Духовний меч
Сьогодні минає 300 років від дня народження філософа Григорія Сковороди.
Можливо, немає нічого випадкового в тому, що на початку повномасштабної російсько-української війни ворожа ракета влучила в Дім-музей Сковороди на Харківщині, у селі, де поховано великого філософа. Можливо, той обстріл і не був прицільним — одначе ракети ніколи не влучають у те чи інше місце випадково. Їхню остаточну траєкторію коригують вищі сили — Бог або чорт (як у цьому випадку). Гірка іронія долі в тім, що ця ракета впала на колишню домівку того чоловіка, який у своєму житті зумів уникнути мілітарних спокус. І це при тому, що XVIII століття, в якому він жив, було щедрим на війни і суспільні катаклізми. Згадаймо хоча б зруйнування Запорозької Січі й першу анексію Криму. 1787 року імператриця Катерина ІІ рушила в подорож до новоприєднаних земель — Криму й нинішньої Херсонщини.
Той вояж Європа сприйняла захоплено: аякже, цариця взяла ці «дикі краї» під опіку просвіти й цивілізації! Так вважав навіть філософ-вільнодумець Вольтер. Що вже казати про наших земляків: вони, вчорашні козаки, натовпами приходили, щоб поглянути на царицю Катерину. І не відали, що завтра вона зробить їх та їхніх дітей кріпаками й торгуватиме ними, як худобою.
Мало хто тоді уникнув спокуси привітати царицю. Або хоч глянути на неї — і то щастя. А вона того-таки 1787 року завітала й до Харкова. Сковорода жив у селі недалеко — і міг би до Харкова приїхати. Ні, не приїхав. А коли від імператриці прибув посланець і запропонував Сковороді стати придворним філософом — відмовився: «Мені вітчизна дорожча...». За легендою, Григорій
Савич при цьому пас отару овець, грав на сопілці й читав Вергілія.
Нині, в час нашої смертельної війни з нащадками тієї Катерини, ми можемо сповна оцінити спокійну мужність чоловіка, який так спокійно говорив із супротивником, не маючи при собі жодної зброї, окрім меча духовного. Він таки був козацький син. І йому байдуже було, що з освіченою царицею листується сам Вольтер.
...Бували в посмертній біографії Сковороди й тяжкі ювілейні дати — може, не менш драматичні, аніж тепер. Харків’янин Леонід Ушкалов у своїй книжці «Ловитва невловного птаха: життя
Григорія Сковороди», виданій п’ять років тому, згадує ось яку історію. Воєнного, дуже тяжкого для України, 1919 року до Харкова з Пан-Іванівки, де похований Сковорода, приїздять люди й кажуть, що хотіли б відзначити 125-річчя від дня народження філософа. Їм відповідають, що дата не ювілейна, не «кругла», що треба зачекати ще 25 років. Але ті люди наполягають. І тоді українські осередки Харкова — Українська гімназія, Учительська спілка, Кооперативна школа — вирішують самі влаштувати свято — публічне, з серйозними науковими доповідями! І таки провели те свято...
Гнат Хоткевич, очевидець тих подій, писав: мовляв, саме тепер, «коли звір обнажився в людях і кров людську стало легше пролити як воду; коли життя людини стало дешевшим за життя пса; коли ніхто не хоче бути ані чесним, ні справедливим; коли батько боїться сина, а брат сестри; коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як б’ють, стріляють, палять; коли не зосталося нічого святого — ні Бога, ні любові, ні честі, а все потопталося, обплювалося, обгадилося — словом, коли настали наші, трижди по трижди всенещасливі, божевільні, дикі, звірячі часи, прості люди відчули душевну потребу згадати Сковороду...».
Та й не тільки «прості люди». Варто подумки погортати історію нашої літератури післясковородинського періоду, щоб переконатися: не знайдеш жодного з вершинних наших поетів, який би не озирався на Сковороду, — Котляревський, Шевченко, Тичина, Драч, Симоненко, Стус, Ліна Костенко.
...2001 року, коли Папа Римський Іван Павло ІІ виступав у Києві під час свого візиту до України, він процитував з латиномовного вірша Сковороди два рядки, які вищезгаданий Леонід Ушкалов переклав так:
Все мина, лиш любов зостається
по всьому,
Все мина, та не Бог,
не любов.
