Його прізвище взяв за псевдонім Головнокомандувач УПА
27 листопада 1879 року в містечку Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії (нині – Броварський район на Київщині) у заможній родині хліборобів з роду реєстрових козаків народився поет- бунтар Григорій (Грицько) Чупринка. Він був настільки популярним серед українського руху, що навіть генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич взяв собі за підпільний псевдонім його прізвище («Тарас Чупринка»).
Батько, Аврамій Євфимійович Чупринка, був міцним господарем, мати Олександра Наумівна була купецькою дочкою. Її першим чоловіком був козак Захарій Макарович Осьмак. Ось чому Григорій Чупринка мав дві рідні сестри та двох зведених братів. Грицько був у пари єдиним спільним хлопцем, тож не дивно, що вони ним дуже піклувалися, а особливо мати, котра клопоталась за Грицька й тоді, коли він вже був дорослим.
Спочатку батько сам навчав грамоті малого Грицька, а коли настав час, віддав до Гоголівської земської народної школи, яку він закінчив із відзнакою. Потім хлопець вступив до 3-й Київській гімназії, але маючи невгамовну вдачу, узявся сперечатися з директором. Врешті решт з гімназії його виключили, тож мусив продовжити навчання у Лубенській класичній гімназії. Втім, і Лубенську гімназію Гриць теж не закінчив.
Останньою спробою здобути середню освіту стала приватна восьмикласна гімназія Готліба Валькера, Але й там далі сьомого класу Гриць не пішов. Не виправдавши в Києві батьківських сподівань, юнак повернувся до Гоголева. Втім, хліборобство його не вабило, Гриць все “тягнувся до книжки” та вирішив боротись «за краще життя».
В Остерському повіті потеревенити про революцію не було з ким, тож він часто навідувався до Києва, де зустрічався із товаришами-гімназистами. Ті познайомили молодого бунтівника з революційною літературою російських соціалістів. У1903 р. студент природничого факультету Київського університету Микола Галаган , котрий працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади Революційної української партії (РУП), намагався залучити Грицька до підпільної роботи, але безрезультатно: тодішній гімназист постійно мав конфлікти з поліцією через свої вибрики, а до систематичної агітаційної роботи не був здібний.
У 1905 р. Чупринка став членом Гоголівського та Требухівського комітетів РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), лави якої він не залишав два роки. Він часто брав участь у вуличних демонстраціях, виголошував промови на мітингах, тож не раз потрапляв за грати, а коли відпускали, залишався під пильним наглядом поліції.
15 листопада 1905 р. в Требухові під головуванням Чупринки відбувся сільський сход. Громада вирішила уряд і царя не визнавати, податки не платити,а землю розділити порівну. Через таку бурхливу діяльність на Остерщині Чупринці заборонили в’їзд до Чернігівської губернії та відправили до Лук’янівської в’язниці. Згодом бунтівника заслали на північ Росії, де він зустрівся з першими свідомими українцями і нарешті почав писати поезії рідною мовою: до того перші свої вірші Чупринка писав російською. В 1907-му в київській щоденній газеті “Рада” був надрукований вірш Чупринки “Моя кобза” українською. На літературному небосхилі засяяла нова зірка.
З 1908 року, згідно з судовим приписом, Гриць постійно мешкав у Києві. Рідний Гоголів доводилось відвідувати потайки від поліції. В Гоголіві Чупринка продовжував підтримувати зв'язок із селянською революційною організацією, яку він створив ще у 1905 р. У 1909 році за порушення припису Гриць на кілька тижнів знову потрапив за ґрати.
Відтоді Гриця Чупринку зацікавила тема козаччини. Він почав вишукувати матеріали про сотників Ніжинського полку, котрі свого часу мешкали у Оглаві – саме так називали Гоголів жителі навколишніх сіл, саме цю назву знав і Тарас Шевченко, який до заслання зупинявся у гоголівських приятелів, зокрема, Платона Бориспольця, з яким свого часу навчався в майстерні Брюллова в Санкт-Петербурзі.
