Фінські та хорватські уроки для України
Начальник Генерального штабу - Головнокомандувач ЗС України Віктор Муженко підписав указ «Про затвердження програми заходів щодо відновлення та впровадження національних бойових традицій у Збройних Силах України». В указі звертає на себе увагу теза про вивчення бойового досвіду Фінляндії та Хорватії, як країн, що здобули та захистили свою незалежність у ХХ столітті. Досвід цих країн дійсно певним чином унікальний та дуже цікавий саме для України, яка стримує російську агресію.
«Njet, Molotoff»
Саме так співали фіни під час радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Народний комісар закордонних справ СРСР В`ячеслав Молотов відзначився не лише як один із активних учасників кривавих партійних чисток 1937-38 рр., а й як один із ініціаторів пакту з Третім Райхом, за яким Фінляндія відійшла до радянської сфери впливу. Після цього стосунки між Москвою та Гельсінкі загострились. У листопаді 1939 р. фіни відмовились передати СРСР значні території в Карелії та військово-морську базу Ханко, у відповідь на це Союз розірвав дипломатичні стосунки.
До цього відбулось уже дві радянсько-фінські війни (1918-1920 та 1921-22 рр.). У цих війнах велику роль відіграли загони шюцкору – «громадянської гвардії». Зародившись як ополчення фінів-патріотів у 1918 році, шюцкор на початку 20-х років став потужною організацією з кількома десятками тисяч членів. Саме жорстка лінія цих загонів щодо червоних агітаторів, які керувалися Москвою, змогла вберегти фінів від утворення в них більшовицької республіки. У часи війни уряд використовував загони шюцкору як армійський резерв, в міжвоєнний час на ці загони покладалось завдання військово-патріотичної підготовки населення. На 1939 рік у лавах організації перебувало близько 110 тисяч осіб. Для невеликої Фінляндії це дуже велика цифра.
30 листопада армія 1939 року СРСР чисельністю понад 540 тисяч чоловік напала на Фінляндію фронтом від Баренцевого до Балтійського моря. Здавалось, що перемога буде швидкою і майже безкровною: загалом СРСР міг виставити проти фінів майже 800 тисяч солдатів, більше 2000 танків, 2500 літаків… Колосальна сила проти фінів, які мали у своєму розпорядженні заледве 250 тисяч солдатів, 30 танків і трохи більше сотні літаків.
Але не так сталося, як гадалося. Розуміючи небезпеку сусідства з «першою робітничо-селянською» державою, фіни ще з 20-х років почали будівництво лінії захисних споруд на Карельскому перешийку. Трохи згодом ця лінія отримала назву «Лінія Маннергейма» на честь Карла Густава Маннергейма, головнокомандувача фінськими збройними силами.
До речі, Маннергейм разом із нашим Павлом Скоропадським був ад’ютантом російського імператора Ніколая II. І, як і Скоропадський, створював незалежну від Росії державу. Маннергейму це вдалося, а Скоропадському – ні.
Фельдмаршал Маннергейм у міжвоєнні роки був одним із небагатьох у Фінляндії, хто розумів загрозу з боку СРСР. Його стараннями фінська армія, хай повільно, але переозброювалась (на початку 30-х років уряд постійно скорочував фінансування армії; в якийсь момент Маннергейм навіть погрожував відставкою, якщо військовий бюджет не буде збільшено), а оборонна лінія будувалась із залученням іноземних спеціалістів.
Лінія складалась із бункерів, дзотів, дотів (при більшості з яких знаходились підземні каземати, кухня, офіцерська кімната, склад для продовольства… Крім того, кожен дот було обладнано вентиляційною системою і навіть водопроводом), траншей, мінних полів, колючого дроту тощо. Радянські штабні офіцери, які планували швидку війну, не врахували (чи не захотіли врахувати), що при атаці подібних укріплень чисельна перевага наступаючих втрачає своє значення, а танки за відсутності простору для маневру стають легкою здобиччю ворога. Забули вони і про фінські морози, а тому солдати йшли в бій у літньому спорядженні (близько 17 тисяч радянських солдатів та офіцерів загинули внаслідок обмороження).
