реклама партнерів:
Головна › Новини › ПОГЛЯД

Чому Південь програв?

Коли ми задаємо собі питання: чому Південь програв у Громадянській війні в США, зазвичай маємо готову відповідь: Північ мала великі батальйони і багато гармат. На Півночі була краще розвинута промисловість, от і виграли, задавивши числом, "хоча воювали гірше". Ага, ясно - завалили південців чи то м'ясом чи то снарядами.
Але є дуже цікава штука, яку рідко беруть до уваги: розподіл обов'язків.

На Півночі Лінкольн призначив повноцінного військового міністра (Кемерон, потім Стентон) і головнокомандуючого (Скотт, Макклелан, Халлек, потім Грант), у якого був повноцінний генштаб і начальник цього самого штабу.

На Півдні ж президент Конфедеративних штатів Джефферсон Девіс вважав, що і сам непогано дасть раду із обов'язками військового міністра і головкома (заради справедливості треба сказати, що до громадянської війни Девіс був військовим міністром США). Військовий міністр на Півдні був, але Девіс звів його повноваження до секретарських. А головнокомандуючого він взагалі не призначав аж до самого кінця війни, побоюючись власними руками створити військового диктатора.

У результаті Девіс був просто завалений паперами і з ранку до ночі мусив сотнями розбирати донесення, накази, акти, прохання, ухвали... А ще він мусив призначати на посади командирів своїх друзів, тому що це підтримувало його політичні позиції. Але добрий друг - не завжди добрий воєначальник.

Проблеми із постачанням, які армія Конфедерації мала всю війну, викликані були не стільки нестачею ресурсів, скільки вкрай поганим менеджментом. Так, на Півдні створювались заводи, що випускали якісну зброю, були там і талановиті інженери. Але в інфраструктурі панував такий хаос... Як результат, підприємці мали самі вирішувати логістичні проблеми, що мало негативні наслідки для ефективності виробництва.

Нє, звісно, на Півночі проблеми теж були. Наприклад, військового міністра Кемерона Лінкольн звільнив за те, що той крав як не в себе, наживаючись буквально з кожного військового контракту. Зате наступний військовий міністр, Стентон, успішно боровся з корупцією в армії. А командирів окремих армій Лінкольн призначав, радячись із головкомом.
Було в Півночі і велике слабке місце: політика. Складна система управління державою і армією породжувала купу інтриг, суперечок і конфліктів. Так, на президентських виборах 1864 року цілком міг перемогти генерал Макклелан, герой війни і колишній головнокомандувач, який виступав за визнання Конфедерації і мир.

Але Лінкольн не боявся делегувати завдання. І у військовому сенсі це давало Півночі три головних переваги: ефективну систему постачання, єдину стратегію і можливості для апгрейду буквально всього.

Ось дивіться: у вирішальній, згідно стереотипу, трьоденній битві при Геттісберзі, найбільшій своїй перемозі, північани втратили приблизно стільки ж людей, скільки і південці. І справа була не в тому, що густонаселена Північ могла ці втрати поповнити, ні. Справа була в тому, що Північ мала єдину стратегію: на Сході не дати противнику переваги, не зважаючи на втрати, на Заході, користуючись загальною перевагою в силах, поступово просуватись уперед, підірвати економіку Півдня. У рамках цієї стратегії Півночі не потрібна була от прям перемога під Геттісбергом - їм вистачало нічиєї. А от на Заході перемоги вони здобували регулярно.

У той же час при всій геніальності південих полководців вони не мали єдиного стратегічного плану. Кожен із південних генералів був талановитим і самостійним. У перші два роки війни це давало Півдню перевагу, потім - стало заважати. Але південці цього не зрозуміли.

А що в результаті?
Геніальний генерал Конфедерації Роберт Лі бив північан раз за разом, але не спромігся завдати їм стратегічної поразки. Північани перемагали зовсім не так красиво, як Лі, зате діяли згідно єдиної стратегії.

Саме тому 3 липня 1863 року генерал Лі, який до цього не помилявся на полі бою жодного разу, послав у самовбивчу атаку під зливою куль і ядер дивізію Пікетта: якби Лі переміг федеральну армію конкретно у цей момент, мав би шанс відрізати її від Вашингтону, знищити і рушити на столицю Півночі...
Ризик був високий, але не позбавлений сенсу. По суті той, хто вигравав ту битву, вигравав війну.

І лишається тільки гадати, що було б, якби задум Роберта Лі вдався.

Арсен ЧЕПУРНИЙ



Теги:Україна - США, Арсен Чепурний, громадянська війна


Читайте також






Коментарі (0)
avatar