Гонитва за душами нашими
Нещодавно у видавництві «Ліра-К» вийшла друком чергова книга одного із знакових сучасних українських прозаїків Василя Бондаря під назвою «Пекельні гонитви». Не думаю, що цього письменника треба представляти читачам, та все ж дещо нагадаю: Василь Бондар письменник, журналіст, літературознавець, науковець, автор понад десяти прозових та літературознавчих книг, лауреат літературних премій імені Євгена Маланюка, Дмитра Нитченка, Михайла Стельмаха, редактор літературного часопису «Вежа», та ще багато чого, про що можна дізнатися із всюдисущого Інтернету.
А тепер про книгу. Під одною обкладинкою з назвою «Пекельні гонитви» письменник зібрав чотири свої повісті ; «Повний кавалер», «Гонитва», «Волинка» та «Це ми, отАмани», а також деякі листи Олександра Сизоненка.
Найперше треба сказати, що проза Василя Бондаря глибоко вкорінена в українські літературні традиції, він із того золотого, шляхетного покоління, яке, на жаль, відходить. Письменник мудрий, неспішний, виважений, вдумливий, ще тієї високої літературної школи Василя Земляка, Юрія Мушкетика, Віктора Близнеця, Феодосія Рогового, Івана Чендея, Григора Тютюнника.
Про живу, справжню, багату, народну мову письменника, яка звучить у його творах, варто писати наукові дослідження. Деякі слова, які Василь Бондар виловив у людей, навіть мене, який трохи знається на мові, приводять до захвату: «від багнюки штани стали бучавіти», «йшов швидко, сягнисто», «ляснув по писку, аби не ґзилась», «від вітряка було завізно», «бокасуючи очима», «руки зачучверіли без роботи»… І це я привів лише малу частинку тих слів, які мов перли, розсипані по творах письменника. А їх, призабутих, присипаних сучасним матюччям та англомов’ям, але рідних, золотих безліч у Бондаревій прозі.
Усі чотири повісті, які складають «Пекельні гонитви» про наше болюче минуле, про голодні, страшні, бузувірські роки розкуркулення, колективізації, післявоєння. Їх можна було б об’єднати в один роман, деякі герої навіть переходять з одної повісті в іншу та й події подеколи відбуваються в одних і тих само місцях – на Подніпров’ї, в селі Гарманівці, наприклад, чи в Черкаській Куцівці, чи селах, де після більшовицького перевороту гуляли Холодноярівські отАмани. Книга про пекельні гонитви за душами українськими, за нашою волею, за рідним словом.
Певно, молодь, яка народилася після створення нашої держави, про все, що пише В. Бондар, знає лише з історії та, може, ще з художніх книжок, якщо вона їх сьогодні читає. Бо зараз книга для молодих людей стала якимсь анахронізмом, у них не вистачає часу на читання, вони можуть осилити не більше двох-трьох абзаців тексту у своєму телефоні, і все! А шкода. Бо, як казали мудрі: «Хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього».
Василь Бондар своїм словом, як талановитий хірург скальпелем, препарує ту мертводуху соціалістичну систему, щоб показати усе паскудство, в якому жили наші батьки і в якому проминули й наші молоді роки. І показує він це без істеричного ура-патріотизму, як це роблять деякі розпіарені письменники, коли в їхніх романах наші українські могутні рицарі-отамани героїчно б’ються з нікчемними, прищавими, задрипаними москалями… але чомусь оті вошиві москалі перемагають наших героїв. Василь Бондар у своїй книзі пише правду, а не агітку. Може болючу, неприємну, вражаючу, але відверту правду. Пише про те, як під час розкуркулення і зганяння людей в колгоспи (повість «Гонитва») Прокіп тікає із сім’єю світ заочі. Не хоче йти в общину, але й не бореться, а тікає. І втрачає все. Втрачає дітей, дружину… Українцям, певно, хотілось би, щоб Прокіп сів на свого коня і поїхав бити ненависних кацапів і жидів, які заганяли його, як бидло, в колгоспи. Так і писали деякі наші письменники, щоб отримати всенародну любов і премії. Але Василь Бондар не хоче годити українцям, від надто любить цих людей, щоб приховувати від них правду, він не глашатай, він зовсім іншим способом намагається пробудити свідомість земляків. Показує їхню ницість, нікчемність. І показує чим усе скінчиться, якщо не противиться злу. І це спрацьовує сильніше, аніж дешеві агітки типу: «Чорного ворона», чи зомбування: «Україна ненька» , «Наша мова калинова». Письменник намагається своїм словом пробудити в читача ненависть до себе − змиреного, приниженого, затюканого, оббріханого, обпльованого. А в підтексті читається – борітеся! Бо не сховаєтеся ніде і врешті програєте все. І це спрацьовує.
