Дванадцять апостолів

Це хлопці так жартують, бо нас дванадцять і командир. Ми невелика бойова група по зачищенню живої сили ворога. Сю ніч на нас пре величезна колона важкої техніки. Командир попередив, що буде спекотно, але потрібно зупинити ворога. За будь яку ціну. Ціна тут одна – наші життя. Перед тим, як розійтися й окопатися, ми мовчки всі обнялися. Дванадцять апостолів. Серед нас двоє жовторотиків – їм по дев’ятнадцять. Я тут за віком майже дід. Тільки дід із мене не виходить, бо хлопці відпускають бороди, а я при першій можливості голюся.
Зоряно. Так зоряно що віддалік видно силуети хат незнайомого села. Здається, і хати причаїлися, втискаються у землю і злякано дивляться на нас темними вікнами. А ще я відчуваю, як пахне, за день розігріта на сонці, земля. Який солодкий цей запах!
Мої побратими-апостоли теж напружено вслухаються у тишу. Жовторотики точно думають про своїх матерів, хоча і я зараз думаю про тебе, мамо. Коли чесно, мені дуже страшно. Хочеться схопитися на ноги і чкурнути від цієї траси і наростаючого двигтіння землі. Але ти не бійся – я не побіжу, бо ти навчила мене витримки. Ця твоя наука зараз дуже згодилася. Мамо, вибач мені, бо я вчора тобі збрехав, що не стріляв і ще нікого не вбив. Мамо, я стріляв.
Ще хвилина і спрацюють наші соколики. Це така нова зброя. Саме ніколи пояснювати. Ти, головне, не бійся, якщо я завтра не озвуся – просто у полі немає електрики, мамо.

Валентина МАСТЄРОВА, с. Красилівка