Епізод у Закопаному

Епізод у музеї в Закопаному (робоча поїздка з дослідницькою метою).

Заходжу до однієї з філій. Вітаюся, знайомлюся з працівниками, точніше здебільшого з працівницями. Говорю по-польськи, зрозуміло (як умію, та все ж).

Привітна пані на рецепції хвалиться:
- А в нас працює ваша землячка, пане директоре! Опікунка експозиції!

Кличе її (радісно):
- Ходи сюди, тут приїхав директор музею з України!

Підходить пані віку і ще досить молодого, і вже достатньо зрілого.
- Ви звідки? - питаю.
- З ХарЬкова.

Зрозуміло, в розмові з нею одразу ж переходжу на українську. І з подивом бачу, що вона мене... не розуміє. Справді!!! Відповідає якимось дивним польсько-російським суржиком - уперше в житті такий чую!

Уточнюю про всяк випадок:
- Чи ви розумієте українську?
- Ну... - мнеться. - Лучше па-русскі.

Принципово переходжу на польську і питаю на завершення (бо для мене очевидно, що це кінець розмови і знайомства, ймовірно, теж):
- Але ж по-польськи ви якось пробуєте говорити!
- Так я же в Польше! - лунає здивована відповідь.

...
За кілька місяців у сусідній державі біженка з українського Харкова сяк-так вчиться говорити державною мовою. І, мабуть, навчиться. Праця зобов'язує (її ж бо ще й працевлаштували!).А за все життя в Україні в неї й гадки не виникало, що українську треба знати бодай для публічного спілкування. І навіть зараз не виникає. Зараз тим паче. Вона її навіть не сприймає на слух. Не розуміє державної мови країни, в якій провела ціле життя.

...
Непросто мені було пояснити привітним колегам-музейницям, чому моє спілкування з "землячкою" на цьому завершилося. До речі, вона навіть спроби не робила прокоментувати для мене бодай щось в експозиції, якою опікується. Щебетали інші. По-польськи. Рідною. І чудово розуміли мою далеко не чудову польську. І тішилися деяким моїм жартам і коментарям рідною. Українською.

А музей чудовий. Братній. Точніше, сестринський!

Богдан ТИХОЛОЗ