Не таке 9 травня

Ще малою десь в електриці я взяла погортати щоденники Самчука. Це був післявоєнний час, така книжка з дивним трохи шрифтом друку “з Канади”.

Я одразу догортала до 9 травня - ну! зараз буде про дєнь пабєди!

По пам’яті цитувати важко, але йшлося там про щось побутове, про те, що всюди розвішані папірчики, аби українці здавались совєтам, йшли в їхні табори. Настрій поганий, що робити далі - неясно. Як? - думала я-дитина, - а в кіно ж завжди салюти і танці під гармошку, сльози і оце все! А тут навіть ні слова.

Улас Самчук, як і мільйони українців - ніхто тоді не рахував їх - виїхав тимчасово до Європи, ну поки не переможуть росіян. Поки не проженуть їх з України. Мій прадід теж десь там ходив, мої баба і дід, хоча вони таки повернулись і під окупацію, а більшість отак, як ми зараз, чекала - ну, шо там УПА?

Ганяли совєцкі солдати по Європі, ловили, кого могли, і тягли в свої табори. Коли мого прадіда зловили, він вибив вікно і вистрибнув з машини на ходу з ризиком зламати ногу чи шию - тільки б не туди!

Українці в Європі випускали свої газети, виходили на невеликі протести, толку від того було тільки, що через газети шукали роботу та загублену рідню.

Нам про них в школі взагалі не казали - не було таких біженців, не було їхнього досвіду, їхнього чекання повернення, їхньої надії на деокупацію. Дехто з них таки повернувся. В 90х, ненадовго.

Олена ЗАХАРЧЕНКО