Інородне відійде - залишиться слово. Наше слово

Я ще під враженням. Переглядаю фото, вдивляюся в уважні обличчя людей, яких я знаю і яких не знаю, приязні посмішки. Читаю підписи під коментарями. Вони різні, але в більшості прочитується щира вдячність.

Причому, ніхто не оббивав жодних порогів, не нав’язувався із запрошеннями задля масовості. Навіть Національна Спілка письменників самоусунулася від презентації, від верхівки до низу. За владу нічого й говорити. Навпаки – приємно відчувати себе вільною, незалежною. І потрібною. Потрібною не владі, не Спілці, якою з часу її створення керувало КДБ, знищуючи її руками все талановите й мисляче, а людям, отим, про яких весь час трублять продажні соціологи, журналісти й аналітики, що в Україні немає української літератури. І що українці не хочуть читати українською. Брехня, панове! Брехня, доморощені яничаре і закордонні. Брехня, продажні «патріоти» й україножери! Українцям потрібна своя країна, своя земля, своя мова і література. Непотрібні ви. І вас знесе народним буреломом. Сьогодні чи завтра.

Несподівано приходить думка – совісний український письменник – останній бастіон українства в українській державі, останній прапор, піднятий над руїною, якою нині є національна ідея в Україні. Боротися в країні за рідну мову і проти кого – проти влади й владців, проти «народних» (читай – інородних) обранців у Верховній раді. І підпис під моєю дитячою фотографією принципово буде, поки й буду я.

Визнання – примара, як і слава і знеславлення. За Еклезіастом: «В майбутні дні все буде забуте. Немає пам'яті колишнім людям. І любов їхня, і ненависть, і ревність пощезнуть. І немає їм вже участі ні в чому, що діється під сонцем». Що залишиться? Залишиться слово. Саме те слово, за яке сьогодні точиться запекла боротьба в нашій країні. Рідне слово, яке пройде випробування вогнем і мечем, підлістю й підступністю, зрадою і зненавистю, але очиститься й очистить Україну. І вистоїть.

Валентина МАСТЄРОВА