В Києві Чупринка жив як справжній бурлака, знімав якісь кути, водив компанію здебільшого з “бувшими людьми” по різних чайних та глухих куточках на Деміївці та на Подолі. «Мав серед злодіїв та проституток знайомих і приятелів, що любили його і називали нашим поетом. Відкидаючи з огидою облудний і фарисейський світ “приличних людей” за його неправду і низькопоклонство, почував себе Чупринка добре лише “на дні” – так згадував про нього Дмитро Дорошенко
В 1909 р., в Києві виник орган молодої національної поезії – “Українська хата”, що почав затяту боротьбу з усім старим, включно і газету “Рада”. Спочатку Чупринка став співпрацювати з виданням, та з огляду на анархічну вдачу системної участі у виданні не брав - ніякого примусу Гриць зносити ніколи не міг.
На цей період бурхливого богемного життя припав розквіт його творчості. З-під пера Григорія вийшли найвідоміші збірки: “Огнецвіт”, “Метеор”, “Ураган”, “Сон-трава”, “Білий гарт”, “Контрасти” та поема “Лицар-Сам”.
Видані дрібними тиражами поетичні збірки зробили Чупринку популярним, і багато київських видавництв шукали співробітництва з модним автором. Втім, після нищівної критики за поему “Лицар-Сам”, 34-річний Гриць зневірився та полишив писати поезію.
Восени 1914 р., уникаючи мобілізації до царської армії, Грицько “Верлен” Чупринка влаштувався. конторником на роботу в “Трубчевське лісництво”, що розташовувалося на кордоні Чернігівської та Орловської губерній. Керував там колишній видавець і співредактор журналу “Українська хата”, і в такий спосіб він порятував тоді не одного діяча української культури від царської армії. Зокрема, на посадах у “Трубчевському лісництві” опинилися письменник Григорій Коваленко-Коломацький, актор українського Театру Миколи Садовського Іван Мар’яненко, художник Театру Миколи Садовського Іван Бурячок, просвітник Артем Хомик та інші.
Перечікуючи Першу світову, у чернігівських лісахЧупринка знову почав писати поезії, що друкувались у літературно-наукових альманахах “Основа”, “Степ” та “Промінь” («Промінь», редагував Володимир Винниченко).
Із початком визвольних змагань Гриць залишив сховок і повернувся до громадської діяльності. Творчу та життєву кризу наче рукою зняло... Відвідавши рідний Гоголів, він закликав односельців пожвавити просвітню роботу: створити філію товариства “Просвіта ”та аматорський театральний гурток. Численні шедеври громадянської лірики, повні революційного завзяття зарясніли в тодішній українській періодиці: “Літературно-науковий вістник”, “Нова Рада”, “Народна воля”, “Шлях”.
Римований маніфест “Гимн” став одним з найпопуляршіних віршів тих часів. Першою твір надрукувала 11 (24) травня 1917 р. масова українська газета “Нова Рада”. Далі знаний композитор Кирило Стеценко поклав його на музику. Так виник славень “Слава Вкраїні”. За місяць-другий партитуру оприлюднив у Києві альманах “Музична бібліотека” (№3) за редакцією Олександра Кошиця. Цей твір став улюбленою піснею, яку в ті часи всюди співали в селах і містах України.
З політичними партіями своє життя Григорій Чупринка більше не пов’язував, хіба що симпатизував соціалістам-самостійникам як військовій партії, відтак став рядовим 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького. Він мав чималий вплив на вояків, котрі поважали Грицька, тож не випадково, що у червні 1917-го його делегували на ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві. Але провоював він недовго - бунтівник обтяжувався уставами та дисципліною, тож зрештою, попросився на “волю” у свого друга й ад’ютанта командира полку Миколи Галагана.
Прихід до влади Скоропадського розчарував поета, однак щойно Українську Народну Республіку було поновлено, він знов жваво взявся до боротьби. Знову у віршах забриніли громадські настрої, і бунтарська вдача привела його до армії. Цього разу – до УПА, за завданням якої в серпні 1919 р. Чупринка організував і керував антибільшовицьким повстанням на Чернігівщині.
Ім’я Чупринки набуло чималої популярності серед селян, до полку люд посунув цілими сім’ями. 13 серпня 1920 року його загін самооборони почав збройно діяти проти московської комуни в Остерському повіті. Два тижні вони бились у броварських лісах із трьома більшовицькими полками. Втім, повстання отамана Чупринки зазнало нищівної поразки, колишні вояки розійшлись по домівках.