Всякі товаріщі Зеймани Буртмани та Ази Ракули нам, українцям, у ті злопам’ятні роки ламали хребти. Чому ми, нащадки великих козацьких родів, під наглим, брутальним, віроломним терором не могли чинити їм гідний опір? Чому не відвоювали тоді собі свободу? Про все це говорить письменник у своїх творах. Говорить спокійно, розважливо, без поспіху і читаючи тексти ти відчуваєш, як непомітно занурюєшся у той час, у ті події, і стаєш уже не читачем, а одним із героїв повісті. Це і є справжня література!
Не молода вже учителька з повісті «Гонитва» запитує героя: чому не боронитесь, чому пропав у вас дух боротьби? «Я дивуюся, як цей люд нещасний терпить… мовчки хилить голови… Що з вами пороблено, хлопці?» А й справді – що з нами було пороблено в ті часи? Та й не лише в ті. Ми ще зовсім недавно захоплено слухали і співати кацапські пісні, нехтуючи своїм справжнім скарбом!
В іншій повісті «Волинка» молодого Павла уповноважений Зейман Буртман замкнув у холодному погребі, а там виявилося ще з десяток дядьків. Коли викликали Павла нагору, він запропонував дядьками піти гуртом і визволитися… але ніхто не пішов. А потім, коли ліквідовували більшовики в селі церкву, зібрався весь люд. Дуже багато людей, навіть із сусідніх сіл прийшли захищати святиню. Кричали, галасували, казали, що нізащо не віддамо храм… Але коли з’явився той же Буртман із Азою та вистрілив із револьвера – люди, мов зачумлені, мовчки розійшлися по домівках. А в кінці, прочитавши в газетах статтю Сталіна про «Головокружение от успехов» пішли в колгоспи розбирати додому свій скот і… славити Сталіна. Ми знаємо чим усе це скінчилося.
Так само отАман Залізняк, він же Мефодій Юхименко, він же Юхим Коваленко з повісті «Це ми, отАмани», не виконав заповідь повстанців − «Воля, або смерть!». Він не здобув волі, але й не вмер. Легалізувався під іменем Мефодій і тихо жив собі далі при радянській владі. Аж поки і його врешті не дістали Зеймани.
Василь Бондар не співає дифірамбів героям, а показує наскільки ми були хворі. Проза письменника дуже болюча, але вона відкриває людям очі, змушує згадати: хто вони?
Переконаний, що саме такі твори українських письменників, як повісті Василя Бондаря, які в різні роки друкувалися в часописах, поволі, крапля до краплі сточили в українців оту насаджену їм віками меншовартість, розбудили самоповагу, гордість і прагнення до волі, і врешті-решт сталося оте велике очищення, яке тепер ми називаємо МАЙДАНОМ!
Читаємо «Пекельні гонитви» Василя Бондаря і стаємо мудрішими!
Василь ТРУБАЙ
А тепер про книгу. Під одною обкладинкою з назвою «Пекельні гонитви» письменник зібрав чотири свої повісті ; «Повний кавалер», «Гонитва», «Волинка» та «Це ми, отАмани», а також деякі листи Олександра Сизоненка.
Найперше треба сказати, що проза Василя Бондаря глибоко вкорінена в українські літературні традиції, він із того золотого, шляхетного покоління, яке, на жаль, відходить. Письменник мудрий, неспішний, виважений, вдумливий, ще тієї високої літературної школи Василя Земляка, Юрія Мушкетика, Віктора Близнеця, Феодосія Рогового, Івана Чендея, Григора Тютюнника.
Про живу, справжню, багату, народну мову письменника, яка звучить у його творах, варто писати наукові дослідження. Деякі слова, які Василь Бондар виловив у людей, навіть мене, який трохи знається на мові, приводять до захвату: «від багнюки штани стали бучавіти», «йшов швидко, сягнисто», «ляснув по писку, аби не ґзилась», «від вітряка було завізно», «бокасуючи очима», «руки зачучверіли без роботи»… І це я привів лише малу частинку тих слів, які мов перли, розсипані по творах письменника. А їх, призабутих, присипаних сучасним матюччям та англомов’ям, але рідних, золотих безліч у Бондаревій прозі.
Усі чотири повісті, які складають «Пекельні гонитви» про наше болюче минуле, про голодні, страшні, бузувірські роки розкуркулення, колективізації, післявоєння. Їх можна було б об’єднати в один роман, деякі герої навіть переходять з одної повісті в іншу та й події подеколи відбуваються в одних і тих само місцях – на Подніпров’ї, в селі Гарманівці, наприклад, чи в Черкаській Куцівці, чи селах, де після більшовицького перевороту гуляли Холодноярівські отАмани. Книга про пекельні гонитви за душами українськими, за нашою волею, за рідним словом.
Певно, молодь, яка народилася після створення нашої держави, про все, що пише В. Бондар, знає лише з історії та, може, ще з художніх книжок, якщо вона їх сьогодні читає. Бо зараз книга для молодих людей стала якимсь анахронізмом, у них не вистачає часу на читання, вони можуть осилити не більше двох-трьох абзаців тексту у своєму телефоні, і все! А шкода. Бо, як казали мудрі: «Хто не пам’ятає минулого, той не має майбутнього».