Окрім того, розуміючи неможливість перемогти лише регулярними військами, фіни активно використовували невеликі диверсійні підрозділи, які завдавали раптових ударів ворогу і негайно відходили, користуючись гарним знанням місцевості.
Навіть на територіях, де фіни не мали жодних укріплень, «червоні» несли величезні втрати, потрапляли в оточення і вимушені були залишати захоплені рубежі. Показовим є бій біля озері Толваярві 12 грудня 1939 року, де зійшлись радянська 139 стрілецька дивізія (20000 осіб) Червоної армії та 16-й піхотний полк і кілька окремих батальйонів фінів. Наступаючи з ціллю виходу на фланг фінів, радянські війська вийшли до озера Толваярві. Розуміючи загрозу своєму ІV корпусу, фіни кинули проти ворога всі сили, які змогли зібрати – близько 4000 осіб. Вранці 12 грудня фіни почали атаку. Зіткнувшись із серйозним спротивом, спершу вони відійшли, але вже близько обіду прорвали позиції противника і змогли оточити 609-й стрілецький полк разом з його штабом і повністю його знищити. Побачивши, що позиції прорвані, радянські війська, кинувши важке озброєння, почали тікати. Їм на допомогу наступного дня було кинуто 75-у стрілецьку дивізію, але фіни відкинули і її. Бачачи загрозу своєму флангу, командування 8-ї Армії «червоних» почало загальний відхід. Загальні втрати фінів склали близько 350 убитими та пораненими. Їх супротивники втратили більше тисячі осіб і 20 танків. Таким чином, не зважаючи на величезну чисельну перевагу ворога, фіни завдяки проявленій ініціативі змогли незначними силами відкинути цілу армію.
Війна тривала до березня 1940 року. Не отримавши підтримки від західних демократій та розуміючи, що радянська армія не зупиниться, навіть втрачаючи тисячі вояків, фіни погодились на підписання мирного договору, за яким значні території Карелії відійшли до СРСР. Загальні втрати фінів склали близько 70 тисяч убитими та пораненими, у той час як Червона армія втратила трохи менше 400 тисяч і кілька сотень танків.
Уміла оборона, активне використання підготовленої лінії укріплень, засідок, диверсійних підрозділів зробили перемогу для СРСР пірровою та показали всьому світу, що Червона армія воювати не вміє. Почасти це стало поштовхом для Третього Райху атакувати Союз. Німці були переконані – якщо невелика Фінляндія змогла так обезкровити «рабочє-крєстьянскую» армію, то Вермахт знищить її за лічені місяці. Та головне, що вперта війна маленької Фінляндії проти нападника – могутнього СРСР стала гарантією державної незалежності країни, навіть попри втрату 20 відсотків її території, до того ж найбільш придатної для життя (Карелія, що так і лишилась окупованою).
Операція «Блискавка»
1995 рік був нелегким для Хорватії. Недавно вийшовши зі складу Югославії, переживши війну та економічну кризу, республіка лише починала ставати на ноги, не маючи навіть повного контролю над своєю територією: частина хорватських земель, західна Славонія, контролювалась невизнаною Республікою Сербська Країна (РСК).
Сербсько-хорватське протистояння нагадує відносини України з Росією: так само дві частини колишньої імперії, однак серби прагнули до відновлення «єдиної та неділимої», а хорвати – до повної незалежності. Від самого початку існування Югославії в ній проводилась політика сербізації. Так, зокрема, серби відмовлялись визнати існування хорватської та словенської мов, розглядаючи їх як діалекти сербської (така ситуація тривала до 50-х років ХХ століття). Основне місце у парламенті займали саме серби, усіма силами намагаючись не допустити до влади представників інших народів. Будь-які прояви несербського націоналізму жорстоко карались.