Очільника повстанців заарештували агенти губернського НК та кинули в холодну. Можна говорити, що Чупринка сам здався, бо він добровільно прибув до Києва. Але в якості заручників комісари відправили за грати й його матір та сестру Марію. Того разу йому вдалося уникнути жорсткого покарання. 15 серпня 1920 р. більшовики звільнили рідних Гриця, а сам він ще рік провів у Кожухівському концтаборі під Москвою.
.
Цьому сприяло повідомлення в більшовицькій газеті “Київський комуніст” про “ліквідацію банди Чупринки”. Стаття викликала жваве обговорення в суспільстві: невже відомий поет = отаман?! Через клопотання групи письменників на чолі з тодішнім наркомом освіти УСРР Олександром Шумським до голови Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) при РНК Української СРР Мартина Лаціса , якого було відряджено в Україну з РРФСР із великою групою чекістів, – з огляду “на величезні заслуги Чупринки як поета”, вирок пом’якшили.
Як він повернувся до Києва достеменно не відомо, залишилися лише протоколи, у яких значилося, що Григорій мав ще один термін: “Другий раз засуджений у січні 1921-го за антирадянську агітацію, сидів три тижні і засуджений був до висилки в Москву – не виїхав через відсутність коштів”.
Побоюючись нових бунтів, більшовики, як і царат, заборонили йому відвідувати Чернігівщину. Втім, боротьби Гриць не припинив і почав шукати контактів із підпільними проукраїнськими організаціями.
У 1921 р. Всеукраїнський центральний повстанський комітет, який було створено в Києві в березні, налагодив зв’язок із урядом Симона Петлюри (УНР), який перебував в Польщі в екзилі та готував Другий Зимовий похід. Чупринка, котрий служив бібліотекарем у бібліотечному відділі Губнаросу (Губернський відділ народної освіти та науки), – належав до складу ВУЦПК. В липні 1921 р. Гриць Чупринка мав представляти цей Комітет на Окружному військовому з’їзді отаманів Холодного Яру та домовитися про координацію дій усіх патріотичних парамілітарних об’єднань.
Всеукраїнський виступ, запланований на травень-червень, відкладався й переносився. Безцінний час спливав. Частина істориків вважає, що то поляки вели подвійну гру: вони взяли на себе зобов’язання допомагати у визволенні України, але не поспішали у визначений термін озброїти інтернованих у концтаборах вояків і старшин армії УНР та перекинути їх до кордонів підсовєцької України.
Тим часом червоні комісари не барилися, а завдали удару на випередження. Завдяки інформаторам вони володіли поточними даними як про події за кордоном – в уряді УНР в екзилі, так і про оперативну обстановку у Всеукраїнському центральному повстанському комітеті та підпорядкованих йому структурах. До того, як члени ВУЦПК оголосили повстання, 18 червня 1921 р. чекісти розпочали численні арешти не лише в Києві та в Ірпені, а по всій Україні. За два дні до того до штабу 14-го полку РСЧА в Брусилові на бік совєцької влади перейшов підполковник Армії УНР Юліан Мордалевич та розповів всі деталі майбутнього повстання.
Гриця Чупринку, а разом із ним ще 132 людини ув’язнили. На допитах він проходив як революціонер, який був членом підпільної організації та мав на меті повалення совєцької влади. Для смертного вироку цього було вже достатньо
28 серпня 1921 року в протоколі судового засідання вказано: “Звинувачення, пред’явлені громадянину Чупринці Григорію Абрамовичу, вважати доведеними й засудити його до найвищої міри покарання – розстрілу”. Поета-отамана розстріляли разом із крайовим комендантом Української військової організації (УВО) на Східних українських землях (СУЗ), полковником Дієвої армії УНР Іваном Андрухом “Авраменком”) – як членів київського ВУЦПК. Документів про дату виконання вироку Чупринці та іншим 45 засуджених до смертної кари справа не містить.
Гриця Чупринку було реабілітовано тільки після проголошення незалежності України, у 1996 р.
Попри те, що земне життя Григорія Чупринки увірвалось, його віршоване слово, яке набуло надзвичайної популярності в українських патріотичних колах на еміграції й у міжвоєнній Польщі, продовжило жити. Популярність поета обумовила вибір Романом Шухевичем, Головним Командиром УПА і Головою Бюро Проводу ОУН, псевдо «Тарас Чупринка». Ім’я у ньому було взято у Великого Кобзаря, а прізвище — у Гриця Чупринки. Так у псевдо поєднались два поета, причетних до гасла «Слава Україні!».