Віктор ГРИНЕВИЧ, "Голос України"
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
Можливо, немає нічого випадкового в тому, що на початку повномасштабної російсько-української війни ворожа ракета влучила в Дім-музей Сковороди на Харківщині, у селі, де поховано великого філософа. Можливо, той обстріл і не був прицільним — одначе ракети ніколи не влучають у те чи інше місце випадково. Їхню остаточну траєкторію коригують вищі сили — Бог або чорт (як у цьому випадку). Гірка іронія долі в тім, що ця ракета впала на колишню домівку того чоловіка, який у своєму житті зумів уникнути мілітарних спокус. І це при тому, що XVIII століття, в якому він жив, було щедрим на війни і суспільні катаклізми. Згадаймо хоча б зруйнування Запорозької Січі й першу анексію Криму. 1787 року імператриця Катерина ІІ рушила в подорож до новоприєднаних земель — Криму й нинішньої Херсонщини.
Той вояж Європа сприйняла захоплено: аякже, цариця взяла ці «дикі краї» під опіку просвіти й цивілізації! Так вважав навіть філософ-вільнодумець Вольтер. Що вже казати про наших земляків: вони, вчорашні козаки, натовпами приходили, щоб поглянути на царицю Катерину. І не відали, що завтра вона зробить їх та їхніх дітей кріпаками й торгуватиме ними, як худобою.
Мало хто тоді уникнув спокуси привітати царицю. Або хоч глянути на неї — і то щастя. А вона того-таки 1787 року завітала й до Харкова. Сковорода жив у селі недалеко — і міг би до Харкова приїхати. Ні, не приїхав. А коли від імператриці прибув посланець і запропонував Сковороді стати придворним філософом — відмовився: «Мені вітчизна дорожча...». За легендою, Григорій
Савич при цьому пас отару овець, грав на сопілці й читав Вергілія.
Нині, в час нашої смертельної війни з нащадками тієї Катерини, ми можемо сповна оцінити спокійну мужність чоловіка, який так спокійно говорив із супротивником, не маючи при собі жодної зброї, окрім меча духовного. Він таки був козацький син. І йому байдуже було, що з освіченою царицею листується сам Вольтер.
...Бували в посмертній біографії Сковороди й тяжкі ювілейні дати — може, не менш драматичні, аніж тепер. Харків’янин Леонід Ушкалов у своїй книжці «Ловитва невловного птаха: життя
Григорія Сковороди», виданій п’ять років тому, згадує ось яку історію. Воєнного, дуже тяжкого для України, 1919 року до Харкова з Пан-Іванівки, де похований Сковорода, приїздять люди й кажуть, що хотіли б відзначити 125-річчя від дня народження філософа. Їм відповідають, що дата не ювілейна, не «кругла», що треба зачекати ще 25 років. Але ті люди наполягають. І тоді українські осередки Харкова — Українська гімназія, Учительська спілка, Кооперативна школа — вирішують самі влаштувати свято — публічне, з серйозними науковими доповідями! І таки провели те свято...
Гнат Хоткевич, очевидець тих подій, писав: мовляв, саме тепер, «коли звір обнажився в людях і кров людську стало легше пролити як воду; коли життя людини стало дешевшим за життя пса; коли ніхто не хоче бути ані чесним, ні справедливим; коли батько боїться сина, а брат сестри; коли тільки й чуєш, тільки й бачиш, як б’ють, стріляють, палять; коли не зосталося нічого святого — ні Бога, ні любові, ні честі, а все потопталося, обплювалося, обгадилося — словом, коли настали наші, трижди по трижди всенещасливі, божевільні, дикі, звірячі часи, прості люди відчули душевну потребу згадати Сковороду...».
Та й не тільки «прості люди». Варто подумки погортати історію нашої літератури післясковородинського періоду, щоб переконатися: не знайдеш жодного з вершинних наших поетів, який би не озирався на Сковороду, — Котляревський, Шевченко, Тичина, Драч, Симоненко, Стус, Ліна Костенко.
...2001 року, коли Папа Римський Іван Павло ІІ виступав у Києві під час свого візиту до України, він процитував з латиномовного вірша Сковороди два рядки, які вищезгаданий Леонід Ушкалов переклав так:
Все мина, лиш любов зостається
по всьому,
Все мина, та не Бог,
не любов.
Віктор ГРИНЕВИЧ, "Голос України"
Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.
| Читайте також |
| Коментарі (0) |