Кілька думок про День перемоги
Відгримів черговий День Перемоги грандіозними й не дуже парадами, геніальними й водночас затертими до банальності військовими піснями, не менш шаблонними велемовними порожніми обіцянками про увагу до ветеранів, яких, на превеликий жаль, як констатовано у відомому вірші Сергія Острового, стає «все менше і менше».
Минулося, уже й квіти біля монументів зів’яли, дехто встиг у звітах поставити позначку «виконано», зітхнувши з полегшенням, і лише у винуватців цього трагічного свята не ущухає біль душевних ран, який ще й посилюється політичними махінаціями можновладців задля здобуття електоральних дивідендів, що не вперше випливають на поверхню напередодні 9 Травня, а також різноманітними «попсовими» акціями молоді, що призводять до нівелювання, осквернення величі подій сорокових років минулого століття.
Багатьом набили оскому перманентні дискусії, які раз у раз виникають в українському суспільстві, про використання «червоного прапора перемоги» та інших атрибутів фашистсько-радянської війни. Здається, деякі політичні сили цим питанням переймаються більше, ніж по-справжньому актуальними для України проблемами, так само, як і День Перемоги в їхніх руках став не святом ушанування ветеранів, а інструментом відродження анахронічних «совєтських цінностей», яких і без того ніяк не вибити зі скалічених радянською системою душ. Як може свідомий українець стати під знамена неіснуючої держави, яка забрала мільйони життів його співвітчизників, яка в корені знищувала будь-які спроби народу на самовизначення, яка відкинула нас на сотні років назад від авангарду загальнолюдського прогресу?!!
Нав’язування ідеї використання червоного прапора підкріплюється дуже «переконливим» аргументом: під цим полотном було здобуто перемогу у Великій Вітчизняній війні. А чи запитував хто-небудь ветеранів, за кого чи за що воювали? За «товаріща Сталіна»?.. За «Отєчєство»?.. То запитайте, поки не пізно. Не за радянську державу вони йшли в бій, зрештою, так само, як і не за блакитно-жовту Україну. Кожного з них чекала вдома кохана, дружина, мати, Марія, Ганна, Устина… Заради їхнього життя, заради майбутнього людства, що акумулювалося в кожній окремій родині, подеколи недосвідчені бійці вступали в герць.
І зовсім не СРСР здобув перемогу у війні (разом із фашистською системою він зазнав поразки, хоч і трохи пізніше) – її виборола ЛЮДИНА! Тріумфаторами стали всі ті, хто зумів зупинити смертоносну вакханалію, розпалену двома людиноненависницькими потворами – радянською й фашистською, посіяв у найтяжчі життєві хвилини гуманістичні зерна, причому з обох боків (ось чому, скажімо, Герхард Шредер вибачався перед нами за провини своїх далеких попередників).
Крім червоного прапора, ще одним атрибутом Дня Перемоги, який активно взяли на озброєння антиукраїнські сили, є так звана «георгіївська стрічка», яка, принагідно зауважити, мало пов’язана з подіями сорокових років, оскільки її виникнення сягає часів Російської імперії, коли помаранчево-чорну смужку використовували під час оформлення високих імперських нагород. Сталін запровадив її, змінивши назву на «гвардійську», у роки війни лише з однією метою – пробудити стимул до перемоги в найвищого військового командування, для якого георгіївська стрічка в юнацькі роки була дуже релевантним символом честі й доблесті. Нині ж Кремль почав активно експлуатувати її в пропагандистських цілях, бажаючи відновити імперський вплив на втрачених землях.
І якщо Перший національний канал дозволяє собі на всю країну виставити цей новоспечений символ імперської політики Кремля, то що казати про молодь, яка бездумно розміщує його на своїх сторінках у соціальних мережах, часто підкріпленого написами «скоро 9 Травня – треба помістити георгіївську стрічку на стіні». А чого варті примітивні римування на кшталт «спасибо деду за Победу», які з почуттям виконаного обов’язку виставляють ті, хто в реальному житті не привітаються з ветеранами, ніколи не поступляться місцем у громадському транспорті. Якщо в політиці Дню Перемоги знайшли хоч корисливе застосування, то серед молоді це свято просто звульгаризували, викривили, перетворили на кітч, дешевий, безідейний продукт, який можна пожувати кілька днів (напередодні й після 9 Травня) і виплюнути, перекинувшись на щось інше.
Так, їх «все менше і менше», та вже зараз страшно уявити, що буде з Днем Перемоги, коли останній ветеран приєднається до своїх бойових побратимів.