Микола ВЕЛИЧКОВИЧ
Батько, Аврамій Євфимійович Чупринка, був міцним господарем, мати Олександра Наумівна була купецькою дочкою. Її першим чоловіком був козак Захарій Макарович Осьмак. Ось чому Григорій Чупринка мав дві рідні сестри та двох зведених братів. Грицько був у пари єдиним спільним хлопцем, тож не дивно, що вони ним дуже піклувалися, а особливо мати, котра клопоталась за Грицька й тоді, коли він вже був дорослим.
Спочатку батько сам навчав грамоті малого Грицька, а коли настав час, віддав до Гоголівської земської народної школи, яку він закінчив із відзнакою. Потім хлопець вступив до 3-й Київській гімназії, але маючи невгамовну вдачу, узявся сперечатися з директором. Врешті решт з гімназії його виключили, тож мусив продовжити навчання у Лубенській класичній гімназії. Втім, і Лубенську гімназію Гриць теж не закінчив.
Останньою спробою здобути середню освіту стала приватна восьмикласна гімназія Готліба Валькера, Але й там далі сьомого класу Гриць не пішов. Не виправдавши в Києві батьківських сподівань, юнак повернувся до Гоголева. Втім, хліборобство його не вабило, Гриць все “тягнувся до книжки” та вирішив боротись «за краще життя».
В Остерському повіті потеревенити про революцію не було з ким, тож він часто навідувався до Києва, де зустрічався із товаришами-гімназистами. Ті познайомили молодого бунтівника з революційною літературою російських соціалістів. У1903 р. студент природничого факультету Київського університету Микола Галаган , котрий працював пропагандистом при комітеті Київської вільної громади Революційної української партії (РУП), намагався залучити Грицька до підпільної роботи, але безрезультатно: тодішній гімназист постійно мав конфлікти з поліцією через свої вибрики, а до систематичної агітаційної роботи не був здібний.
У 1905 р. Чупринка став членом Гоголівського та Требухівського комітетів РСДРП (Російська соціал-демократична робітнича партія), лави якої він не залишав два роки. Він часто брав участь у вуличних демонстраціях, виголошував промови на мітингах, тож не раз потрапляв за грати, а коли відпускали, залишався під пильним наглядом поліції.
15 листопада 1905 р. в Требухові під головуванням Чупринки відбувся сільський сход. Громада вирішила уряд і царя не визнавати, податки не платити,а землю розділити порівну. Через таку бурхливу діяльність на Остерщині Чупринці заборонили в’їзд до Чернігівської губернії та відправили до Лук’янівської в’язниці. Згодом бунтівника заслали на північ Росії, де він зустрівся з першими свідомими українцями і нарешті почав писати поезії рідною мовою: до того перші свої вірші Чупринка писав російською. В 1907-му в київській щоденній газеті “Рада” був надрукований вірш Чупринки “Моя кобза” українською. На літературному небосхилі засяяла нова зірка.
З 1908 року, згідно з судовим приписом, Гриць постійно мешкав у Києві. Рідний Гоголів доводилось відвідувати потайки від поліції. В Гоголіві Чупринка продовжував підтримувати зв'язок із селянською революційною організацією, яку він створив ще у 1905 р. У 1909 році за порушення припису Гриць на кілька тижнів знову потрапив за ґрати.
Відтоді Гриця Чупринку зацікавила тема козаччини. Він почав вишукувати матеріали про сотників Ніжинського полку, котрі свого часу мешкали у Оглаві – саме так називали Гоголів жителі навколишніх сіл, саме цю назву знав і Тарас Шевченко, який до заслання зупинявся у гоголівських приятелів, зокрема, Платона Бориспольця, з яким свого часу навчався в майстерні Брюллова в Санкт-Петербурзі.
В Києві Чупринка жив як справжній бурлака, знімав якісь кути, водив компанію здебільшого з “бувшими людьми” по різних чайних та глухих куточках на Деміївці та на Подолі. «Мав серед злодіїв та проституток знайомих і приятелів, що любили його і називали нашим поетом. Відкидаючи з огидою облудний і фарисейський світ “приличних людей” за його неправду і низькопоклонство, почував себе Чупринка добре лише “на дні” – так згадував про нього Дмитро Дорошенко
В 1909 р., в Києві виник орган молодої національної поезії – “Українська хата”, що почав затяту боротьбу з усім старим, включно і газету “Рада”. Спочатку Чупринка став співпрацювати з виданням, та з огляду на анархічну вдачу системної участі у виданні не брав - ніякого примусу Гриць зносити ніколи не міг.
