Хутір

Є в мене місце, яке я люблю, про яке багато пишу - це воно на фото. Це одинока хата, яка стоїть самотою біля лісу. Біля неї біжить тиха ґрунтова дорога і ховається в ліс, по дорозі може раз в день хтось пройде чи проїде. Навпроти хутора через дорогу ще 20 років було поле, яке оралося, але воно перестало оратись якраз 20 років тому і тепер там виріс ліс теж.

Перші ночі, коли я там ночувала, було дуже страшно - ліс-ліс-ліс шерехи, кроки звірів, крики сов, ніякого світла ніде, тільки зорі, ні людини ніде, тільки чути як далеко-далеко, кілометрів за п'ятнадцять, на вузловій великій станції гудуть і брязкають поїзди, зчепляючись в товарняки.

Телефон там ледь працює.
Ну а потім звикла - ліс хороший, ніякий росіянин не лізе.
І все спокійно
Але

Насправді ці поля колись були заселені. Хата на хуторі старезна, столітня, дерев'яна під важкою старою керамічною черепицею. Там де нині дорога - була річка, вирубали ліс давним-давно і вона висохла, але коли сильний дощ, то старе джерело оживає і річка знов пре там, де колись.

А там де зараз росте бурʼян непрохідний, можна знайти рештки старої дороги. Бо вулиця була тут довга і заселена, вона і назву досі має, хоч її майже нема. А нема - бо трапилась війна, а потім трапився сталін і кого не зачепила війна - відправив в Сибір. Мало хто вернувся. Пару хат по полю тепер стоять - такі собі хутори.
Наша хатинка остання - аж під самим лісом.

Олена ЗАХАРЧЕНКО