"Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом..."
«ЦЕ НЕ СНИТЬСЯ МЕНІ!... ТАТАРВА ЗА ГОРБАМИ!»
або по іншому: «Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто».
Книжки, які варто узяти з собою… Можливо у вічність.
Тут Людмила Лисенко оповіла, що у неї в «тривожній валізці». Серед іншого - дві книжки. Хоч я не ходжу у бомбосховище, а все ж подумав про те, які б книжки я узяв, коли б уже така халепа трапилась?
Вибір простий: Біблія (Старий і Новий Заповіт), Шевченків «Кобзар». І, повагавшись зовсім трохи, виклав би торбинку із сушеним хлібом і поклав «Антологію української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана» (ще один уклін упоряднику Іванові Малковичу за цей хліб духовний!).
Думаю, не прогадав. От, подумки прилаштувався я у тім бомбосховищі. І одкрив Антологію. На віршах МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО - так сі стало. Й одразу душа почала усотувати степовий озон, дух вольності, загроженій, але ж неубієнній:
Я б тебе заховав за коня чи могилу,
Та могилі й коню де сховатись самим?
Я б тебе заховав за Дніпра тиху спину,
Та Дніпрові самому сховатись за ким?
Я б тебе заховав, та за що і за кого?
Чи за серце твоє, що в гуді цій гуде?
Я б тебе заховав серед неба у Бога,
Але небові й Богу сховатися де?
Хто сказав, ніби Поет спочиває на Байковій горі? Він озвався до мене Живим Словом, Живим! Абсолютно суголосним сьогоднішньому українському Небу і українському Сонцю, яке сам диявол московітський намагається застувати. А зась, басурмане!
Сьогоднішній узір-позір накривається спогадом кількастолітньої пронизливої давнини. І постає степ південноукраїнський, який і викохав душу і очі Миколи Вінграновського. Постає крізь от се сьогоднішнє романтичне залюблення в тіло і душу Жінки, які є продовженням от сього Космосу українського - неопалимого, того, що бачиться на всі боки. І, як у кіно, напливом, чухрають степом чумаки, а там і бойові дружини ще від України-Руси - і це все час і простір Любові, земної й спрагло небесної.
Любов до жінки у тій стереоскопії образу і слова проростає усім тим гамузом, який так невипадково зібрався в тобі. Бо ж ти самою історією цієї землі роблений, твої чуття, лет твоїх емоцій є триванням цієї землі і людей, душі яких блукають степом, між землею і небом. І почуття твої ажніяк не є чуттям маленької мізерної плоті - бо ж озивається вона, резонує степом, Дніпром і Тарасовим словом. Словом, яке і є тією лінзою, що дозволяє все оте бачити і відчувати.
Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах!
Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.
Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —
Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як в туман!..
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан.
Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.
І далі, далі - сторінками Антології. Й «обпожежило душу» ОСТАННЬОЮ СПОВІДДЮ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА. «Не прапор-раб, не прапор-порохня Нам обпожежив душу, товариство. Не встанемо, братове, із коня, Доки не стане в полі нашім чисто».
Не встанемо! Ніколи не бачив Миколу Степановича на коні, а тут - побачив! І що от ся орда рашистська проти його Слова?! Слова, що прозирає віки, накриваючи їх животворящим озоном…
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розтинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду – і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.
…Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солонице
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь, –
Та і тоді не прокленем ми долю,
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ все тереном зацвів.
Сергій ТРИМБАЧ
або по іншому: «Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто».
Книжки, які варто узяти з собою… Можливо у вічність.
Тут Людмила Лисенко оповіла, що у неї в «тривожній валізці». Серед іншого - дві книжки. Хоч я не ходжу у бомбосховище, а все ж подумав про те, які б книжки я узяв, коли б уже така халепа трапилась?
Вибір простий: Біблія (Старий і Новий Заповіт), Шевченків «Кобзар». І, повагавшись зовсім трохи, виклав би торбинку із сушеним хлібом і поклав «Антологію української поезії ХХ ст. Від Тичини до Жадана» (ще один уклін упоряднику Іванові Малковичу за цей хліб духовний!).
Думаю, не прогадав. От, подумки прилаштувався я у тім бомбосховищі. І одкрив Антологію. На віршах МИКОЛИ ВІНГРАНОВСЬКОГО - так сі стало. Й одразу душа почала усотувати степовий озон, дух вольності, загроженій, але ж неубієнній:
Я б тебе заховав за коня чи могилу,
Та могилі й коню де сховатись самим?
Я б тебе заховав за Дніпра тиху спину,
Та Дніпрові самому сховатись за ким?
Я б тебе заховав, та за що і за кого?
Чи за серце твоє, що в гуді цій гуде?
Я б тебе заховав серед неба у Бога,
Але небові й Богу сховатися де?
Хто сказав, ніби Поет спочиває на Байковій горі? Він озвався до мене Живим Словом, Живим! Абсолютно суголосним сьогоднішньому українському Небу і українському Сонцю, яке сам диявол московітський намагається застувати. А зась, басурмане!
Сьогоднішній узір-позір накривається спогадом кількастолітньої пронизливої давнини. І постає степ південноукраїнський, який і викохав душу і очі Миколи Вінграновського. Постає крізь от се сьогоднішнє романтичне залюблення в тіло і душу Жінки, які є продовженням от сього Космосу українського - неопалимого, того, що бачиться на всі боки. І, як у кіно, напливом, чухрають степом чумаки, а там і бойові дружини ще від України-Руси - і це все час і простір Любові, земної й спрагло небесної.
Любов до жінки у тій стереоскопії образу і слова проростає усім тим гамузом, який так невипадково зібрався в тобі. Бо ж ти самою історією цієї землі роблений, твої чуття, лет твоїх емоцій є триванням цієї землі і людей, душі яких блукають степом, між землею і небом. І почуття твої ажніяк не є чуттям маленької мізерної плоті - бо ж озивається вона, резонує степом, Дніпром і Тарасовим словом. Словом, яке і є тією лінзою, що дозволяє все оте бачити і відчувати.
Пахне звечора небо осінніми птицями,
І повітря стоїть, як зелена ропа.
Пахне степ чумаками, волами, мазницями,
І вони вже самі виростають в степах!
Це не сниться мені!.. Татарва за горбами!
І дружини Русі випливають з дібров.
Я люблю тебе. Хто ти?.. Ночами і днями
Ти важкими квітками вцвіла в мою кров.
Вже дозріло повільно жадання зелене,
І тепер, коли вщухли Москва і метро,
І степи запорізькі мої біля мене,
І відкинувсь на спину під нами Дніпро, —
Я царюю в тобі!.. Сподівання химерні,
Насторожені думи летять, як в туман!..
Булавою збиваючи зорі на стерні,
Україну порубану зводить Богдан.
Я люблю тебе степом, Дніпром і Тарасом,
Орлім небом в барвистості хмарних споруд.
Я люблю твої рухи, вчаровані часом,
І вологу, розтулену музику губ.
І далі, далі - сторінками Антології. Й «обпожежило душу» ОСТАННЬОЮ СПОВІДДЮ СЕВЕРИНА НАЛИВАЙКА. «Не прапор-раб, не прапор-порохня Нам обпожежив душу, товариство. Не встанемо, братове, із коня, Доки не стане в полі нашім чисто».
Не встанемо! Ніколи не бачив Миколу Степановича на коні, а тут - побачив! І що от ся орда рашистська проти його Слова?! Слова, що прозирає віки, накриваючи їх животворящим озоном…
Живу – назад. Я – Наливайко. Все.
Ми починаєм битву за Вкраїну.
Наш чорний вус у чорний гнів тече,
І юний меч наш розтинає спину.
Не прапор-раб, не прапор-порохня
Нам обпожежив душу, товариство.
Не встанемо, братове, із коня,
Доки не стане в полі нашім чисто.
В суцільних ворогах пройшли роки-рої,
Руїна захлинається руїною.
Ми на Вкраїні хворі Україною,
На Україні в пошуках її…
Забудьмо все у цю священну мить.
Забудьмо наші розбрати і чвари.
Я вас веду – і воля нам горить,
Вона горить нам вічно, як Стожари.
…Забіліли сніги мої чорні,
Засміялась душа молода:
Воріженьки стоять видзігорні,
Воріженьки стоять, як вода.
І солона моя Солонице
На погибель мені ще гряде,
Ще у міднім бику задимиться
Моє тіло, як сон, молоде,
Ще заплче ночами Барбара
Над споляченим сином моїм,
І розірветься серце, як хмара,
Від даремних за мене молінь, –
Та і тоді не прокленем ми долю,
Не зречемось себе, поранених синів,
Коли й побачимо в кривавищі за волю,
Що наш народ все тереном зацвів.
Сергій ТРИМБАЧ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |