Ключ до гармонії

«Ви, напевно, слухаєте музику, коли пишете?» – несподівано запитав мене читач-композитор.
«Так, слухаю класику. Як ви здогадалися?»

«Не здогадався, а вчув. Це звучить між рядками».
«Ви всерйоз?»

«Авжеж. Лад звуків наповнює простір, впливає на душевний стан, а отже – «просочується» і в продукт нашого творення. Слід пам’ятати про це».
«Але ж я навіть не знаю нотної грамоти…»

«Це не обов’язково. Слухають вухами – чують серцем, казав мій учитель Святослав Ріхтер. Якщо хочете, можу дати вам його ключ сприйняття музичної гармонії».
Я вдячно прийняв той ключ. І тепер слухаю музику вухами Ріхтера. Точніше – своїм серцем.

Моцарт. Його немає, він розчинений у Музиці. Людини там немає, не шукайте. Це Божа тінь на клавішах.
Бетховен – це гравюри на металі. Чорно-біла магія. Бетховен бореться з Богом. Граючи Бетховена, і сам воюєш з роялем.

Бах. Що хочете, те й думайте. А ліпше не думайте, слухаючи. Думок занадто багато.

Гайдн милий, як дівчина, яку розгадав тільки ти.

Шуберт. Слухняний, м’який дух, він приносить новий час. Він у собі, ми його не знаємо. Коли йому світить зірка, він іде. А коли він її губить, то зупиняється. Шуберт грішить песимізмом. Якщо це гріх.

Шуман дуже сокровенний, прихований. Його краще слухати в темноті – тоді, може, щось відкриється. Мабуть, він і сам грав у темряві. Тому він невичерпний.

Брамс добре йде під пиво і сосиски. Дуже земне, важливе, змішане жіноче й чоловіче. Ніби пуп землі.
Шопен. Це про янгола, який ще не навчився літати. Напоровся на скелю і зламав собі крильця. А може, для Шопена в нас занадто товсті пальці…

Ліст – це містика. Всі гублять дорогу до нього. Ніхто не дотягнеться до Ліста. Йому досить було написати одну сонату – і світ врятований.

Скарлатті – жебрак, що збирає коштовні камінці.

Равель чудовий, майстерний, витончений.

Вівальді. Суміш простолюдної пісенності зі скорботною величністю, пасторальних веселощів з драмою сирітства. Його музика – це він сам: народився недоношеним, хронічно хворів на астму, «рудий чернець», що кохався з ученицею, писав музику для сиротинця, похований на цвинтарі для убогих, забутий і через двісті років визнаний генієм.

Скрябін – це невдалі молитви. Але – молитви.

Франк. Це Бог всередині тебе. Ти вже не можеш стояти, але мусиш. Не можеш молитися, але молишся. Ти зближуєшся з іконою.

Рахманінов. Це камінці, які з-під ніг злітаю у небо. Вони можуть за себе постояти в саду Музики.
Прокоф’єв. Це те, що хочеться грати і слухати, коли вже пішла публіка. Те, що вертає втрачену рівновагу світу, дає повноту відчуттів. З цим і сам набираєшся сили.

Шостакович – правнук Бетховена, онук Малера і син Чайковського. Це прихований бік Місяця, якому він молився, коли писав музику. Ну що тут ще скажеш…

Мессіан – священик, який забув свою проповідь і намагається згадати її. Мабуть, і сам не пам’ятав свої ноти.
Барток геніально нелогічний, не знаєш, що чекати від нього за мить. Весь час мусиш пізнавати його заново. Не стільки мусиш, як хочеш.

Дебюссі – просто геній, що зручно вмостився на колінах Моцарта й Шопена.
Лисенко. Кобзар у музиці. Як Шевченко передав код українського духа словом, так Лисенко передав його звуковим ладом.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ. "Світло семи днів".