Донька зарізала батька, а син забив матір качалкою для тіста

Більше половини жінок в Україні зазнавали принижень, побоїв або інших видів насильства у сім’ї. Що робити, якщо це сталося з вами?
У кримінальній хроніці Чернігівщини найбільше вражають повідомлення про злочини, скоєні проти рідних людей. Багато з них стають резонансними. Ось деякі з фактів. У Чернігові доросла дочка зарізала батька. А син у п’яному чаду забив матір качалкою для тіста. Жінка всадила ножа у серце сп’янілому співмешканцю. У райцентрі Носівка п’яний молодик, вимагаючи грошей у своєї юної коханки, завдав ударів ножем їй у живіт, а вона, захищаючись, штрикнула його під груди, позбавивши життя. Улітку всю область вразила звістка: у Сосницькому районі чоловік застрелив дружину, матір своїх трьох дітей, а потім наклав на себе руки.
ЗГАДУВАНІ злочини визрівали протягом тривалого часу. Скажімо, молода пара з Носівки не раз чубилася, унаслідок однієї з бійок жінка втратила дитину. Проте продовжувала жити із чоловіком, який її кривдив. А вбивця із Сосницького району часто погрожував своїй дружині, та вона не наважувалася поскаржитися на нього в міліцію. Причиною цих і багатьох інших сімейних трагедій стало повсякденне насильство, безкарність тих, хто його чинить, і мовчазна покора жертв, яка заохочує бешкетника. А ще — байдужість суспільства до злочинів, які кояться у сім’ях, небажання і невміння йому протистояти, вважають фахівці.
Проблема родинного насильства існує в усьому світі. Скажімо, у США ще у 1979 році був прийнятий спеціальний Акт про захист жертв насилля в родині. З 1999 року світова громадськість відзначає Міжнародний день подолання насильства над жінками і поминає тих, хто загинув від рук домашніх убивць. У нас про цю проблему на рівні держави заговорили відносно недавно. До останнього часу вона розглядалася лише як приватна в житті людини. Хоча навіть сухі цифри міліцейських звітів свідчать: ситуація гостра і потребує уваги з боку держави та громадськості.
За даними УМВС у Чернігівській області, на обліку в органах міліції Чернігівщини перебуває 5472 особи, які вчинили насильство у сім’ї. Лише у 2009 році до цього списку додалося 1467 осіб. Зокрема, за вчинення фізичного насильства — 1106, психологічного насильства — 329, економічного — 32. Так-так, під терміном «насильство» законодавство має на увазі не лише фізичну, а й сексуальну, економічну, психологічну і навіть ідеологічну наругу над людьми. Якщо ваша близька людина ображає і принижує вас, не дозволяє бачитись із рідними і подругами, кричить, б’є або погрожує побоями, знущається з дітей або не хоче, щоб ви працювали чи навіть шукали роботу, постійно критикує вас та збиткується у будь-який спосіб — усе це домашнє насильство. За різними дослідженнями, від 50 до 70 відсотків жінок у нашій країні зустрічалися з цією проблемою. Сьогодні на обліку органів внутрішніх справ України за вчинення насильства в сім’ї перебувають 88 тисяч осіб. Та офіційні дані — лише вершина айсберга, вважають фахівці. Адже лише одна із шести скривджених жінок звертається до міліції або центрів соціальної допомоги.
— Таких жінок набагато більше, — каже голова Чернігівської обласної організації Спілки жінок України Ірина Дорожкіна. — Та вони з різних причин не хочуть повідомляти про сімейні негаразди. Нещодавно зі мною поділилася своїм горем жінка, яку добре знають в одному з районів області. За її словами, чоловік просто катує її. Вона звертається до міліції, прокуратури і не може знайти там захисту. Та найстрашніше те, що син підріс і теж почав бити матір. Що можна порадити такій жінці? Розлучення? Так, це чи не єдиний вихід у подібній ситуації. Але постає питання: де жити? Як поділити єдину, спільно збудовану хату? Жінка не знає, куди подітися, а злостивець, користуючись цим, продовжує з неї знущатися.
А й справді. Ті, хто хоч раз звертався до правоохоронних органів зі скаргами на домашнього тирана, знають: там часто відмахуються від таких звернень, не поспішають приймати письмові заяви, а усні — й поготів. Мовляв, «битовуха». Але ж більша частина вбивств скоюється саме на побутовому грунті. Недаремно у світі домашнє насильство вважається карним злочином, який займає одне з перших місць серед інших видів злочинів.
У чернігівському обласному управлінні внутрішніх справ запевняють: дільничні інспектори поінформовані про цю проблему і проводять із неблагополучними сім’ями профілактичну роботу. Завдяки цьому, як сказав один із міліцейських начальників, за 10 місяців 2009 року в області «зросло зменшення злочинів на побутовому грунті». На підтвердження слів наводяться й цифри: умисних убивств у сім’ї порівняно з минулим роком сталося менше на 3, вбивств через необережність, тобто коли чоловік у нетверезому стані вбивав жінку то каструлею, то сковорідкою, то кулаком, — на 1, умисних тяжких тілесних ушкоджень, внаслідок яких людина або вмирає, або залишається інвалідом, зафіксовано на 22 менше, ніж торік, а середньої тяжкості — на 2.
Невелике зменшення, скажемо прямо. При цьому міліціянти звично хваляться кількістю притягнутих до адміністративної відповідальності домашніх бешкетників — таких за цей рік понад 2 тисячі осіб, та кількістю оштрафованих. Якщо ж бути чесним до кінця, зізнався той же міліцейський начальник, то він не пригадує, щоб ці штрафи стягувались. Причина такої поблажливості банальна — штрафи стягуються не просто із бешкетників, а фактично із сімейного бюджету. Тож самі побиті частенько благають дільничного не забирати гроші від дітей, випустити заарештованого кривдника.