Володимир ТЕСЛЕНКО, студент Інституту філології Національного Університету ім. Т.Г.Шевченка
Минулося, уже й квіти біля монументів зів’яли, дехто встиг у звітах поставити позначку «виконано», зітхнувши з полегшенням, і лише у винуватців цього трагічного свята не ущухає біль душевних ран, який ще й посилюється політичними махінаціями можновладців задля здобуття електоральних дивідендів, що не вперше випливають на поверхню напередодні 9 Травня, а також різноманітними «попсовими» акціями молоді, що призводять до нівелювання, осквернення величі подій сорокових років минулого століття.
Багатьом набили оскому перманентні дискусії, які раз у раз виникають в українському суспільстві, про використання «червоного прапора перемоги» та інших атрибутів фашистсько-радянської війни. Здається, деякі політичні сили цим питанням переймаються більше, ніж по-справжньому актуальними для України проблемами, так само, як і День Перемоги в їхніх руках став не святом ушанування ветеранів, а інструментом відродження анахронічних «совєтських цінностей», яких і без того ніяк не вибити зі скалічених радянською системою душ. Як може свідомий українець стати під знамена неіснуючої держави, яка забрала мільйони життів його співвітчизників, яка в корені знищувала будь-які спроби народу на самовизначення, яка відкинула нас на сотні років назад від авангарду загальнолюдського прогресу?!!
Нав’язування ідеї використання червоного прапора підкріплюється дуже «переконливим» аргументом: під цим полотном було здобуто перемогу у Великій Вітчизняній війні. А чи запитував хто-небудь ветеранів, за кого чи за що воювали? За «товаріща Сталіна»?.. За «Отєчєство»?.. То запитайте, поки не пізно. Не за радянську державу вони йшли в бій, зрештою, так само, як і не за блакитно-жовту Україну. Кожного з них чекала вдома кохана, дружина, мати, Марія, Ганна, Устина… Заради їхнього життя, заради майбутнього людства, що акумулювалося в кожній окремій родині, подеколи недосвідчені бійці вступали в герць.
І зовсім не СРСР здобув перемогу у війні (разом із фашистською системою він зазнав поразки, хоч і трохи пізніше) – її виборола ЛЮДИНА! Тріумфаторами стали всі ті, хто зумів зупинити смертоносну вакханалію, розпалену двома людиноненависницькими потворами – радянською й фашистською, посіяв у найтяжчі життєві хвилини гуманістичні зерна, причому з обох боків (ось чому, скажімо, Герхард Шредер вибачався перед нами за провини своїх далеких попередників).
Крім червоного прапора, ще одним атрибутом Дня Перемоги, який активно взяли на озброєння антиукраїнські сили, є так звана «георгіївська стрічка», яка, принагідно зауважити, мало пов’язана з подіями сорокових років, оскільки її виникнення сягає часів Російської імперії, коли помаранчево-чорну смужку використовували під час оформлення високих імперських нагород. Сталін запровадив її, змінивши назву на «гвардійську», у роки війни лише з однією метою – пробудити стимул до перемоги в найвищого військового командування, для якого георгіївська стрічка в юнацькі роки була дуже релевантним символом честі й доблесті. Нині ж Кремль почав активно експлуатувати її в пропагандистських цілях, бажаючи відновити імперський вплив на втрачених землях.
І якщо Перший національний канал дозволяє собі на всю країну виставити цей новоспечений символ імперської політики Кремля, то що казати про молодь, яка бездумно розміщує його на своїх сторінках у соціальних мережах, часто підкріпленого написами «скоро 9 Травня – треба помістити георгіївську стрічку на стіні». А чого варті примітивні римування на кшталт «спасибо деду за Победу», які з почуттям виконаного обов’язку виставляють ті, хто в реальному житті не привітаються з ветеранами, ніколи не поступляться місцем у громадському транспорті. Якщо в політиці Дню Перемоги знайшли хоч корисливе застосування, то серед молоді це свято просто звульгаризували, викривили, перетворили на кітч, дешевий, безідейний продукт, який можна пожувати кілька днів (напередодні й після 9 Травня) і виплюнути, перекинувшись на щось інше.
Так, їх «все менше і менше», та вже зараз страшно уявити, що буде з Днем Перемоги, коли останній ветеран приєднається до своїх бойових побратимів.
Володимир ТЕСЛЕНКО, студент Інституту філології Національного Університету ім. Т.Г.Шевченка
Читайте також |
Коментарі (1) |
| |