Від самого початку війни з хорватами у 1991 році серби показали, що закони війни для них не писані: у мультиетнічному місті Вуковар, яке захопили серби, хорватів витягували навіть з лікарень і розстрілювали в полі. На інших захоплених територіях сербські війська вели себе не краще.
РСК, що знаходилась на формально хорватській території, фактично була аналогом так званих ДНР і ЛНР. Ніким не визнана, підтримувана сербами, з надзвичайно високим рівнем злочинності та ненавистю до всього хорватського. Достатньо сказати, що вбивства сербами хорватів (а їх на території Країни було близько 7% населення) місцевими правоохоронними органами просто не розслідувались. До того ж, через територію Сербської Країни проходило кілька важливих для Хорватії магістралей.
У 1995 році територія РСК перебувала під наглядом миротворчих сил ООН, однак за хорватськими даними миротворці займались в основному торгівлею з сербами, але аж ніяк не охороною порядку. Чисельні намагання Хорватії вирішити конфлікт дипломатичним шляхом натикались на пасивний спротив світової спільноти. Саме тоді було вирішено знищити РСК військовим шляхом.
План хорватів був простий і елегантний: несподіваним ударом по всій лінії фронту дезорганізувати ворога, а потім повести наступ на кількох найбільш важливих напрямках, намагаючись оточити якомога більші маси ворожих сил.
1 травня хорвати почали наступ. Вже за перші години їх війська просунулись на 10-15 кілометрів. Більша частина збройних формувань Сербської Країни представляла собою ополченців і колишніх бандитів, найбільш боєздатні ж військові частини знищувалась хорватами в першу чергу. Під кінець першого дня наступу почалась масова втеча вояків РСК на території Сербії. Миротворці ООН не втручались.
Операція завершилась 3 травня. За цей час втрати хорватів склали близько 50 чоловік убитими та 186 пораненими. РСК втратили 283 осіб убитими та пораненими та 1,5 тисячі – полоненими.
Стрімка несподівана атака, коли всі дипломатичні засоби було вичерпано, показала, що хорвати не бояться при потребі воювати за свою землю. Невтручання та мовчазний осуд західних держав ніскільки не вплинули на політику Хорватії щодо територій, які вона вважала своїми. Аналогії з Україною очевидні.
Арсен ЧЕПУРНИЙ,
"Військо України"
«Njet, Molotoff»
Саме так співали фіни під час радянсько-фінської війни 1939-1940 рр. Народний комісар закордонних справ СРСР В`ячеслав Молотов відзначився не лише як один із активних учасників кривавих партійних чисток 1937-38 рр., а й як один із ініціаторів пакту з Третім Райхом, за яким Фінляндія відійшла до радянської сфери впливу. Після цього стосунки між Москвою та Гельсінкі загострились. У листопаді 1939 р. фіни відмовились передати СРСР значні території в Карелії та військово-морську базу Ханко, у відповідь на це Союз розірвав дипломатичні стосунки.
До цього відбулось уже дві радянсько-фінські війни (1918-1920 та 1921-22 рр.). У цих війнах велику роль відіграли загони шюцкору – «громадянської гвардії». Зародившись як ополчення фінів-патріотів у 1918 році, шюцкор на початку 20-х років став потужною організацією з кількома десятками тисяч членів. Саме жорстка лінія цих загонів щодо червоних агітаторів, які керувалися Москвою, змогла вберегти фінів від утворення в них більшовицької республіки. У часи війни уряд використовував загони шюцкору як армійський резерв, в міжвоєнний час на ці загони покладалось завдання військово-патріотичної підготовки населення. На 1939 рік у лавах організації перебувало близько 110 тисяч осіб. Для невеликої Фінляндії це дуже велика цифра.
30 листопада армія 1939 року СРСР чисельністю понад 540 тисяч чоловік напала на Фінляндію фронтом від Баренцевого до Балтійського моря. Здавалось, що перемога буде швидкою і майже безкровною: загалом СРСР міг виставити проти фінів майже 800 тисяч солдатів, більше 2000 танків, 2500 літаків… Колосальна сила проти фінів, які мали у своєму розпорядженні заледве 250 тисяч солдатів, 30 танків і трохи більше сотні літаків.
