Ювілей "водки" -- не горілки
У 2011 році виповнюється лише 75 років сучасній горілці, точніше «водке». Знавці, особливо почитавши «патріотичних» В. Похльобкіна або І. Шумейка, можуть говорити в дусі горілчаного лобі про: «вікові традиції», ««унікальність» русской водки», «української горілки», історичний внесок Д.Менделєєва. Проте цей висновок зовсім не суперечить достовірним фактам у викладі вищевказаних авторів. Фактично, сучасна горілка–водка, в більшості випадків не має нічого спільного з традиційними горілками чи віскі, а є продуктом соціалістичної індустріалізації та колективізації, дитятком перших п’ятирічок. ІІ справжніми «батьками» стали Л. Камєнєв, І. Сталін та М. Бухарін. До речі, саме М. Бухаріна в РКП(б) до того, як він став «ворогом народу», з ленінської руки ласкаво звали «бухарчиком».
А тепер переходимо до сухих, але не менш цікавих визначень горілки з енциклопедії та історичних фактів.
Перше. Горілка (водка) в сучасному розумінні — міцний алкогольний напій, отриманий змішуванням ректифікованого етилового спирту з органічної сировини зі спеціально підготовленою (очищеною) водою, з подальшою обробкою цього водно-спиртового розчину активованим вугіллям чи модифікованими крохмалями і фільтрацією. Допускаються в незначній кількості різноманітні хімічні, смакові, ароматичні добавки, такі як стабілізатори, вітаміни і т.д. Виробляється в багатьох країнах. Вміст спирту в горілці (водкє) має становити за стандартами не менше 37,5% до об’єму.
Друге. Горілка (іноді використовувалось слово горівка) чи оковита — традиційний український алкогольний напій. Це розчин етилового спирту у воді, зазвичай у межах 30–50% (об’ємних одиниць). Виготовляється з якісних злакових спиртів високого очищення.
Третє. Відповідно до державного стандарту України: горілка — алкогольний напій міцністю від 37,5 до 56%, виготовлений обробленням водно-спиртової суміші спеціальними сорбентами зі внесенням належних інгредієнтів або без них.
Четверте. За визначенням В. Похльобкіна в Кулінарному словнику, «водка — русское национальное название хлебного вина (спирта), полученного на основе хлебного вина (спирта), полученного на основе зернового сырья (ржи, пшеницы), передвоенного и затем разведенного мягкой родниковой водой до 400».
Є велика кількість ще й інших визначень, близьких за змістом.
Якщо три попередні визначення стосуються як сучасної і якоюсь мірою традиційної горілки (водки), то в четвертому практично все є фальсифікацією. Ніколи хлібне вино не було й не називалося спиртом! А горілку (водку) виключно зі спирту почали робити в Радянському Союзі, хоч із середини 90-их років ХІХ сторіччя певний досвід було напрацьовано в Російській імперії. Саме в 1914 році, з початком Світової війни, було прийнято «сухий» закон, який діяв до 1923 року. Досить активно він підтримувався радянським урядом, а боротьба із самогоноварінням на певних етапах ставала пріоритетною для Всеросійської надзвичайної комісії по боротьбі зі спекуляцією, контрреволюцією і т.д. (потім ОДПУ — НКВС, МДБ, КДБ). Стосовно відношення В.І. Леніна до «сухого» закону існують різні версії, але саме з відходом його від реальної політики розгорається партійна боротьба, каталізатором її стає питання про горілку (водку).
У розмові з делегацією іноземних робітників І. Сталін зазначав, що він бесідував із В.І. Леніним, котрий визнав, що у випадку неотримання іноземних кредитів доведеться піти відкрито на горілчану монополію як на тимчасовий захід.
У результаті на червневий пленум ЦК РКП(б) 1923 року вноситься питання про горілчану монополію. Дізнавшись про це, Л. Троцький пише листи членам ЦК, де зазначає, що повернення до практики легалізації продажу горілки завдасть величезної шкоди партії та революції, а спроба перевести бюджет на алкогольну основу є невдалим намаганням обдурити історію.
Позиція Л. Троцького вплинула на значну кількість членів ЦК. Уже 12 липня 1923 року «Правда» друкує статтю Л. Троцького «Водка, церьковь, кинематограф». Але перемагає прагматична позиція Камєнєва, Зінов’єва, Сталіна та за підтримки А. Рикова. Нова горілка, точніше «столове вино» зменшеного спиртовмісту, отримує назву «риковка». У подальшому лише Ю. Андропову випаде така «честь». Про «риковку» ми можемо дізнатись від М. Булгакова в його блискучому «Собачому серці».
Отже «риковка» пішла у продаж, і на XIV з’їзді вже перейменованої ВКП(б) її секретар І. Сталін сказав: «Два слова про джерело резерву — про водку. Є люди, котрі думають, що можна будувати соціалізм у білих рукавичках. Це — найглобальніша помилка, товариші. Якщо у нас немає займів, якщо ми бідні капіталами …… то залишається одне — шукати джерела в інших галузях. Це все-таки краще, ніж закабалення. Тут треба вибирати між кабалою і водкою, і люди, котрі думають, що можна будувати соціалізм у білих рукавичках, жорстоко помиляються». Повну цитату знайти нескладно, але випущені несуттєві повтори. Йосип Віссаріонович був великим майстром спрощень.
Проте очікуваний прорив не відбувся, тому вже на XV з’їзді І. Сталін дещо пом’якшує позиції: «Я думаю, що можна було б почати поступове згортання випуску водки, задіявши замість неї такі джерела прибутку, як радіо та кіно. Справді, чому б не задіяти ці важливі засоби…. і дати нарешті можливість згорнути справу випуску водки».
Що, крім певної опозиції в партії, змусило І. Сталіна коректувати позицію? З одного боку, він був видатним стратегом вичікувань та політики «два кроки вперед, та крок назад». З іншого боку, він — майстер реальної політики, а в 1927 році, за офіційною статистикою, споживалось 0,7 літра державної горілки та 3 літри самогону на душу населення, у перерахунку на чистий спирт.
Олександр КУХАРУК,
кандидат історичних наук
Повністю статтю читайте в газеті "Сіверщина" за 7 квітня
| Коментарі (0) |