На цей період бурхливого богемного життя припав розквіт його творчості. З-під пера Григорія вийшли найвідоміші збірки: “Огнецвіт”, “Метеор”, “Ураган”, “Сон-трава”, “Білий гарт”, “Контрасти” та поема “Лицар-Сам”.
Видані дрібними тиражами поетичні збірки зробили Чупринку популярним, і багато київських видавництв шукали співробітництва з модним автором. Втім, після нищівної критики за поему “Лицар-Сам”, 34-річний Гриць зневірився та полишив писати поезію.
Восени 1914 р., уникаючи мобілізації до царської армії, Грицько “Верлен” Чупринка влаштувався. конторником на роботу в “Трубчевське лісництво”, що розташовувалося на кордоні Чернігівської та Орловської губерній. Керував там колишній видавець і співредактор журналу “Українська хата”, і в такий спосіб він порятував тоді не одного діяча української культури від царської армії. Зокрема, на посадах у “Трубчевському лісництві” опинилися письменник Григорій Коваленко-Коломацький, актор українського Театру Миколи Садовського Іван Мар’яненко, художник Театру Миколи Садовського Іван Бурячок, просвітник Артем Хомик та інші.
Перечікуючи Першу світову, у чернігівських лісахЧупринка знову почав писати поезії, що друкувались у літературно-наукових альманахах “Основа”, “Степ” та “Промінь” («Промінь», редагував Володимир Винниченко).
Із початком визвольних змагань Гриць залишив сховок і повернувся до громадської діяльності. Творчу та життєву кризу наче рукою зняло... Відвідавши рідний Гоголів, він закликав односельців пожвавити просвітню роботу: створити філію товариства “Просвіта ”та аматорський театральний гурток. Численні шедеври громадянської лірики, повні революційного завзяття зарясніли в тодішній українській періодиці: “Літературно-науковий вістник”, “Нова Рада”, “Народна воля”, “Шлях”.
Римований маніфест “Гимн” став одним з найпопуляршіних віршів тих часів. Першою твір надрукувала 11 (24) травня 1917 р. масова українська газета “Нова Рада”. Далі знаний композитор Кирило Стеценко поклав його на музику. Так виник славень “Слава Вкраїні”. За місяць-другий партитуру оприлюднив у Києві альманах “Музична бібліотека” (№3) за редакцією Олександра Кошиця. Цей твір став улюбленою піснею, яку в ті часи всюди співали в селах і містах України.
З політичними партіями своє життя Григорій Чупринка більше не пов’язував, хіба що симпатизував соціалістам-самостійникам як військовій партії, відтак став рядовим 1-го Українського козацького полку імені Богдана Хмельницького. Він мав чималий вплив на вояків, котрі поважали Грицька, тож не випадково, що у червні 1917-го його делегували на ІІ Всеукраїнський військовий з’їзд у Києві. Але провоював він недовго - бунтівник обтяжувався уставами та дисципліною, тож зрештою, попросився на “волю” у свого друга й ад’ютанта командира полку Миколи Галагана.
Прихід до влади Скоропадського розчарував поета, однак щойно Українську Народну Республіку було поновлено, він знов жваво взявся до боротьби. Знову у віршах забриніли громадські настрої, і бунтарська вдача привела його до армії. Цього разу – до УПА, за завданням якої в серпні 1919 р. Чупринка організував і керував антибільшовицьким повстанням на Чернігівщині.
Ім’я Чупринки набуло чималої популярності серед селян, до полку люд посунув цілими сім’ями. 13 серпня 1920 року його загін самооборони почав збройно діяти проти московської комуни в Остерському повіті. Два тижні вони бились у броварських лісах із трьома більшовицькими полками. Втім, повстання отамана Чупринки зазнало нищівної поразки, колишні вояки розійшлись по домівках.
Очільника повстанців заарештували агенти губернського НК та кинули в холодну. Можна говорити, що Чупринка сам здався, бо він добровільно прибув до Києва. Але в якості заручників комісари відправили за грати й його матір та сестру Марію. Того разу йому вдалося уникнути жорсткого покарання. 15 серпня 1920 р. більшовики звільнили рідних Гриця, а сам він ще рік провів у Кожухівському концтаборі під Москвою.