Але не так сталося, як гадалося. Розуміючи небезпеку сусідства з «першою робітничо-селянською» державою, фіни ще з 20-х років почали будівництво лінії захисних споруд на Карельскому перешийку. Трохи згодом ця лінія отримала назву «Лінія Маннергейма» на честь Карла Густава Маннергейма, головнокомандувача фінськими збройними силами.
До речі, Маннергейм разом із нашим Павлом Скоропадським був ад’ютантом російського імператора Ніколая II. І, як і Скоропадський, створював незалежну від Росії державу. Маннергейму це вдалося, а Скоропадському – ні.
Фельдмаршал Маннергейм у міжвоєнні роки був одним із небагатьох у Фінляндії, хто розумів загрозу з боку СРСР. Його стараннями фінська армія, хай повільно, але переозброювалась (на початку 30-х років уряд постійно скорочував фінансування армії; в якийсь момент Маннергейм навіть погрожував відставкою, якщо військовий бюджет не буде збільшено), а оборонна лінія будувалась із залученням іноземних спеціалістів.
Лінія складалась із бункерів, дзотів, дотів (при більшості з яких знаходились підземні каземати, кухня, офіцерська кімната, склад для продовольства… Крім того, кожен дот було обладнано вентиляційною системою і навіть водопроводом), траншей, мінних полів, колючого дроту тощо. Радянські штабні офіцери, які планували швидку війну, не врахували (чи не захотіли врахувати), що при атаці подібних укріплень чисельна перевага наступаючих втрачає своє значення, а танки за відсутності простору для маневру стають легкою здобиччю ворога. Забули вони і про фінські морози, а тому солдати йшли в бій у літньому спорядженні (близько 17 тисяч радянських солдатів та офіцерів загинули внаслідок обмороження).
Окрім того, розуміючи неможливість перемогти лише регулярними військами, фіни активно використовували невеликі диверсійні підрозділи, які завдавали раптових ударів ворогу і негайно відходили, користуючись гарним знанням місцевості.
Навіть на територіях, де фіни не мали жодних укріплень, «червоні» несли величезні втрати, потрапляли в оточення і вимушені були залишати захоплені рубежі. Показовим є бій біля озері Толваярві 12 грудня 1939 року, де зійшлись радянська 139 стрілецька дивізія (20000 осіб) Червоної армії та 16-й піхотний полк і кілька окремих батальйонів фінів. Наступаючи з ціллю виходу на фланг фінів, радянські війська вийшли до озера Толваярві. Розуміючи загрозу своєму ІV корпусу, фіни кинули проти ворога всі сили, які змогли зібрати – близько 4000 осіб. Вранці 12 грудня фіни почали атаку. Зіткнувшись із серйозним спротивом, спершу вони відійшли, але вже близько обіду прорвали позиції противника і змогли оточити 609-й стрілецький полк разом з його штабом і повністю його знищити. Побачивши, що позиції прорвані, радянські війська, кинувши важке озброєння, почали тікати. Їм на допомогу наступного дня було кинуто 75-у стрілецьку дивізію, але фіни відкинули і її. Бачачи загрозу своєму флангу, командування 8-ї Армії «червоних» почало загальний відхід. Загальні втрати фінів склали близько 350 убитими та пораненими. Їх супротивники втратили більше тисячі осіб і 20 танків. Таким чином, не зважаючи на величезну чисельну перевагу ворога, фіни завдяки проявленій ініціативі змогли незначними силами відкинути цілу армію.
Війна тривала до березня 1940 року. Не отримавши підтримки від західних демократій та розуміючи, що радянська армія не зупиниться, навіть втрачаючи тисячі вояків, фіни погодились на підписання мирного договору, за яким значні території Карелії відійшли до СРСР. Загальні втрати фінів склали близько 70 тисяч убитими та пораненими, у той час як Червона армія втратила трохи менше 400 тисяч і кілька сотень танків.
