Із нендзи - до вершини
Якось Богдан Жолдак запитав мене: "А ти знаєш, що твій тато був ментом?". І продовжив: "Моя мама (Єва Нарубіна) працювала в журналі "Дніпро". Одного разу до неї в кабінет зайшов чувак у міліцейській формі. Мама похолоділа, бо сталінщина ще сиділа в людях міцно. Однак той мент вийняв з-за пазухи рукописа і простягнув їй". Ясно, що Єва Нарубіна взяла рукопис із чемності, але іронічно запитала: "А чому ви пішли у міліціонери?" На це тато прямо відповів, що хотів потрапити до Києва, а мета його -- писати.
Повість, яку тато приніс до часопису, називалася "Йосип з гроша здачі". Ця перша його книжечка для дітей була опублікована у 1957 р. Довго працювати журналістом у газеті "Міліцейський свисток" й носити міліцейську форму татові не довелося. Мені невідомі усі розклади і те, як він потрапив до ЦК ВЛКСМ, де завідував відділом преси, але й там теж довго не затримався. Після публікації циклу "Пастелі", що були написані у довженківській манері і про Україну, йому довелося покинути комсомол. Тоді тато став редактором журналу "Малятко", першим редактором цього дитячого часопису, але щось пішло не так, і тато звідти теж пішов і вже на творчі хліби.
Думаю, що татів план бути максимально вільним підтримав Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який для тата був духовним батьком. Бути професійним письменником у совку було непросто, треба було постійно писати нові твори і пробивати їхній друк. Ці перемовини, рецензії, прохання, щоб тебе вставили у план видавництва, -- ціла письменницька кухня. Я вже мовчу про тиск самоцензури і цензури. Як любив говорити мій тато: "Ви що думаєте? Видавці стоять на колінах і питаються, де мій новий роман? Я мушу їх переконати, що книжку треба надрукувати".
Звичайно, чимало важили й добрі стосунки автора з видавцями. Був такий видавець Соболь з "Веселки". Коли Соболь випивав більше норми, то говорив татові: "Ти хто? Ти -- ніхто, а я видавець". Отак і рухався той видавничий процес. Коли тата не публікували протягом 5 років, засобом до існування було внутрішнє рецензування. Найчастіше Анатолій Дімаров брав рукописи на своє ім'я, тато писав рецензії, Дімаров їх підписував, віддаючи гонорар татові. А ще тато переписував чужі книжки, напр., Кузьми Гриба, бо треба було якось існувати.
Кажуть, наче татові книжки у видавництвах не залежувалися, але це не так. "Волинь" після двох рецензій, що нагадували доноси й були опубліковані у газеті "Літературна Україна", взагалі було вилучено з бібліотек, хоча, здавалося б, це був соцреалістичний твір. Шкода, звичайно, що татові так не пощастило з часом, в який йому довелося писати і жити, але могло бути іще гірше. Однак він попри все був щасливою людиною, бо займався тим, чим хотів, а найбільше мучився, коли йому не йшла робота. Тоді нагадував хмару.
Він чудово розумів, що все, ним написане, може опинитися на смітнику, бо читав багато і, порівнюючи власну творчість з творчістю інших письменників, письменників щасливіших народів, часто говорив: "Якби ти знала, з якої нендзи я вийшов". Нендза, тобто біда означала не тільки злиденне життя, коли всього не вистачало, ця нендза була й культурною теж. Хутір, де він виріс, зовсім не був вогнищем культури. Однак людина робить те, що може зробити. Мій тато любив говорити: "Кожна людина повинна знати своє місце. Якщо ти народжений левом -- ти лев, а якщо мишка -- то мишка, левом тобі не стати. Можна стати лише його пародією".
І одного разу трапилася річ містична. На 9 днів ми із мамою поверталися з цвинтаря додому, взяли таксі. Таксист трапився нам говіркий. Розмовляв, звісно, па-русскі і на загальні теми. Одначе на одному з червоних світлофорів цього таксиста наче переклинило, і він сказав одне речення, але татовими словами: "Якщо ти народжений левом -- то лев, а якщо мишею -- то мишка". Тоді засвітилося зелене світло -- і мова таксиста перестала бути татовою мовою. Я не знаю, чи був мій тато левом чи пародією на лева, але був він яскравою людиною з небуденною біографією й талантом, який понівечила система. Хай із Богом спочиває.
Роксана ХАРЧУК
Повість, яку тато приніс до часопису, називалася "Йосип з гроша здачі". Ця перша його книжечка для дітей була опублікована у 1957 р. Довго працювати журналістом у газеті "Міліцейський свисток" й носити міліцейську форму татові не довелося. Мені невідомі усі розклади і те, як він потрапив до ЦК ВЛКСМ, де завідував відділом преси, але й там теж довго не затримався. Після публікації циклу "Пастелі", що були написані у довженківській манері і про Україну, йому довелося покинути комсомол. Тоді тато став редактором журналу "Малятко", першим редактором цього дитячого часопису, але щось пішло не так, і тато звідти теж пішов і вже на творчі хліби.
Думаю, що татів план бути максимально вільним підтримав Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, який для тата був духовним батьком. Бути професійним письменником у совку було непросто, треба було постійно писати нові твори і пробивати їхній друк. Ці перемовини, рецензії, прохання, щоб тебе вставили у план видавництва, -- ціла письменницька кухня. Я вже мовчу про тиск самоцензури і цензури. Як любив говорити мій тато: "Ви що думаєте? Видавці стоять на колінах і питаються, де мій новий роман? Я мушу їх переконати, що книжку треба надрукувати".
Звичайно, чимало важили й добрі стосунки автора з видавцями. Був такий видавець Соболь з "Веселки". Коли Соболь випивав більше норми, то говорив татові: "Ти хто? Ти -- ніхто, а я видавець". Отак і рухався той видавничий процес. Коли тата не публікували протягом 5 років, засобом до існування було внутрішнє рецензування. Найчастіше Анатолій Дімаров брав рукописи на своє ім'я, тато писав рецензії, Дімаров їх підписував, віддаючи гонорар татові. А ще тато переписував чужі книжки, напр., Кузьми Гриба, бо треба було якось існувати.
Кажуть, наче татові книжки у видавництвах не залежувалися, але це не так. "Волинь" після двох рецензій, що нагадували доноси й були опубліковані у газеті "Літературна Україна", взагалі було вилучено з бібліотек, хоча, здавалося б, це був соцреалістичний твір. Шкода, звичайно, що татові так не пощастило з часом, в який йому довелося писати і жити, але могло бути іще гірше. Однак він попри все був щасливою людиною, бо займався тим, чим хотів, а найбільше мучився, коли йому не йшла робота. Тоді нагадував хмару.
Він чудово розумів, що все, ним написане, може опинитися на смітнику, бо читав багато і, порівнюючи власну творчість з творчістю інших письменників, письменників щасливіших народів, часто говорив: "Якби ти знала, з якої нендзи я вийшов". Нендза, тобто біда означала не тільки злиденне життя, коли всього не вистачало, ця нендза була й культурною теж. Хутір, де він виріс, зовсім не був вогнищем культури. Однак людина робить те, що може зробити. Мій тато любив говорити: "Кожна людина повинна знати своє місце. Якщо ти народжений левом -- ти лев, а якщо мишка -- то мишка, левом тобі не стати. Можна стати лише його пародією".
І одного разу трапилася річ містична. На 9 днів ми із мамою поверталися з цвинтаря додому, взяли таксі. Таксист трапився нам говіркий. Розмовляв, звісно, па-русскі і на загальні теми. Одначе на одному з червоних світлофорів цього таксиста наче переклинило, і він сказав одне речення, але татовими словами: "Якщо ти народжений левом -- то лев, а якщо мишею -- то мишка". Тоді засвітилося зелене світло -- і мова таксиста перестала бути татовою мовою. Я не знаю, чи був мій тато левом чи пародією на лева, але був він яскравою людиною з небуденною біографією й талантом, який понівечила система. Хай із Богом спочиває.
Роксана ХАРЧУК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |