на службу. Для цього нацгвардієць брав до рук смартфона, який через серйозні перебої із зв’язком постійно зависав, і в такий спосіб намагався довести до належної кондиції тексти, написані ще двадцять років тому, якраз по завершенні навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті. Якщо зі мною щось лихе трапиться, то хоча б книга залишиться, міркував собі товариш. Ну чим, скажіть мені, не привід для захоплення?!..
Та давайте поговоримо про саму книгу. Отже, повість «Світло далекої зірки», як на мене, вийшла досить цікавою, поєднавши в собі елементи детективу, еротики, психологічної драми; з розгалуженими сюжетними лініями, розлогими, як для цього жанру, описами природи, яка в одних випадках співзвучна, в інших – контрастує з настроєм головного героя твору Нестора, в якому одразу впізнаємо самого автора.
Навчання в інституті, студентська дружба й кохання, морально-етичне й психологічне обличчя деяких сучасників, протистояння характерів й життєвих позицій, активна участь у суспільно-політичному й культурному житті, пошук відповідей на запитання, поставлених життям – про все це та інше йдеться в повісті, де тісно переплелися реальність з художнім домислом, тобто вигадкою. Та головне, що кохання в повісті не вигадане - воно справжнє: щире, часом безрозсудне, чуттєве, але, як це часто буває, нерозділене. І саме тема кохання проходить червоною лінією через увесь твір.
Ніжинські кримінальні авторитети, їх вірні прислужники, місцевий кагебіст, його агенти, що за першої ліпшої нагоди «стукають» в компетентні органи на інакодумців, ведуть брудну діяльність, спрямовану на знищення бізнесових конкурентів новоспечених господарів життя; привид Миколи Гоголя, що блукає коридорами старого корпусу; звичайні ніжинські студенти, які за покликом серця поринули в процеси, пов’язані із здобуттям Україною державної Незалежності – ці та інші персонажі (одні з них діють під вигаданими, інші – під власними іменами) грають за розписаними автором правилами й ролями, тримаючи в напрузі читача від першої до останньої сторінки.
До книги також увійшла добірка віршів Василя Пабата, а також літературна стаття «Еволюція ідеї драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Думаю, «Лісова пісня» зацікавила пана Василя зовсім не випадково, адже тема зрадженої любові в трикутнику Лукаш - Мавка - Килина, так досконало й майстерно розкрита Лесею Українкою, близька автору, а тому знайшла своє відображення у взаєминах іншого любовного трикутника: Нестор - Ірина - Корж.
Читаючи книгу товариша, ніби повернувся в студентські часи. І зринули в пам’яті насичені різними цікавими подіями інститутські будні, зустрічі з відомими особистостями - Ігорем Качуровським, Іваном Кошелівцем, Еммою Андієвською, Євгеном Гуцалом, Олесем Бердником та іншими, пригадалися однокурсники, викладачі, гуртожитівський побут, намалювалася перед очима велика стоса обов’язкової для прочитання на філологічному факультеті літератури, на яку банально не вистачало часу, адже, потрапивши у вир суспільних змін (участь у акціях, мітингах, інших заходах, ініційованих Рухом, товариством «Просвіта», іншими патріотичними організаціями, що тільки-но зароджувалися), не так просто було взятися за навчання. Та, дякувати Богові, навчали нас прогресивні й мудрі викладачі, такі як Павло Михед, Олександр Ковальчук, Олександр Гадзінський та інші, які все добре розуміли, а тому часто закривали очі на наші «проколи».
Та від ліричного відступу повернімося знову до розмови про книгу «Світло далекої зірки». На моє глибоке переконання, вона має викликати інтерес не лише в тих читачів, чиє студентське життя припало на кінець 80-х – початок 90-х років й тісно пов’язане з Ніжинським педагогічним інститутом (нині університетом), але й у значно ширшої аудиторії не залежно від віку й статі. Відтак всі бажаючі отримати книгу ще мають можливість це зробити (на щастя, автор не всі примірники роздарував друзям й бібліотекам, де відбувались презентації), написавши відповідне текстове повідомлення у месенджер фейсбуку пана Василя https://www.facebook.com/vasil.nabat
Ну й насамкінець закликаю шановне панство всіляко підтримувати українських авторів, читати їх твори, радити це робити своїм рідним, друзям й знайомим. Літератори й письменники в ці непрості часи також потребують нашої з вами підтримки й уваги.
Ігор Сенченко
От мій товариш й однокурсник по філологічному факультету Василь Пабат - зовсім інша справа: взяв та й написав повість на автобіографічній основі. І що вражає, завершальні правки до книги робив він у практично блокованому російськими окупантами Чернігові, у перервах між заступанням на службу. Для цього нацгвардієць брав до рук смартфона, який через серйозні перебої із зв’язком постійно зависав, і в такий спосіб намагався довести до належної кондиції тексти, написані ще двадцять років тому, якраз по завершенні навчання в Ніжинському державному педагогічному інституті. Якщо зі мною щось лихе трапиться, то хоча б книга залишиться, міркував собі товариш. Ну чим, скажіть мені, не привід для захоплення?!..
Та давайте поговоримо про саму книгу. Отже, повість «Світло далекої зірки», як на мене, вийшла досить цікавою, поєднавши в собі елементи детективу, еротики, психологічної драми; з розгалуженими сюжетними лініями, розлогими, як для цього жанру, описами природи, яка в одних випадках співзвучна, в інших – контрастує з настроєм головного героя твору Нестора, в якому одразу впізнаємо самого автора.
Навчання в інституті, студентська дружба й кохання, морально-етичне й психологічне обличчя деяких сучасників, протистояння характерів й життєвих позицій, активна участь у суспільно-політичному й культурному житті, пошук відповідей на запитання, поставлених життям – про все це та інше йдеться в повісті, де тісно переплелися реальність з художнім домислом, тобто вигадкою. Та головне, що кохання в повісті не вигадане - воно справжнє: щире, часом безрозсудне, чуттєве, але, як це часто буває, нерозділене. І саме тема кохання проходить червоною лінією через увесь твір.
Ніжинські кримінальні авторитети, їх вірні прислужники, місцевий кагебіст, його агенти, що за першої ліпшої нагоди «стукають» в компетентні органи на інакодумців, ведуть брудну діяльність, спрямовану на знищення бізнесових конкурентів новоспечених господарів життя; привид Миколи Гоголя, що блукає коридорами старого корпусу; звичайні ніжинські студенти, які за покликом серця поринули в процеси, пов’язані із здобуттям Україною державної Незалежності – ці та інші персонажі (одні з них діють під вигаданими, інші – під власними іменами) грають за розписаними автором правилами й ролями, тримаючи в напрузі читача від першої до останньої сторінки.
До книги також увійшла добірка віршів Василя Пабата, а також літературна стаття «Еволюція ідеї драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». Думаю, «Лісова пісня» зацікавила пана Василя зовсім не випадково, адже тема зрадженої любові в трикутнику Лукаш - Мавка - Килина, так досконало й майстерно розкрита Лесею Українкою, близька автору, а тому знайшла своє відображення у взаєминах іншого любовного трикутника: Нестор - Ірина - Корж.
Читаючи книгу товариша, ніби повернувся в студентські часи. І зринули в пам’яті насичені різними цікавими подіями інститутські будні, зустрічі з відомими особистостями - Ігорем Качуровським, Іваном Кошелівцем, Еммою Андієвською, Євгеном Гуцалом, Олесем Бердником та іншими, пригадалися однокурсники, викладачі, гуртожитівський побут, намалювалася перед очима велика стоса обов’язкової для прочитання на філологічному факультеті літератури, на яку банально не вистачало часу, адже, потрапивши у вир суспільних змін (участь у акціях, мітингах, інших заходах, ініційованих Рухом, товариством «Просвіта», іншими патріотичними організаціями, що тільки-но зароджувалися), не так просто було взятися за навчання. Та, дякувати Богові, навчали нас прогресивні й мудрі викладачі, такі як Павло Михед, Олександр Ковальчук, Олександр Гадзінський та інші, які все добре розуміли, а тому часто закривали очі на наші «проколи».
Та від ліричного відступу повернімося знову до розмови про книгу «Світло далекої зірки». На моє глибоке переконання, вона має викликати інтерес не лише в тих читачів, чиє студентське життя припало на кінець 80-х – початок 90-х років й тісно пов’язане з Ніжинським педагогічним інститутом (нині університетом), але й у значно ширшої аудиторії не залежно від віку й статі. Відтак всі бажаючі отримати книгу ще мають можливість це зробити (на щастя, автор не всі примірники роздарував друзям й бібліотекам, де відбувались презентації), написавши відповідне текстове повідомлення у месенджер фейсбуку пана Василя https://www.facebook.com/vasil.nabat
Ну й насамкінець закликаю шановне панство всіляко підтримувати українських авторів, читати їх твори, радити це робити своїм рідним, друзям й знайомим. Літератори й письменники в ці непрості часи також потребують нашої з вами підтримки й уваги.
Ігор Сенченко
| Читайте також |
| Коментарі (0) |