Якщо рай у серці...

Три діви, чи три жінки, будуть у тебе впродовж тривку. Не важливо, як їх буде звати, їх справдешні ймена: Насолода, Гіркота, Розрада. У кожної – свій час і свій манір наближення до тебе. І кожній – своя пожертва від тебе. Рівною мірою приймай їх щоразу, як першу і як останню, – і рівною мірою кожна наділить тебе жіночими чарами, приготовленими лише для тебе. Коли маєш жінку за єдину, то й вона служить єдино тобі.

І навіть якщо судиться тобі спізнати лише одну жінку, все’дно розкриється вона тобі в трьох лицях: насолоді, гіркоті й розраді. І нич не втратиш, ще й здобудеш. Але слід затямити: жінка нам не дається і не віддається; жінка – посилається нам.

Жінка – не поклик, а покликання.

Маленька дівчинка (було се в болотному краї Білої Руси) навчила мене, бувалого й тертого випробами бурлаку, безхитрісному способу мирного спочивку: «Засинайте з гарним спогадом – і усміх залишиться на устах до ранку». Так усе просто й мило.
Я й досі молюся, аби те дівча і її насіння мало високу долю.

Буває, чхнеш – і в очах аж просвітиться. І з хворотою так. Буває, заслабнеш тілом – а в душу наче яснота прийде. Може – щоб прояснити тобі нову потребу: як душа наша духом очищається, так і тіло треба звільняти від зайвини, що обтяжила.

Все держиться на коромислі рівноваги: як тілесне, так і духовне. І одне одним підпирається.
Все життя я тягнувся до високостей вселюдської культури. І все життя силкуюся обернути надбане для корисної потреби мого люду. Щоб зберегтися йому в здоров’ї, силі, волі, мудрости і майстерности. Себто – зберегтися і піднестися, яко народ. Власне, се і є головне моє служебне діло. Всі инші повинності – лише для обслуги його.
Кождому з вас теж можу нараяти: мостіть одну дорогу, прямуйте в один бік. Як той каменяр із молотом, бийте в одно. І тоді центр усього світу, сила всього живота вселиться у ваше служебне діло. І ви здобудете на сій ділянці виграш. Правда, треба бути готовим до того, що все инше, побічне, може змаліти і зникнути.
Такий закон концентрації сили. І водночас закон пожертви.

Давні люди, які придумували слова, були мудріші за нас. Вигадали слово «рай» і довго не думали над тим, як назвати свою материзну – край. Країна. Україна. Навіть крихітний клапоть землі може бути раєм, якщо є рай у серці.

А ми кажемо: добре там, де нас нема.
Коли поранити сосну, земля пошле їй через стовбур ліки – смолу, що затягне, загоїть рану. Хіба се не підказка нам?! Із ранами своїми звертаймося до землі, до природи, до Неба – і будуть нам ліки.
Бо хіба ми гірші, хіба маліші за дерево?!

Усім багатствам, усім вигодам, усім принадам і всім жінкам, які в житті були мені не доступні, складаю я нині подяку. Бо се були не втрати – а набутки, не поразки – а пожертви, не розчарування – а досвідчення. Втрачаючи дещо, набував я щось.

Недоступне – се не вершини, які ти не здобув; недоступне – се узбіччя, які ти минув на своїй дорозі.

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, "Триб. П'ятикнижжя про карпатського знатника Андрія Ворона"