Іменем діда, що не повернувся з війни

Федір Уляненко - начальник Державної Податкової Інспекції у Чернігові, кандидат економічних наук. Які думки і асоціації викликають у нього дні 8-9 травня?



- Федір Михайлович, ви понад 17 років перебуваєте на державній службі й більшість чернігівців знають вас як службовця. Однак цікаво дізнатися про вас, як про людину, звідки родом, чим цікавитесь. Та й про особисте ваше життя мало відомо.

- Дійсно, понад 17 років я на державній службі, 8 з яких у податкових органах. А рід мій іде з села Мале Устя, що у Сосницькому районі Чернігівської області. Народився я 1 січня 1964 року і як розказують батьки, історія мого народження доволі цікава. Народився я вдома у селі, а вже потім посадили нас з мамою у машину ГАЗ- 51, і дизель потягнув її до пологового будинку, який був за 7 кілометрів у райцентрі. Вже світало і дома лишився мій батько Михайло Федорович, мамина мати Ольга Федорівна і ще якісь Федори, які за столом вже відмічали моє народження. Тож з вибором імені довго не мучились. Хоча насправді, я думаю, що батько назвав мене на честь свого батька, а відповідно мого діда, який загинув на війні.

- Тобто ваш дід Федір загинув на другій світовій війні, що вам відомо про діда?

- Про діда знаю дуже мало, загинув він, коли йому було 38 років. Батько мій наймолодший у родині був, тож пам'ятає мало. Прийшло повідомлення про його загибель, але достеменних відомостей про його смерть ми не знаємо. Ім'я його є на меморіалі у Сосниці.

- Родина лишилася без годувальника, напевно, було не легко?

Звичайно, було важко. Лишилася бабуся моя з трьома дітьми на руках. Батько, як наймолодший, взагалі ріс без батьківської уваги. Але попри це, зміг вступати до інституту. Провчився рік, але через скруту продовжити навчання не зміг і повернувся до села працювати у колгоспі.

- Тобто, ви з сільської робочої родини?

- Ну так, з простої роботящої родини. Хоча мама моя все життя пропрацювала сільською вчителькою у сусідньому селі Велике Устя. У нашому селі не було середньої школи, тому вчилися ми у сусідньому.

-А розкажіть про ваше дитинство.

- О, про дитинство багато цікавого можу пригадати. Я один зі спогадів яскравих пригадую, як до 7 років я ходив у хаті по долівці. Це коли у будинку немає твердої підлоги. I коли у 1970 році була велика повінь, то у нашій хаті не можна було брести у простих чоботях, бо аж під вікна була вода. Через це ми певний час жили на горищі. Тато мій має теслярський хист, то трохи привів його до ладу, щоб можна було пережити повінь. От, до речі, батько й до сьогодні має верстати вдома і виконує всі теслярські роботи. Тож повінь ми пережили на горищі, поки було можливо, а коли вже вода стала зовсім високою, то змушені були разом з худобою переїхати до баби з дідом, будинок яких був на вищій території. А коли вже повінь зійшла, то тоді вперше батько зробив дерев'яну підлогу у нашому будинку.

- Тобто дитинство було не таким безхмарним. Працювати доводилося багато?

- В селі не можна було не працювати, інакше не виживеш. Та й зараз нічого не змінилося. Люди у селі, які хочуть нормально жити, повинні тяжко працювати.

-А в родині ви один, чи маєте братів, сестер?

- Ні, я один у батьків. Тож і працювати доводилося за декількох. А от друзі мої жили через дорогу від нашої хати, то компанія у мене завжди була. Й нині у селі живе мій однокласник, обох дітей якого я хрестив. Та й другий мій кум також живе у рідному селі, але з ним нас доля близько звела під час служби у армії.

-А як склалося ваше навчання?

- Я закінчив 8 класів школи, потім вступив до Чернігівського радіомеханічного технікуму, який закінчив з відзнакою. Пізніше була служба у армії, служив я у Москві, у прикордонних військах, а саме у "Шереметьево - 2". Фактично виконував паспортний контроль.

-А як ви дивитеся на ті події, які сьогодні відбуваються в Україні через агресію Росії?

- У ті часи, коли я служив у Москві, я й гадки такої не мав, і у сні не міг такого припустити, що між росіянами та українцями може бути ворожнеча. Це були зовсім інші часи й інші стосунки між людьми. Загалом, я дуже вдячний армії, оскільки саме там я отримав великий досвід, вишкіл та знайшов багато друзів з усього Радянського Союзу. А ще це була гарна школа стосунків, у яких я, сільський хлопець, отримав досвід стосунків з людьми досить високого рівня. Ну, і власне у армії мене звабили залишитися у Москві для продовження навчання.