— НА ЖАЛЬ, ми — одна з небагатьох націй, де живе думка: хоч і кривдник, але батько дитини, тому я буду мучитись, але жити з ним. Такий наш менталітет — тримати в собі, не виносити сімейні проблеми на загал, — каже головний спеціаліст Чернігівського обласного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Юлія Вілько. — Працівники нашого центру опитали понад 500 осіб від 15 до 35 років. Виявилося, що 80 із них так чи інакше страждали від різних видів насильства у сім’ї. Із них лише 5 відсотків були готові звернутися по допомогу і відкрито про це сказати. На запитання, чому мовчать, у більшості випадків відповідали: «Б’є — значить, любить». До нас зверталися жінки, яких чоловіки прив’язували до батареї опалення, залишивши шлях лише до плити, аби могла готувати їсти. Є жінки, яких чоловіки морили голодом навіть на останніх місяцях вагітності. А якщо дитина вночі навшпиньки підкрадалася, щоб нагодувати маму, то батько бив і дитину. Я ніколи не забуду дев’ятирічного хлопчика, який не міг спати вночі. На моє запитання, чому, він сказав: «Тато б’є маму. І якщо він її поб’є сильно, їй ніхто, крім мене, не допоможе». Дев’ятирічна дитина по кілька разів на ніч підходила до мами, припадала вушком до її грудей і слухала, чи вона дихає. Коли я запитувала таких жінок, навіщо вони терплять ці тортури, то чула у відповідь: «Заради дитини». Без сумніву: діти потребують і матері, і батька. Однак люди не замислюються над таким фактом: діти, котрі живуть в умовах насильства, відрізняються від своїх однолітків підвищеною тривожністю, психосоматичними розладами і, що чи не найстрашніше, — продовжують насильницьку поведінку вже у своїх власних сім’ях. Спілкуючись із кривдниками, ми часто переконуємося: вони самі — жертви родин, де тато бив маму і дітей. А дружини, які терплять таку поведінку, — це колишні дівчатка, котрих батьки принижували і казали, що вони ні на що не здатні і котрі, виростаючи, переймають поведінку жертви, яка терпітиме будь-яку наругу, аби не втратити чоловіка. Із 1400 жінок, які звернулися до обласної мережі соціальних служб у справах сім’ї та молоді як жертви насильства в сім’ї, 300 — це дівчата, у яких на очах дідусь знущався з бабусі, тато — з мами. І ще понад 200 жінок — це матері, з яких знущаються діти. До нас прийшла 70-річна жінка, яку син уночі ганяв навколо хати, а коли вона падала, бив її носаками, щоб вона піднімалася і бігла далі.
Та крім стереотипів, які панують у нашому суспільстві, існують і більш глибокі, соціально-економічні причини неймовірного довготерпіння багатьох українських жінок. Це неможливість знайти роботу, яка б дала змогу самій годувати дітей, неможливість розміняти житло, оплатити послуги адвоката при розподілі спільної власності тощо. То що робити жінкам, яких спіткала така доля?
ВИХІД знайти можна, кажуть фахівці. Останнім часом в Україні почали з’являтися притулки для жертв сімейного насильства, так звані центри соціально-психологічної допомоги. У них безкоштовно протягом трьох місяців може перебувати жінка разом із дітьми. За цей час тут можна прийти до тями, підправити здоров’я, поспілкуватися з психологами та юристами, закінчити процес розлучення, підшукати квартиру, знайти роботу тощо. Є такий центр, розрахований на 15 місць, і в Чернігові. Він приймає знедолених жінок з усієї області. Запитую Юлію Вілько, чи вистачає в ньому місць усім, хто потребує. Вона відповідає, що інколи й не вистачає, та це буває зрідка. Чому тоді так мало жінок звертається до цього центру? Адже за кордоном, зокрема у США, у таких містах як, наприклад, наш Чернігів, діють по 5-6 притулків. На жаль, точної відповіді фахівці не знають. Бо, як уже говорилося, невідомо, скільки жінок і якою мірою потерпають за стінами домашньої «фортеці». Та й далеко не всі жінки обізнані про можливості свого захисту.
Є й вихід для тих, хто не хоче поривати з чоловіком-кривдником. При службах для сім’ї, дітей та молоді створені групи підтримки жінок, які потерпають від домашніх тиранів. У них психологи намагаються зламати стереотипи на кшталт «Б’є — значить любить». З жінками працюють ще й соціальні педагоги, юристи, їм допомагають виробити особистий план безпеки, знаходять людей, які нададуть тимчасовий притулок на випадок «приступу агресії» у чоловіка. «Як це не страшно звучить, але готуємо жінок завжди бути у всеозброєнні, — каже Юлія Вілько. — Вони завжди повинні мати зібрану сумочку з документами, речами першої необхідності на випадок, якщо доведеться швидко покинути дім».
У розвинених країнах ця проблема ефективно вирішується завдяки суворішому, ніж у нас, покаранню кривдників. Там нерідко сімейного бузувіра саджають у в’язницю. Любителів розпускати руки чекає осуд громадськості. Жінки, зі свого боку, вище цінують власну гідність, не дозволяють знущатися з себе. Нам цього ще треба вчитися.
Наталя ЛИТВИНЕНКО,
кореспондент «Сільських вістей»,
Чернігівська область