Головна › Новини › КУЛЬТУРА
Ювілейний куліш у Нечепи
08-Вер-20 256 4.0 0
У козацькій садибі на ювілеї кобзаря Василя Нечепи людей було мало. Бо так воно є зазвичай: ті, кого хочемо бачити ми – не дуже до нас поспішають, а ті, від кого нема відбою – осоружні нам… Втім, у немноголюдді є й свої переваги – відбірне товариство, мов крізь сито провіяне.

У Нечепи – як завжди: все кипить і все холодне!
Сонце вже далеко котиться по колу, а його хвалений козацький куліш ще й не булькає. Гостям дано в руки по віхтю. Хтось підмітає обійстя. Хтось носить тарілки й закуски, хтось тягне в затінок важкий дубовий стіл, а до нього — такі ж непідйомні лавиці…

У Нечепи скасовано всі умовності – куліш треба заробити!

Тим часом у рукотворному Нечепиному ставку плавають дикі селезні, позирають на нас зачудовано, і теж хочуть їсти. На іншому кінці садиби довгими шиями поверх загорожі привітно кивають четверо велетнів-страусів. А під суцільною стіною вже дозрілого, з бордовими гронами, винограду нарешті булькає куліш…

Осінній вітерець, що ще розбавлений і прохолодою й теплом, хапає запахи від варива у казані й розносить смачно по обійстю, здіймає їх все вище, аж до високої сторожової вежі, розпрямляючи під гострим дашком велике жовто-блакитне полотнище, і ті світлі наші рідні кольори наснажують раптом душу чимось високим, щемливим і вартісним, понад всі ті страуси і селезні…

Але прапор – угорі, а по Нечепиному грунту йде приємна жіночка і несе до кухні двоє великих стаусиних яєць. Вона тримає їх врівень, вділеного їй Господом, справді розкішного бюсту і ніби жартома змагається із тими яйцями… З тих яєць має бути якийсь унікальний омлет…

Сам ювіляр і готує, і балакає.
Останнім часом він став розчуленим і романтичним… Все частіше згадує дорогих йому людей – свою матір, а ще вчителя, завдяки якому він, власне, і став тим, ким став. Леонід Миколайович Пашин – унікальний український диригент, у далекому 1951 році заснував при Чернігівській фабриці обробки вовни хор «Десна» і протягом 25 років незмінно керував ним, здобувши звання «заслуженого народного».

Коли Нечепа, молодим хлопцем, зі своєю скрипочкою з’явився вперше йому на очі, Пашин послухав і сказав: «Вася, в тебе є задатки, але поки що ти повний ноль…».

Присуд від майстра був такий: якщо хочеш чогось досягти – доведеться каторжно працювати років 10-15! Мусиш відмовитись від жодної естради. І оперні партії – також не твої. Тільки народна пісня в її класичній формі. В Україні, на думку Пашина, було на той час лише двоє великих, світового рівня артистів – Анатолій Солов’яненко та Дмитро Гнатюк. Поки ці два велети співають, казав Пашин, ти слухай і вчись, і чекай свого часу. Їх не стане – ти будеш перший…

Василь Нечепа ополоником вимішує куліш і в задумі покусує вуса…

— Ну, Василь Григорович, нема нині з нами ні Солов’яненка, ні великого Гнатюка. То ви тепер – перший?
— А ти шо, маєш сумнів?
— Та не те, щоб…
— А це тому, що мене ніде не пускають… Ти ж бачиш, мені на дають співати… Нечепу скрізь викреслюють… З усіх концертів… Є негласна заборона… Та й слухач український змілів… Українці хворіють на глухоту… І на сліпоту… Раніше лише кобзарі були сліпі, а тепер сліпців — цілі групи, що об’єднуються в інтернет-спільноту…

… Куліш нарешті готовий.
Нечепа сам несе великий казан до столу…

… Десять років тому, на 60-річний Нечепин ювілей гостей було значно більше, але куліш підгорів… Але ж тоді ще жив і співав Дмитро Гнатюк…

У ті попередні святкування взагалі було багато дивних символів і знаків… Гості розійшлись. Нечепа позамикав брами, сидів самотиною і вже за північ перебирав гору подарунків. Аж раптом двері у кімнату зарипіли… Нечепа не знає чому, але йому тоді здалось, що то до нього сама смерть навідалась…

Двері дорипіли наодмаш. Нечепа з переляку занімів і опустив очі долу. І перше, що він завважив – високі підбори… Він повільно підіймав погляд і ковзав ним по струнких ногах, по литках, вище, вище… Перед ним стояла… посеред ночі в його хаті чарівна незнайомка…

— Ти хто?!, — прошепотів Нечепа пересохлими губами.
— Я Люся, — сказала вона.
— А як ти сюди потрапила?! У мене, оно, пес такий, що нікого не впускає і не випускає… А ти – тут…
— Та я не потрапила, я тут і була, з гостями, а це лишилась, щоб вам посуд вимити… Ви жонатий..?
Нечепа тоді пояснив, що найголовніше не те, а те, що він кобзар зрячий…

Отже!
Минуло відтоді ще десять активних, творчих років. Минув і черговий ювілей. Після 70-и у кобзарів все тільки починається. Все найважливіше кобзарі лишають якраз на проміжок від 70 до 100 і далі. І не важить: чи ти перший, чи ні… Тому насправді – все попереду, все — як пророче назвав свою книжку сам Василь Нечепа – «В рокотанні-риданні бандур».

Леонід ІСАЧЕНКО, "Хвиля Десни"


Допомога проекту СІВЕРЩИНА - благодійний внесок

Теги:Василь Нечепа, Носівка, Леонід Іаченко, Анатолій Солов'яненко, Дмитро ГНАТЮК


Читайте також



Коментарі (0)
avatar