Екземпляр
Надибав у солідному виданні 2018 року невичитане слово "екземпляр". Згадав як на вічні віки відучила від цього слівця-байстрюка моя бабуся Марія - великий скептик щодо живої української мови, особливо в часи СССР.
Тоді, десь 1989 року, приїхав я з московського Воронежа до Сум - на вакації. І неприємно ошелешив свою бабусю - уродженку Курляндської губернії й, як з'ясувалося після мого останнього тесту ДНК, наполовину карелку - нарочитою українською мовою.
Хоч українська була "в ходу" у нас в родині, але на "вумні" теми пробувати говорити "мовою УТ-1" вважалося винятковим безглуздям. Але то вже було синьо-жовті часи і мені було начхати на сімейні упередження - я пер навпрошки.
- Так, бабушка, ця книжка в мене поки в одному екземплярі!
Бабуся театрально запрокинула голову, не встаючи з ліжка, й голосно й нарочито по-московській прорекла:
- Какой "екземпляр! Примірник!! Зачєм ти гаваріш по-украінскі?? Скоро ЕТО кончіцца!...
Тоді не звернув увагу на останню репліку - чому якесь "ЕТО" мало б скоро скінчитися? А от слово "примірник" відтоді завжди зі мною - "екземпляр" іздох назавсігди.
А свідком тієї мовної сцени був мій дід Петро - уродженець Голінської волості Конотопського повіту. Він, не відриваючись від читання підшефної роменської газети, прорік одне слово: "КОНОТІП".
Дід, як редактор всіляких україномовних газет, моє "мовне повстання" нищечком піддержував - на противагу своїй курляндській дружині. Але в його понятті "скоро ЕТО кончіцца" означало як раз ннвідвортню страту скрипниківського "примірник" - на користь отої кальки "екземпляр". Рано чи пізно.
Ну і дідові, який у 1920-их встиг поступити до КонотІпського педучилища, а виїхати у 1930-их з КонотОпської округи - йшлося про саму філософію "руху до себе". Скіки, мовляв, не йди, а хтось ЕТО візьме, та й припинить.
Тож коли в наступні 30 років бачив то Помаранчевий Майдан, то Революцію гідности, то повалення бовванів і народження київського проспекту Бандери, пам'ятав скептично-пророче бабусине: "Скоро ЕТО кончіцца".
Еге. На цей раз ЕТО прийшло в образі хлопця, так схожого на співробітників діда Петра в міжвоєнній роменській газеті зразка 1940 року (тов. Носенко там був єдиним українцем). І з ЕТІМІ жартувати не варт.
Та все ж дивуюся як наші старші люди вміли забороняючи - надихати. Висміюючи - гартувати. Осмикуючи - штовхати вперед. До свого Острову скарбів. Хоч вмерти, а наважитися дістати.
Ростислав МАРТИНЮК
Тоді, десь 1989 року, приїхав я з московського Воронежа до Сум - на вакації. І неприємно ошелешив свою бабусю - уродженку Курляндської губернії й, як з'ясувалося після мого останнього тесту ДНК, наполовину карелку - нарочитою українською мовою.
Хоч українська була "в ходу" у нас в родині, але на "вумні" теми пробувати говорити "мовою УТ-1" вважалося винятковим безглуздям. Але то вже було синьо-жовті часи і мені було начхати на сімейні упередження - я пер навпрошки.
- Так, бабушка, ця книжка в мене поки в одному екземплярі!
Бабуся театрально запрокинула голову, не встаючи з ліжка, й голосно й нарочито по-московській прорекла:
- Какой "екземпляр! Примірник!! Зачєм ти гаваріш по-украінскі?? Скоро ЕТО кончіцца!...
Тоді не звернув увагу на останню репліку - чому якесь "ЕТО" мало б скоро скінчитися? А от слово "примірник" відтоді завжди зі мною - "екземпляр" іздох назавсігди.
А свідком тієї мовної сцени був мій дід Петро - уродженець Голінської волості Конотопського повіту. Він, не відриваючись від читання підшефної роменської газети, прорік одне слово: "КОНОТІП".
Дід, як редактор всіляких україномовних газет, моє "мовне повстання" нищечком піддержував - на противагу своїй курляндській дружині. Але в його понятті "скоро ЕТО кончіцца" означало як раз ннвідвортню страту скрипниківського "примірник" - на користь отої кальки "екземпляр". Рано чи пізно.
Ну і дідові, який у 1920-их встиг поступити до КонотІпського педучилища, а виїхати у 1930-их з КонотОпської округи - йшлося про саму філософію "руху до себе". Скіки, мовляв, не йди, а хтось ЕТО візьме, та й припинить.
Тож коли в наступні 30 років бачив то Помаранчевий Майдан, то Революцію гідности, то повалення бовванів і народження київського проспекту Бандери, пам'ятав скептично-пророче бабусине: "Скоро ЕТО кончіцца".
Еге. На цей раз ЕТО прийшло в образі хлопця, так схожого на співробітників діда Петра в міжвоєнній роменській газеті зразка 1940 року (тов. Носенко там був єдиним українцем). І з ЕТІМІ жартувати не варт.
Та все ж дивуюся як наші старші люди вміли забороняючи - надихати. Висміюючи - гартувати. Осмикуючи - штовхати вперед. До свого Острову скарбів. Хоч вмерти, а наважитися дістати.
Ростислав МАРТИНЮК
| Читайте також |
| Коментарі (0) |