- Тобто продовжили своє навчання після армії ви у Москві?

- Так. Я навчався у Інституті країн Азії та Африки при Московському державному Університеті. Це був провідний сходознавчий навчальний заклад країни. Коли я вступав на навчання на підготовчий курс у 1985 році, то на навчання за моєю спеціальністю приймали виключно чоловіків. Це було пов'язано зі складною політичною ситуацією і війною у Афганістані. I ми готувалися як воїни на схід.

-А вчитися було важко?

- Ну, звичайно важко. Арабська абетка тільки чого вартує. Я вчив пушту, це складна мова для нас, тому потрібна була витримка і посидючість. Крім того, я був старостою. Але, враховуючи, що я все-таки привіз додому червоний диплом з відзнакою, то я зміг подужати цю науку (сміється).

-А з кимось з Москви стосунки зараз підтримуєте?

- Ні, не підтримую. Я вже казав, що хлопець з села ніколи не сприймався "московською елітою". Нас троє було на курсі, не місцевих. I завжди ми були й лишилися чужими. А плюс до того я закінчив навчання у 1991 році, коли Союз вже розвалився. Тому, я на Москві поставив хрест, як то кажуть, і повернувся на Батьківщину.

- Тобто, студентство у вас було не безхмарне, враховуючи червоний диплом і відзнаку. А от як з особистим життям, коли ви зустріли своє перше кохання?

- Все було - і навчання, і кохання. На першому курсі я зустрів дівчину, з якою пізніше ми створили сім'ю. У нас у 1988 році народилася донька Катерина. Тож до навчання і кохання ще додалася відповідальність за родину і дитину.

-I як склалася ваша доля після повернення в Україну?

- Я з родиною повернувся у Чернігів. Звичайно, було важко. Я розпочав свою кар'єру економістом. Моє перше місце роботи було РСУ на посаді заступника директора з економічних питань. Але в ті часи було надзвичайно важко. Не було житла, фінансово було не легко. Тож на тлі цих обставин наш шлюб розпався і дружина з донькою повернулася до Росії. Пізніше я працював у страховій компанії "Гарантія", Чернігівській дирекції Національного Банку України, "Ощадбанку", КРУ, на викладацькій роботі, а з 1997 року я розпочав свій трудовий шлях як податківець. З 2008 року я працював начальником міської ДПІ і до "репресій" 2013 року. А наприкінці 2014 року я знову повернувся на посаду.

- Як складаються ваші стосунки з донькою сьогодні?

- У нас добрі стосунки. Донька дуже схожа на мене, особливо за характером. Зараз вона проживає у Бєлгороді, виховує онука Василя. Наше спілкування переважно телефонне, але постійне. Звичайно, російська пропаганда впливає, але після розмов і пояснень з мого боку все стає на свої місця. Але здебільшого, ми намагаємося тактовно уникати політичних питань. До речі, мій зять також має по батьковій лінії українське коріння, що полегшує ситуацію (посміхається).

- Як склалося ваше подальше особисте життя?

- У мене другий шлюб, я одружений з 1996 року. Мою дружину звуть Ірина. Вона працює на посаді аудитора "Полікомбанку".

- Як ви відпочиваєте?

- Рибалка, гриби, природа. Декілька разів виїздили закордон, але зрозуміли, що більш для нас близький відпочинок на лоні рідної природи.

- А малу батьківщину часто відвідуєте?

- У селі в мене живуть батьки, тому, звичайно, навідуємося. Але це більше не для відпочинку, а для роботи. Роботи завжди вистачає.

- Домашні улюбленці у вас є?

- Ми живемо у приватному будинку і з нами живуть кіт і пес. Кіт Мурзик дворової породи, але живе у будинку. А пса два роки тому ми забрали з - під багатоповерхівки, у якій раніше жили. Тепер він має свою окрему втеплену будку та охороняє наш будинок.

- Маєте городину біля будинку?

- Маємо невеличку ділянку. Саджаємо цибулю, часник, помідори, огірки, як переважна більшість українців. Я саджаю все, а дружина мені допомагає. Також у нас ростуть фруктові дерева.

- Ну і наостанок, як ви вважаєте, коли у Україні настануть кращі часи?

- Важко говорити про конкретні дати, це знає, мабуть, один Бог. Але часи ці неодмінно настануть. Українцям зараз потрібно багато працювати та починати будувати ідеальну країну у своєму подвір'ї. Ні в якому разі не опускати руки, а тільки йти вперед, іншого вибору в нас немає. Я переконаний, що перемога близька!

Олена МОЗГУН