Василь Бондар своїм словом, як талановитий хірург скальпелем, препарує ту мертводуху соціалістичну систему, щоб показати усе паскудство, в якому жили наші батьки і в якому проминули й наші молоді роки. І показує він це без істеричного ура-патріотизму, як це роблять деякі розпіарені письменники, коли в їхніх романах наші українські могутні рицарі-отамани героїчно б’ються з нікчемними, прищавими, задрипаними москалями… але чомусь оті вошиві москалі перемагають наших героїв. Василь Бондар у своїй книзі пише правду, а не агітку. Може болючу, неприємну, вражаючу, але відверту правду. Пише про те, як під час розкуркулення і зганяння людей в колгоспи (повість «Гонитва») Прокіп тікає із сім’єю світ заочі. Не хоче йти в общину, але й не бореться, а тікає. І втрачає все. Втрачає дітей, дружину… Українцям, певно, хотілось би, щоб Прокіп сів на свого коня і поїхав бити ненависних кацапів і жидів, які заганяли його, як бидло, в колгоспи. Так і писали деякі наші письменники, щоб отримати всенародну любов і премії. Але Василь Бондар не хоче годити українцям, від надто любить цих людей, щоб приховувати від них правду, він не глашатай, він зовсім іншим способом намагається пробудити свідомість земляків. Показує їхню ницість, нікчемність. І показує чим усе скінчиться, якщо не противиться злу. І це спрацьовує сильніше, аніж дешеві агітки типу: «Чорного ворона», чи зомбування: «Україна ненька» , «Наша мова калинова». Письменник намагається своїм словом пробудити в читача ненависть до себе − змиреного, приниженого, затюканого, оббріханого, обпльованого. А в підтексті читається – борітеся! Бо не сховаєтеся ніде і врешті програєте все. І це спрацьовує.
Всякі товаріщі Зеймани Буртмани та Ази Ракули нам, українцям, у ті злопам’ятні роки ламали хребти. Чому ми, нащадки великих козацьких родів, під наглим, брутальним, віроломним терором не могли чинити їм гідний опір? Чому не відвоювали тоді собі свободу? Про все це говорить письменник у своїх творах. Говорить спокійно, розважливо, без поспіху і читаючи тексти ти відчуваєш, як непомітно занурюєшся у той час, у ті події, і стаєш уже не читачем, а одним із героїв повісті. Це і є справжня література!
Не молода вже учителька з повісті «Гонитва» запитує героя: чому не боронитесь, чому пропав у вас дух боротьби? «Я дивуюся, як цей люд нещасний терпить… мовчки хилить голови… Що з вами пороблено, хлопці?» А й справді – що з нами було пороблено в ті часи? Та й не лише в ті. Ми ще зовсім недавно захоплено слухали і співати кацапські пісні, нехтуючи своїм справжнім скарбом!
В іншій повісті «Волинка» молодого Павла уповноважений Зейман Буртман замкнув у холодному погребі, а там виявилося ще з десяток дядьків. Коли викликали Павла нагору, він запропонував дядьками піти гуртом і визволитися… але ніхто не пішов. А потім, коли ліквідовували більшовики в селі церкву, зібрався весь люд. Дуже багато людей, навіть із сусідніх сіл прийшли захищати святиню. Кричали, галасували, казали, що нізащо не віддамо храм… Але коли з’явився той же Буртман із Азою та вистрілив із револьвера – люди, мов зачумлені, мовчки розійшлися по домівках. А в кінці, прочитавши в газетах статтю Сталіна про «Головокружение от успехов» пішли в колгоспи розбирати додому свій скот і… славити Сталіна. Ми знаємо чим усе це скінчилося.
Так само отАман Залізняк, він же Мефодій Юхименко, він же Юхим Коваленко з повісті «Це ми, отАмани», не виконав заповідь повстанців − «Воля, або смерть!». Він не здобув волі, але й не вмер. Легалізувався під іменем Мефодій і тихо жив собі далі при радянській владі. Аж поки і його врешті не дістали Зеймани.
Василь Бондар не співає дифірамбів героям, а показує наскільки ми були хворі. Проза письменника дуже болюча, але вона відкриває людям очі, змушує згадати: хто вони?
Переконаний, що саме такі твори українських письменників, як повісті Василя Бондаря, які в різні роки друкувалися в часописах, поволі, крапля до краплі сточили в українців оту насаджену їм віками меншовартість, розбудили самоповагу, гордість і прагнення до волі, і врешті-решт сталося оте велике очищення, яке тепер ми називаємо МАЙДАНОМ!
Читаємо «Пекельні гонитви» Василя Бондаря і стаємо мудрішими!
Василь ТРУБАЙ
| Читайте також |
| Коментарі (0) |