До біса космацькі рефлексії!

10 років тому, на початку російської агресії, у Волинській області матері і дружини призовників перекривали трасу із транзитними фурами, вимагаючи не допустити їх кохавинок до захисту України.

Тоді я написала дуже емоційний пост у якому зауважила, що не зле буде давити цих жінок фурами, які в той час як тисячі добровольців стали до зброї, ховають своїх «чоловіків» під спідницями.

Багато хто тоді цькував мене за надмірну жорстокість і намагався присоромити, бо «це ж наші українські жіночки-берегині». І взагалі «що ти молода й незаміжня можеш знати?».

І ви знаєте, я дослухалась: протягом цих 10 років старанно пропрацьовувала свою радикальність, виховувала в собі толерантність і повагу до почуттів матерів і дружин, яким болить за долю сина чи чоловіка. Переконувала себе, що дійсно мабуть своє - воно найдорожче, і не варто засуджувати бажання вберегти рідну людину. Соромилась своїх грубих слів із закликом «давити фурами». Я дійсно дуже старалась зрозуміти таку позицію і прийняти право на неї. Майже вдалось.

Минуло 10 років. І ось нині, я дружина одного із тих добровольців першої хвилі 2014-го, а тепер військового, читаю новини про побиття жінки з донькою в Космачі озвірілим натовпом «жіночок-берегень», що відслідковували представників ТЦК. Як людина, яка тепер може справедливо і усвідомлено говорити про переживанння за рідну людину на війні, доходжу висновку:

До біса мої рефлексії. Виводьте фури.
Бо ця ситуація - це точно не про любов і бажання вберегти. Це зло, якому немає виправдань і розуміння.

Анна СЕНІК