Уміла оборона, активне використання підготовленої лінії укріплень, засідок, диверсійних підрозділів зробили перемогу для СРСР пірровою та показали всьому світу, що Червона армія воювати не вміє. Почасти це стало поштовхом для Третього Райху атакувати Союз. Німці були переконані – якщо невелика Фінляндія змогла так обезкровити «рабочє-крєстьянскую» армію, то Вермахт знищить її за лічені місяці. Та головне, що вперта війна маленької Фінляндії проти нападника – могутнього СРСР стала гарантією державної незалежності країни, навіть попри втрату 20 відсотків її території, до того ж найбільш придатної для життя (Карелія, що так і лишилась окупованою).
Операція «Блискавка»
1995 рік був нелегким для Хорватії. Недавно вийшовши зі складу Югославії, переживши війну та економічну кризу, республіка лише починала ставати на ноги, не маючи навіть повного контролю над своєю територією: частина хорватських земель, західна Славонія, контролювалась невизнаною Республікою Сербська Країна (РСК).
Сербсько-хорватське протистояння нагадує відносини України з Росією: так само дві частини колишньої імперії, однак серби прагнули до відновлення «єдиної та неділимої», а хорвати – до повної незалежності. Від самого початку існування Югославії в ній проводилась політика сербізації. Так, зокрема, серби відмовлялись визнати існування хорватської та словенської мов, розглядаючи їх як діалекти сербської (така ситуація тривала до 50-х років ХХ століття). Основне місце у парламенті займали саме серби, усіма силами намагаючись не допустити до влади представників інших народів. Будь-які прояви несербського націоналізму жорстоко карались.
Від самого початку війни з хорватами у 1991 році серби показали, що закони війни для них не писані: у мультиетнічному місті Вуковар, яке захопили серби, хорватів витягували навіть з лікарень і розстрілювали в полі. На інших захоплених територіях сербські війська вели себе не краще.
РСК, що знаходилась на формально хорватській території, фактично була аналогом так званих ДНР і ЛНР. Ніким не визнана, підтримувана сербами, з надзвичайно високим рівнем злочинності та ненавистю до всього хорватського. Достатньо сказати, що вбивства сербами хорватів (а їх на території Країни було близько 7% населення) місцевими правоохоронними органами просто не розслідувались. До того ж, через територію Сербської Країни проходило кілька важливих для Хорватії магістралей.
У 1995 році територія РСК перебувала під наглядом миротворчих сил ООН, однак за хорватськими даними миротворці займались в основному торгівлею з сербами, але аж ніяк не охороною порядку. Чисельні намагання Хорватії вирішити конфлікт дипломатичним шляхом натикались на пасивний спротив світової спільноти. Саме тоді було вирішено знищити РСК військовим шляхом.
План хорватів був простий і елегантний: несподіваним ударом по всій лінії фронту дезорганізувати ворога, а потім повести наступ на кількох найбільш важливих напрямках, намагаючись оточити якомога більші маси ворожих сил.
1 травня хорвати почали наступ. Вже за перші години їх війська просунулись на 10-15 кілометрів. Більша частина збройних формувань Сербської Країни представляла собою ополченців і колишніх бандитів, найбільш боєздатні ж військові частини знищувалась хорватами в першу чергу. Під кінець першого дня наступу почалась масова втеча вояків РСК на території Сербії. Миротворці ООН не втручались.
Операція завершилась 3 травня. За цей час втрати хорватів склали близько 50 чоловік убитими та 186 пораненими. РСК втратили 283 осіб убитими та пораненими та 1,5 тисячі – полоненими.
Стрімка несподівана атака, коли всі дипломатичні засоби було вичерпано, показала, що хорвати не бояться при потребі воювати за свою землю. Невтручання та мовчазний осуд західних держав ніскільки не вплинули на політику Хорватії щодо територій, які вона вважала своїми. Аналогії з Україною очевидні.
Арсен ЧЕПУРНИЙ,
"Військо України"
| Читайте також |
| Коментарі (0) |