.
Цьому сприяло повідомлення в більшовицькій газеті “Київський комуніст” про “ліквідацію банди Чупринки”. Стаття викликала жваве обговорення в суспільстві: невже відомий поет = отаман?! Через клопотання групи письменників на чолі з тодішнім наркомом освіти УСРР Олександром Шумським до голови Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК) при РНК Української СРР Мартина Лаціса , якого було відряджено в Україну з РРФСР із великою групою чекістів, – з огляду “на величезні заслуги Чупринки як поета”, вирок пом’якшили.
Як він повернувся до Києва достеменно не відомо, залишилися лише протоколи, у яких значилося, що Григорій мав ще один термін: “Другий раз засуджений у січні 1921-го за антирадянську агітацію, сидів три тижні і засуджений був до висилки в Москву – не виїхав через відсутність коштів”.
Побоюючись нових бунтів, більшовики, як і царат, заборонили йому відвідувати Чернігівщину. Втім, боротьби Гриць не припинив і почав шукати контактів із підпільними проукраїнськими організаціями.
У 1921 р. Всеукраїнський центральний повстанський комітет, який було створено в Києві в березні, налагодив зв’язок із урядом Симона Петлюри (УНР), який перебував в Польщі в екзилі та готував Другий Зимовий похід. Чупринка, котрий служив бібліотекарем у бібліотечному відділі Губнаросу (Губернський відділ народної освіти та науки), – належав до складу ВУЦПК. В липні 1921 р. Гриць Чупринка мав представляти цей Комітет на Окружному військовому з’їзді отаманів Холодного Яру та домовитися про координацію дій усіх патріотичних парамілітарних об’єднань.
Всеукраїнський виступ, запланований на травень-червень, відкладався й переносився. Безцінний час спливав. Частина істориків вважає, що то поляки вели подвійну гру: вони взяли на себе зобов’язання допомагати у визволенні України, але не поспішали у визначений термін озброїти інтернованих у концтаборах вояків і старшин армії УНР та перекинути їх до кордонів підсовєцької України.
Тим часом червоні комісари не барилися, а завдали удару на випередження. Завдяки інформаторам вони володіли поточними даними як про події за кордоном – в уряді УНР в екзилі, так і про оперативну обстановку у Всеукраїнському центральному повстанському комітеті та підпорядкованих йому структурах. До того, як члени ВУЦПК оголосили повстання, 18 червня 1921 р. чекісти розпочали численні арешти не лише в Києві та в Ірпені, а по всій Україні. За два дні до того до штабу 14-го полку РСЧА в Брусилові на бік совєцької влади перейшов підполковник Армії УНР Юліан Мордалевич та розповів всі деталі майбутнього повстання.
Гриця Чупринку, а разом із ним ще 132 людини ув’язнили. На допитах він проходив як революціонер, який був членом підпільної організації та мав на меті повалення совєцької влади. Для смертного вироку цього було вже достатньо
28 серпня 1921 року в протоколі судового засідання вказано: “Звинувачення, пред’явлені громадянину Чупринці Григорію Абрамовичу, вважати доведеними й засудити його до найвищої міри покарання – розстрілу”. Поета-отамана розстріляли разом із крайовим комендантом Української військової організації (УВО) на Східних українських землях (СУЗ), полковником Дієвої армії УНР Іваном Андрухом “Авраменком”) – як членів київського ВУЦПК. Документів про дату виконання вироку Чупринці та іншим 45 засуджених до смертної кари справа не містить.
Гриця Чупринку було реабілітовано тільки після проголошення незалежності України, у 1996 р.
Попри те, що земне життя Григорія Чупринки увірвалось, його віршоване слово, яке набуло надзвичайної популярності в українських патріотичних колах на еміграції й у міжвоєнній Польщі, продовжило жити. Популярність поета обумовила вибір Романом Шухевичем, Головним Командиром УПА і Головою Бюро Проводу ОУН, псевдо «Тарас Чупринка». Ім’я у ньому було взято у Великого Кобзаря, а прізвище — у Гриця Чупринки. Так у псевдо поєднались два поета, причетних до гасла «Слава Україні!».
Микола ВЕЛИЧКОВИЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |