Іскри душі

З Федорцевих одкровень.

«Пригадуєш лісника Юрка, мого небожа від сестри в других? Той, що привозив тобі дерево на лазню… Стрічаю його недавно:

«Що ти, Юро, такий насурмонений, гейби тобі чорний віл на ногу наступив?»
«Та все якось іде не в нитку. І на роботі, і вдома, і настрою нема».
«Не іскрить, значить», – кажу.
«Що?»
«Я колись шоферував, то ми стільки мордувалися з тими карб’юраторами, іскру шукали… А душі людській, Юрку, іскра потрібна не менше, ніж залізному двигунові».
«Про яку іскру ви кажете, вуйку?»
«Про житейську. Дай собі відповідь, що ти в житті шукаєш – гроші, увагу й повагу, впевненість, спокій, любов, віру? Коли з цим розберешся, тоді й заіскрить… і все рушить, куди треба…»
«Ваша правда, вуйку, з цим я ще не розібрався».
«Знаєш що, тобі би добре висповідатися. Час непевний, та й робота в тебе непроста. З деревом, із людьми, з грошима».
«Ви про гріхи?»
«Ти сам сказав».
«Мені це теж не раз приходить на гадку, але не знаю, що й гадати… Не знаю достеменно, що воно – гріх?»
«Це, Юрку, несвобода і незрячість душі».
«Що?»
«Ти ж не тільки лісник, а ще й мисливець, правда? А що головне для мисливця – хіба не ціль?! І ось ти маєш ціль і хочеш у неї влучити. Цілишся – і змазуєш, цілишся – і промазуєш. І далі так само. А ціль віддаляється, і ти стоїш зі стрілом і розумієш, що щось не так. Або око зраджує, або рука не служить, або порох відсирів… Нема іскри і двигун серця дає холості обороти…»
«Ну добре, піду я висповідаюся. Але ж хіба Бог і без цього не знає, що і як я роблю?»
«Та знає, звісно, але хоче, щоб і ти знав, Юрку».
«Щоби знав що?»
«Що і як робиш. Тому, коли будеш у сповідальниці, то не дури ні Його, ні себе…»
Я вислухав Федорця і відмітив, що історія дуже цікава.
«Але це ще не кінець, – зауважив він. – Пригадуєш, я розповідав тобі, як ми з молодим художником, що обновляв плафон у храмі, вирішили трішки «підправити» Сафаофа, щоб Його лик був веселішим. Багатьох це дивує… І ось по якомусь часі знову стрічаю Юрка.
«Був я у вашому храмі. Висповідався, причастився, вислухав недільну Службу. Все як Бог велить. Але… як би вам повісти. Здалося мені, наче Бог всміхається зі стелі…»
«Так і є, Юрку. Бо Він тебе наскрізь прочув».
«Ви про що, вуйку?»
«Зізнайся, що на Службі ти не дуже вслухався в молитви і псалми. А нишком планував собі, скільки грошиків дістанеш за дрова «поверх» накладної і скільки за те, що заплющиш очі на незаконну порубку. І скільки відкладеш на нову машину чи, може, купиш новий телефон. І лісничого треба задобрити, бо той скоро на пенсію, а місце нагріте не лишають абикому. Та ще би всмак посидіти в «Піковій дамі», коло буфетниці-спокусниці Олени, а та настільки щедра, наскільки щедрий ти… І Бог усе видить і чує».
«Що ви хочете цим сказати, вуйку?» – спаленів Юрко.
«Ти чув приказку?»
«Яку?»
«Хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани...»

Мирослав ДОЧИНЕЦЬ

Із рукопису "Федорцьо, приятель сердечний".